В останню суботу листопада українці вшановують пам’ять жертв Голодомору-геноциду. Ми розпитали бахмутян що їм відомо про долю їхніх рідних у 1932-33 роках, та що вони думають про цю національну трагедію.
Ми опитали 11 випадкових людей на вулицях Бахмута. Основні запитання були такі (а додаткові варіювали):
— Ви знаєте, що вживали в їжу ваші родичі під час Голодомору 1932-33 років? Як вони вижили та де це було?
— Чи були якісь особливі харчові або поведінкові звички у Ваших рідних, які пережили Голодомор?
— Яке ставлення до Голодомору у Вашій родині? Чи знають про долю Вашої родини у ті часи Ваші діти та онуки?
Майже половина опитаних (5 людей) розповіли, що у 1932-33 роках їх рідні були не в Україні (а в сусідніх Білорусі та Росії). Тому, що відбувалося тут в ці роки, від своїх рідних не чули. Лише 1 людина з цих 5-ти сказала, що її родичі голодували.
Отже, слово бахмутянам.
Микола Кривич, 73 роки:
— Мої батьки з Ями (нині Сіверськ). Мати 1919 року народження розповідала, що вони пухли від голоду. Тому ходили по степу та викопували все, що можна було з’їсти. А її брат 1924 р.н. розповідав, як ловили гав та їли. А ще ховрахів — було таке м’ясо в них. Їх “виливали”, я й сам це робив у дитинстві. Просто наливаєш води у нору, й ховрахи вискакують, а ти ловиш. Зараз я їх не бачу. Зараз життя нас не змушує це робити.
— Хліб — святе діло було, викидати ㅡ Боже спаси.
— Голодомор, звичайно, був, такі страсті розповідали! Про канібалізм батьки не розповідали. Своїм дітям та онукам ми розповідаємо про це.
Сергій, 69 років, уродженець Бахмута:
— Родину матері (1916 р.н.) з 9-ма сестрами розкуркулили, а її батька двічі репресували, він є в “Книзі пам’яті”. Вони мешкали на Луганщині в Новоборовій, між Сватовим та Старобільськом. Після цього вони поневірялися по всьому Донбасу (зокрема у Часів Ярі), аби де влаштуватись. Там, де каторжний труд: вагонетки тягали.
Коли я питав тата до його смерті у 1998-му, що таке Голодомор та чи був він у Бахмуті, він сказав, що голод був завжди, з 1917 року. А найстрашніше йому чомусь запам’ятався 1928 рік. Він був корінний мешканець Бахмута 1907 р.н., у них забрали дім в центрі міста ще у 1918 році.
Казав, що колись прийде час, і будуть комуністів вішати (за те, що скоїли, — ред.) А взагалі вони нічого не розповідали. Тато був настільки переляканий, що взагалі не розповів мені свою біографію. Боявся, щоб я десь щось не бовкнув зайвого, боявся не нашкодити мені. Це було не нормально. Я був шокований, коли дізнався (з інтернету!), що його рідний брат на початку 1950-х був 2-м секретарем ЦК комуністичної партії Молдавії. А батько в той самий час тут виживав.
— У батьків завжди була економія в усьому та надія тільки на себе. Коли я народився у 1950-х, льох у них був завжди забитий овочами на зиму.
— Моїм дітям зараз ця тема далека та нецікава. Акцентувати на цьому їх увагу, коли проблем теж багато, я не вважаю за потрібне.
Андрій, 54 роки:
— Я сам ㅡ з Білорусі, і мої предки теж. Вони ніби нормально жили в ті роки, не було голоду.
Місцева мешканка близько 60-ти років, яка переїхала до Бахмута десь в 1970-х, не представилася:
— Батьки були в ті часи в Росії, тато 1911 р.н. Розповідали, що їсти було нічого, траву перемелювали та якісь оладки з цього пекли, супи з цього варили. Підніжний корм. Була річка поруч, там можна було рибку піймати. Ходили збирали до колхозу колосочки, а за це могли “пришити справу” та вислати.
— Берегти все та крихти змітати — це таке у старих було. Консервацію і ми зараз робимо — навіщо, не зрозуміло. Все в магазинах є, а ми консервуємо. Я вирощую все своє, аби не пропало, його треба переробити.
— Ставлення до Голодомору? Та ніяке: життя було тяжке, розкуркулювали, забирали у людей залишки. Що у війну було погано, що потім. Моїм дітям розповідала це моя мама, яка пережила все це.
Михайло Петришин, 70 років:
— Мама й тато були 1926 та 1929 р.н., з Гостомеля Київської області. Їли й лободу, і калачики, і все, що тільки можливо, аби не померти з голоду. Працювали в колхозі цілий світовий день за трудодні, а треба ще щось знайти поїсти. Наприкінці року отримували за це якісь харчі. Вони нікуди не могли поїхати, бо були прикріплені до колхозів. Адже тоді не видавали паспортів. А без паспорта куди ти подінешся? Розповідала це старша сестра 1943 р.н., зі слів матері, яка працювала в колхозі. Своїм дітям я про це розповідав.
Жінка, не представилася, переїхала в Бахмут у 2013 році:
— Нічого мені не розповідали, ми жили дуже добре. Я сама з Білорусі. Я не чула про таке. Родичі всі були живі та здорові.
Мешканка Бахмута, 71 рік, не представилася:
— Мої батьки (обоє 1924 р.н.) у 1930-х жили в Росії, у селі Орловської області. Без поняття, що вони їли. Там ліси, гриби. Що сильно голодували ㅡ мені не розповідали. В них була корівка, господарство. Сюди батьки переїхали на початку 1950-х, тому що тут була робота. Про те, що тут було у 1932-33 роках, я не знаю.
Юрій, 70 років:
— Мої батьки (1921 та 1922 р.н.) у 1932-33 роках жили на Уралі, там голоду не було, він обійшов стороною. Батьки переїхали в Артемівськ (нині Бахмут ㅡ ред.) одразу після війни. Це темна сторінка в історії України, а в історії кожної держави є своя “шафа зі скелетом”. Але при комуністах жилося набагато, набагато краще.
Віктор, 69 років:
— Не було розуму, аби розпитати батьків про це — за це я собі докоряю. Батьки були 1915 р.н., мати родом з Макіївки, а тато ㅡ з Ростова. Брат 1936 р.н. та сестра 1939 р.н., їх вже нема, спитати ні в кого.
Читаю спеціальну літератур про кролів (видану в Україні), там написано, що у 1928 році в Україні було 7 млн кролів, а у 1930-му вже 16 млн. Ніби все розвивалось в ті роки, а звідки він взявся, цей Голодомор, я без поняття.
Олексій, 72 роки:
— У бабусі моєї жінки 5 сестер та братів померли під час Голодомору на Харківщині, вона єдина вціліла і сама мені це розповідала. Втрати, звісно, колосальні! Харчувались підножним кормом: натовчуть чогось та зварять (траву, жмих якийсь — що попадеться), і так виживали.
— У батьків був закон, на генному рівні: завжди мати запас муки, солі, крупи. Це з генів не вичавиш. І зараз ми намагаємось щось взяти про запас. Хоча зараз ми боїмося не дефіциту, а цін. Ніколи у нас людина по-справжньому не наїдалася.
Застілля — це ж пережиток з минулого, за принципом “хоч зараз наїмся!” Свято в чому полягає? Сісти за стіл та нажертися. Онука зараз в Празі живе, а коли попала туди, розповідала телефоном: “Дідусю, тут все інше, все!” Затиналася, коли розповідала, не могла зупинитись.
Що вона підмітила? Там всі сміються: люди привітні. У нас же весь час напружені: “навколо самі вороги” — це ж теж на генному рівні! Ворог начальник, ворог сусід, ворог “мент” он проїхав. Бо будь-хто може мене скривдити та ніхто не захистить. Там (у Чехії, — ред.) на велосипедних доріжках світлофори є — ну про що можна казати?! Порівняння не на нашу користь.
Анатолій Іванович Луганський, 1940 р.н.:
— Мама 1908 р.н. була зі Старобільська Луганської області. Її родину розкуркулили та пустили по світу, вони розпорошилися по всьому Донбасу. У 1932-33 роках були там, харчувалися травою.
Дядька теж розкуркулили та вислали в Башкирію. Померлих від голоду в родині не було, бо селяни, міцні були. Мабуть, через голод вони перебазувалися в Яму (нині Сіверськ, — ред.)
Але мати була комуністкою, і на початку Другої світової закопала свій партбілет та залишилась зі мною в окупації у радгоспі Куйбишева, біля Серебрянки та Ями. Може тому що вона була свідомою, партійною та налаштованою не ворожо проти радянської влади, тому не могла розповісти таких речей (подробиць про життя родини під час Голодомору, — ред.) В 1949-му перебралася в Артемівськ та працювала дояркою в радгоспі Артема.
— Запас їжі — в крові й у мене, й у жінки. Ми запасаємось практично на рік (купляємо муку, маємо порося та підсобне господарство на дачі). Чому так? Мабуть, через те, що пережили: інтуїтивно людина має думати про завтрашній день. Хоча Омар Хайям казав: “Ти сьогодні не думай про завтрашній день…”.
Нагадаємо, українські вчені пояснили: колективна травма українського народу від Голодомору-геноциду незагоєна та продовжує впливати на людей і через декілька поколінь. Оскільки за життя більшості людей, які пережили Голодомор, цю трагедію замовчували. На думку фахівців, постгеноцидним поколінням українців властиві такі риси характеру як недовіра до зовнішнього світу та один до одного, підсвідомий страх голоду, схильність запасатися їжею, занижена самооцінка та зневіра, агресія проти себе, сприйняття дійсності “очима” агресора та українофобія.
Читайте також: