Свої студентські роки Богдан проводить біля фронту, допомагаючи людям та ризикуючи власним життям. Раніше хлопець досягав високих результатів у спорті та планував пов’язати з ним своє майбутнє. Проте початок повномасштабної війни змінив його плани. Про те, як проводить свої молоді роки, Богдан розповів журналістам Вільного радіо.
Мрію про спортивну кар’єру довелося відкласти через відкриту війну
24-річний Богдан Зуяков народився у Краматорську. У рідному місті він залишається й зараз. Після завершення навчання на тренера в Луганському національному університеті хлопець розпочав кар’єру в армрестлінгу і став передавати свої знання іншим.
“Тоді вже думав, що буду тренером, буду тренувати дітей, дорослих, виїжджати з ними на змагання, досягати вершин у спорті самому та допомагати учням”, — розповідає хлопець.
З численних чемпіонатів України та світу Богдан не раз повертався додому з призовими місцями. Успіхами відзначалися і його підопічні.
“Один з моїх учнів став чемпіоном Європи, також брав участь у чемпіонаті світу та України”, — ділиться Богдан.
Та зараз спорт для хлопця — більше захоплення, ніж професія.
“Я намагаюся підтримувати форму, в принципі, в мене і учні є. Зараз це повністю хобі, збираємося у, так би мовити, спортзалі, який я облаштував у гаражі, і там тренуємось. На змагання виїжджати змоги немає, але гаражний армреслінг є. Чекаємо, як тільки війна скінчиться, будемо знову досягати нових вершин у спорті”, — розповідає волонтер.
З першого дня відкритої війни Богдан почав допомагати рідному місту
Богдан зізнається: новина про початок відкритої війни застала його зненацька, бо він до останнього вірив, що вторгнення не буде. Та в перший же день, коли Краматорська міська рада опублікувала заклик про допомогу, хлопець вирушив робити укріплення і блокпости. А вже 25 лютого розпочав свій волонтерський шлях.
“Будували блокпости на початку, закривали мішками з піском адмінбудівлі, лікарні. І потім вже почалася гуманітарна допомога, евакуація з фронту, розбір завалів та ремонт зруйнованих будинків. Все почалося 25 лютого і продовжується сьогодні”, — розповідає Богдан.
Як проходить евакуація на Донеччині
Зараз Богдан разом з іншими волонтерами найчастіше евакуює людей до шелтерів, а також супроводжує їх до потягів, якщо є змога до когось приїхати. Зазвичай дзвінки надходять з таких територій, де ситуація вже дуже важка.
“Ми приїжджали на адресу, де нічого немає живого, під обстрілами забирали людей, вивозили. У більшості випадків веземо до Краматорська, у шелтер, або на потяг. Також іноді, як зараз з Торецька, веземо у межах області до рідних”, — розповідає хлопець.
Від обстрілів у населених пунктах може зникати зв’язок, що ускладнює евакуацію для волонтерів.
Буває, що люди відмовляються покидати свої домівки навіть під обстрілами. Та інколи їх вдається переконати.
“Люди покидають єдине що в них є, — будинок. Ще ні разу не було, щоб виїжджали з посмішкою, вони завжди зневірені, завжди розуміють, що далі не буде легше. Далі також буде своя війна, але інша, що їм треба буде шукати можливість жити далі”, — розповідає Богдан.
Нерідко доводиться вивозити з небезпеки дітей.
“Хоча в Торецьку вже давно була примусова евакуація дітей, з наступом на місто виявилося, що їх там залишалося багато. Офіційно вважалося, що дітей у місті немає, але батьки їх переховували. Я намагаюся навіть про це не думати, коли вивозять, тому що в мене нормальних слів батькам не буде. Дітям не місце на фронті, вони не повинні бачити ракети і чути вибухи. Це все дуже неправильно. Я дуже критично до цього ставлюсь, але намагаюсь мовчати і просто робити свою справу, вивозити їх”, — ділиться волонтер.
“Ми намагаємось знаходити позитив у тому, що є”
Богдан працює щодня, тому втома, каже він, стала для нього звичним станом.
“Треба працювати до кінця. Поки ми не перемогли, потрібно повністю віддаватися цій справі, рятувати людей”, — каже хлопець.
Та окрім виснаження, він знаходить у своїй роботі й джерело натхнення. Його дарують люди, яких він зустрічає.
“Завжди є ті, хто надихає. Кожного разу, коли виїжджаємо з пекла, можемо евакуювати дуже гарну людину, патріотично налаштовану, яка прожила цікаве життя. Ми наповнюємося енергією, і одразу все стає добре. Забуваємо сварки з проросійськими людьми та інші неприємності. Ми намагаємось знаходити позитив у тому, що є. Якщо нас хтось виводить або люди поводяться недобре, це їхнє життя, не наше”, — міркує Богдан.
Після завершення війни Богдан прагне залишитися на рідній землі, у Краматорську.
“Це моя Батьківщина, я хочу її відновити. Молодь — це наше майбутнє. Я і сам молодь, і я впевнений, що зробимо Донеччину найкращим регіоном в Україні”, — каже наостанок хлопець.
Нагадаємо, раніше ми розповідали про Миколу Могилевського з позивним “Святий Миколай”, який не лише займається волонтерством, а й веде канали у ютубі та телеграмі. Хлопець допомагає військовим та евакуює цивільних з Донецької області. Навесні минулого року він рятував людей з Бахмута, коли ніхто з волонтерів уже не їздив до міста.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
