Ми завітали до майстерні митця та розпитали про нього, його творчий шлях та заробітки з мистецтва.
Скільки Вам було років коли Ви почали малювати?
Мені було років 6, може трошки старший. Ну і наскільки я пам’ятаю, мене зацікавив цей всесвіт, котрий зі мною був у дитинстві. Я був такий хлопчик зацікавлений, мене все це приваблювало, потяг був у мене до малювання. От і наскільки я пам’ятаю, мої малюнки були ще незграбні такі, дитячі. Самі розумієте.
Де Ви навчалися, яка у Вас професія за фахом?
Мама відправила мене в школу музикальну, я закінчив 7 класів дитячої музикальної школи, а потім закінчив 8 класів середньої загальноосвітньої школи №7. Вона знаходиться біля колишньої фабрики “8 Березня”. Ми жили у тому районі, була вулиця Куйбишева, зараз вона Різдвяна. Потім я вступив у педучилище, закінчив його і малював теж на уроках, на лекціях. Грав я дуже непогано, 12 років присвятив музиці.
Ось Ви розповідаєте, що навчалися 7 років у музичній школі, потім закінчили музичне відділення педучилища. Чому все ж таки обрали малювання?
Ну ви знаєте, сказати однозначно важко, тому що і музика була теж. Ну скоріше я піддався своєму внутрішньому чуттю, а може, це мій шлях життєвий. І я якось захопився цим. Так скоїлося в житті, що моя мама у 7 школі викладала фізкультуру. І там був один учень у неї. Він працював художником-оформлювачем, замовлення виконував: то магазин оформити, то ще щось. Вона його запросила і каже: Сашо, подивись, у мене син малює, може ти йому щось підкажеш. Він мене до себе запросив.
Ходили ми на пленер — тобто малювати картини на природі. Він мені показував як брати фарби, розводити, як брати кольори оці усі, як спостерігати природу, як писати з натури. Він закінчив Ростовське художнє училище імені Грекова.
Розкажіть про свої перші нагороди.
Спочатку у 1975 році була виставка майстрів-початківців. Я теж брав участь. Я намалював картину, вона в мене і зараз десь зберігається, “Зміна йде”. Вона потрапила у манеж на Червоній площі. Був Всесоюзний фестиваль самодіяльного мистецтва, і я став його лауреатом. Мені дали дипломи, купу дипломів. Газети друкували мою картину, фотографія там була “Сергій Садчиков, маляр з Артемівська Донецької області”. Мені дуже приємно було. А потім я став виставлятися вже на професійних виставках.
Як Ви здобули звання члена Спілки художників України?
Отак от набрав виставки, 8 чи 10 виставок всеукраїнських. Я ж і у Києві виставлявся, і брав участь в усіх виставках, які проводила Спілка художників України та Донецької області. Завантажували у рефрижератор 5 тисяч картин, чи скільки там влазило. Везли до Києва на виставки у Домі художника. Засідала комісія, маститі художники відбирали картини на виставку. І я потрапляв, у мене навіть одну роботу чи дві, не пам’ятаю вже, купили просто з виставки.
Таким чином я набирав виставки та у 2000 році поступив у члени Спілки художників України. Нас там було три людини, і ми втрьох зробили виставку претендентів у Донецькому музеї.
Потім я зробив свою персональну виставку в Донецькому обласному художньому музеї. І мене прийняли у члени Спілки художників України.
Окрім виставок, як ще Ви заробляли на життя?
На початку 1980-х я 10 років пропрацював на Клубній (зупинка Клубна, там була наша майстерня). Я там займався оформленням міста: плакати, лозунги писали, величезні панно робили ми. Ну заробітки непогані були. Робота була, нам замовляли.
Той час, який в мене залишався, я присвячував живопису. Брав етюдник, фарбу, йшов на природу й малював. Багато альбомів зарисовок є у мене. В альбомі багато начерків того часу. Я своїх колег малював, художників: то за роботою, то щось вони роблять, постійно малював. Це така вже звичка в мене, розумієте. Художники малюють до останнього.
Вас обрали «Людиною року» в Бахмуті за створення унікальної серії картин «Старий Бахмут». Розкажіть про неї детальніше.
До мене тут приїжджали художники з Києва, Женя Самборський був (художник Євген Самборський живе та працює в Києві, — ред.). І якось вони організували тут тусовку. Отут у нас майстерня, вони там зібрались. Ну я пішов туди, став їх малювати. Він побачив альбом, його це дуже зацікавило. І він мене запросив до проєкту. А проєкт полягав у тому, що він мені дав тему і сказав: “Роби таке, там подивимось”.
Я написав серію “Старовинний Бахмут” тушшю та пером. В день робив 3-4 малюнки. З натури одразу малював, в листок писав, фігури вставляв.
І вони в мене вийшли. Я сам дивуюсь, як це. Я у Донецьку виставив ці роботи. Мені сказали, що у Донецькій області ніхто такого не робив, міських пейзажів старовинного міста — в нас же місто старовинне. Написав серію робіт “Старовинний Бахмут”, за що мені у 2000 році дали звання “Людина року”.
Розкажіть про якусь роботу, яка Вам особливо дорога.
Оформлював тут різьбою по дереву банк наш старовинний у місті. Двері ми робили різьблені, може бачили. Я з одним хлопцем робив, самі різали усе це. Десь пів року ми робили ті двері.
Чи є у Вашій колекції картини, до яких Ви емоційно прив’язані?
Картина, присвячена рушникам моєї бабусі. В мене збереглися ці рушники, моєї бабусі, Харитини Трофимівни, мами моєї мами. Це от троянди я поставив, такий натюрморт. Писав з натури все. Ці рушники поклав і думаю: оце ж вони самі ткали, домоткана тканина, саморобна. Це ж вони льон вирощували, потім пряжу сиділи на прялках збивали, відбілювали, потім робили волокно, потім сучили нитку. Вручну це все на прялках — це важка праця. Це взимку вечорами, коли польові роботи закінчувались, вони ткали полотно, потім вишивали. Це полтавська вишивка, там півні, селяни, жінки, хлопці гарні в сорочках червоних. І ось це такий я написав напис “Умивайся біленько, витирайся сухенько”.
Музей хотів, щоб я їм подарував її, а я кажу: “Та ні це пам’ять моєму діду”.
Як Ви використовуєте кольори у своїх роботах?
Це як мозаїка. Тільки в мозаїці це дуже виразно, там свій підхід. А це живопис, малярство, це фарби, якими треба передати весь матеріальний світ, ну як ти його передаси. І ось згадується спосіб імпресіоністів, які відкрили яскраву сторінку у мистецтві. До них було мистецтво академічне. Тобто писали зрозуміле, воно витримувало якісь канони. Була академія, де усіх вчили малювати дуже схоже на природу. Інколи доходило до крайнощів — фотографізм з’являвся.
Минув час, і це стало анахронізмом. Тобто майстри стали відчувати, що той час минув і потрібно щось нове. І у світ мистецтва прийшли імпресіоністи.
На багатьох Ваших роботах можна зустріти одну й ту саму жінку. Можете розповісти про ці картини?
Я потрапив у педучилище, там одні дівчата були, а нас, хлопців, — 10, баяністи здебільшого, один я піаніст був у відділенні музичному. Вона була мені симпатична, а я був дуже скромний.
Зараз Ви живете один?
Жив зі своєю жінкою, Іриною, вона померла 5 років тому. Тяжка хвороба була в неї, рак. Зараз я залишився один. В мене, правда, є син, онук, перша дружина ще жива.
А Ви тут і живете, просто в майстерні?
Так, там у мене спальня, тут це… Так якось склалось, що самі розумієте, і комуналка дуже (дорога, — ред.).
Усюди картини, мистецтво…
Оце мене якось трохи й тримає в цьому світі.
Зараз час такий, думаю, що буде далі. Ну, хоча я зрозумів, що мені вже не 20 років, роки пролітають. Усі ми колись будемо в зрілому віці. Інший раз це сумно буває дуже.
Розкажіть про останній конкурс, у якому Ви брали участь.
Знаєте, я коли з Самборським познайомився, намалював, він каже: “О, та це місцевий Ван Гог”. Ну я малюю те, що мене турбує, що зараз навколо мене, місто своє люблю, побутові сценки. Він мені тему каже часом. Наприклад, у Ван Гога є картина раннього періоду “Їдоки картоплі”. І він попросив зробити не копію, а репризу — відображення через сучасність. Щоб композиція була.
Я думаю: “Як це зробити?”. У нас тут свої художники є, наприклад, художник Вишедський. Ну я зробив замальовки й написав роботу. Їхня сім’я сидить за столом, розсадив усіх персонажів, щоб вони сиділи як у картині. Формату приблизно півтора на метр. Я намалював цю картину і вони в мене її купили.
Чи досягли Ви того, чого прагнули?
Я ж закінчив училище за класом “Хорове диригування”. Вчитель співів у дитячому садку та школі загальноосвітній. Так що я вчитель співу. А життя так склалося, що я став художником. Моя дитяча мрія збулась.
