“Святий Миколай” — такий позивний має волонтер Микола Могилевський, який допомагає військовим та евакуює цивільних з Донецької області. Навесні цього року він рятував людей з Бахмута, коли ніхто з волонтерів уже не їздив до міста. Ми запитали Миколая про його найцікавіші евакуації, допомогу війську та пристрої радіоелектронної боротьби для звичайних авто в зоні бойових дій.
Чому твій позивний — “Святий Миколай”?
Це я, коли створював свій канал о першій ночі, думав, як назвати його у телеграмі, щоб не просто “Миколай”.
Звідки ти, скільки тобі років?
Мені зараз 24, скоро, 17 грудня, мені буде 25. Сам я з міста Київ, народився на Троєщині. Потім переїхав у Фастів, там закінчив дев’яту школу. Зараз є підприємцем, сплачую податки, щомісяця за можливості допомогаю людям.
Що тебе пов’язує з мирною Донеччиною, як сюди потрапив?
Я просто возив допомогу по Києву, потім склалося, що потрібно було везти допомогу в Сіверськ. Поїхав, доправив вантаж, з того ж Сіверська випадково евакуював одну бабцю, відео про це залив в Instagram, а потім мені почали писати люди, чиї родичі потребували евакуації. За підсумком з того Сіверська, мабуть, до 200 людей евакуював. Потім Соледар, Бахмут, Лисичанськ, Торське, Зарічне, Терни, Ямполівка, Закітне.
Як і коли почалась твоя волонтерська діяльність?
З початком повномасштабного [вторгнення Росії], у лютому, я займався своїми справами, переводив у готівку гроші, шукав бензин, потім почав допомагати спочатку сусідам, потім іншим. І так воно закрутилось.
Ти постійно повертаєшся на Донеччину. Чому?
Причина в тому, що тут є речі, на які я можу вплинути. Мабуть, деякі люди загинули б, якби я не з’явився в їхньому житті. Декому я допоміг у важкий час, покращив їхнє життя — це і про військових, і про цивільних.
Тобі приходять заявки, ти збираєшся та їдеш?
По заявках приходить відсотків 30 адрес, більшу частину людей на евакуацію я знаходжу ситуативно на місцях. Багато людей похилого віку, у котрих немає родичів, сидять десь на краю розбитого села. Я таких знаходжу, евакуюю, декому допомагаю і після евакуації. Було таке, що одним на 4 місяці винаймав житло у Києві, декому купую продукти, намагаюсь допомогти жити далі.
Я залишав про всяк випадок людям мій номер телефону. Було таке, що вже за 3 місяці після евакуації мені подзвонили люди, розповіли, що їх ображає місцевий дільничний, що на розселенні їх погано годують, хоча на кухні є продукти. Там місцева адміністрація замість того, щоб три рази на день годувати переселенців, списувала гроші. Я приїхав туди з блогером Юрієм Ларченком, ми зняли відео, звернулись і до сільради, і до того дільничного, вивели на чисту воду. Але людей цих я звідти забрав, бо розумів, що після такого скандалу їх любити там не будуть, і відвіз в інше місце на поселення.
Якби в мене був величезний ресурс, я б кожному переселенцю, якого вивозив, хотів би допомогти та винайняти на перший час адаптації гарне житло, але стільки грошей поки не маю, бо ще допомогаю хлопцям військовим.
До речі, вчора (розмова з Миколою записана 30 листопада, — ред.) евакуював жінку з дівчиною 7 років з Костянтинівки, бо ракета прилетіла поряд з їхнім житлом. Відвіз їх на вокзал, у неї з собою було всього 150 грн. Я, звісно, розумію, що це мало, але я витягнув і дав їй 2,5 тисячі гривень, щоб щось в неї було. Розумію, що вона по прибуттю отримає якісь гроші, але ж вона з дитиною.
Яких втрат ти зазнаєш під час евакуацій?
Перше — це здоров’я, це легкі контузії, що я отримав, та поранення: один осколок дістали з ноги, один зі спини, один так і залишився у нозі. Поранення отримав біля річки у Бахмуті, дрон скинув ВОГ (постріл з осколковою гранатою, — ред.).
По-друге — це ремонт авто після поїздок на схід. Іноді й до 60 тисяч гривень доходило. Плюс заправка у продуктивний місяць — це тисяча доларів. Був глобальний ремонт мого авто 150 тисяч гривень, у мене недешева тачка, тому й розхідники дорогі.
У Донецькій області я роблю тільки маленький ремонт за необхідності, бо тут ціни завеликі на такі послуги. Як волонтеру мені шкода такі гроші віддавати за те, що в інших областях коштує у два рази дешевше.
Якось було, що за два місяці “накатав” 1700 літрів “соляри”, але тоді було евакуйовано близько 100 людей, домашніх тварин, ще, пам’ятаю, тоді папугу та шиншилу забирав.
У той час я військовим зібрав 600 тисяч гривень своїми відео. На ці гроші купив машину військовим, каски, 6 екофло (зарядних станцій, — ред.), 3 генератори, 3 батареї, мавік третій (модель безпілотника, — ред.), масла для генераторів, гуму. Такий ось був профіт (вигода, — ред.) від моїх евакуацій: люди донатили, і я допомагав воїнам. Зараз донати трішки впали, але є іноземці, які мені допомагають.
Рахував, скільки загалом вдалося зібрати за весь час? Який був найбільший збір? Яка найбільша пожертва?
Чесно, не рахував. Не думав поки над таким питанням ніколи, бо повертаєшся з Донбасу і потрібно робити багато справ, які накопичилися вдома, готуватися до наступної поїздки.
Як на тебе вплинула волонтерська діяльність?
В мене з’явилося роздратування, можу бути запальним. Як з Донеччини приїжджаю до Києва, якщо бачу якусь несправедливість, з’являється якась внутрішня агресія. Але потім це проходить.
Як відпочиваєш?
Ось нещодавно захворів, тому весь день нікуди не їздив, як вихідний. Зазвичай після напружених поїздок сплю.
З Бахмута забирали і родину з дитиною у 400 метрах від “Вагнер”, і бабусю з повними пакетами тушкованки
Чи є у тебе відчуття страху, коли їздиш на евакуацію?
Ну, дивись, буває невпевненість. Коли вже навесні окрім військових ніхто у Бахмут не виїжджав, я спитав одного військового: “Чи можу я з’їздити з вами на евакуацію, бо є люди, які не можуть звідти виїхати?”. А до цього мені розповідали, що було того дня у Бахмуті пекло у деяких місцях. Він відповів, що без проблем. Це вже той час, коли дорога “птурилась” (прострілювалась з ПТУРу, — ред.) та з Іванівського гатили дуже.
Я, звичайно, сказав, що одразу не готовий. Морально готувався, було хвилювання. Коли вже заїхали у сам Бахмут, то там вже ніколи боятись, ти все робиш автоматично. Тоді ми їхали в обід, вивезли 5 людей (серед них дівчинка двох років). Вони жили за 400 метрів від “Вагнерівців”, там штурми були. Коли ми заходили, кулі свистіли над головами, але на камеру цього не знімеш. Та й не чутно через вибухи. Потім вже було легше, коли зрозумів, що з військовими надійніше. Вони хоча б знають на яку адресу ти поїхав та стежки підкажуть. Таку дорогу, як відносно безпечніше.
Розкажи про свої евакуації детальніше. Які були останні приклади виїздів, які там були проблеми та що вдалося зробити?
В мене була евакуація біля річки у Бахмуті, я під’їхав до військових, де була точка евакуації, щоб дізнатися шлях, залишив у них своє авто, бо на ту адресу було їхати машиною небезпечно.
А там бабця жила в п’ятиповерхівці, відразу перед річкою. А російський війська тоді були вже біля річки, метрів 300 до річки, ну і там трохи “рубка” була.
І я пішов пішки з одним фотографом. І ми знайшли, ніби, будинок, під’їзд знайшли. Думаю, ну, вона навряд чи буде на третьому поверсі жити або на четвертому не пам’ятаю, на якому вона була. Ну, а її вікно виходить прямо на противника. Я не знаю, як вона там не загинула.
Я починаю лазити по підвалах — у кожному підвалі порожні ящики з-під БК. У дворі штук п’ять згорілих машин, усе розбито, довкола багато скла. Виходжу акуратно, голову висовую за торця будинку, дивлюся — пікап “заптурений” (розстріляний з ПТУРа, — ред.) стоїть.
Потім розумію, що, якщо бабці нема в підвалі одному, якщо другий підвал закритий, то вона не там. Заходжу в один під’їзд, ходжу, кричу, все темно. Чую постріли, думаю, не дай Боже, п****и (російські військові, — ред.) прорвуться. Починаю, метушитися. Потім нагору, заходжу, бачу, двері типу закриваються на таку шпарку: “Хто там?” Я говорю: “Волонтери з евакуації”. “Яка евакуація?”
Кажу: “Будь ласка, підійдіть, до дверей”. Вона: “Зараз йду”, і йде, типу, пів години. Я [очманів], беру, вибиваю просто їй двері разом з цією шпаркою. Вона така: “Що таке, що тут робиться?” Я говорю: “Евакуація, збираємо речі, документи. Я через 15 хвилин прийду”.
Думаю, піду на точку евакуації, хоч з хлопчаками там посиджу. Якось спокійніше буде: не дай Боже, якийсь прорив, якщо вони будуть відходити, я хоч з ними. Вони мені каву зробили, сиджу, дивлюсь, вже час за жіночкою старенькою йти.
Підіймаємося, говоримо: “Бабусю, ви зібрані?” “Так, зараз, ще трохи”. “Як Ви тут без води, без світла?” “Та ну, нормально”.
Заходжу до неї в хату — у неї там уся кухня “гуманітаркою” завалена. Говорю, зрозуміло, що нормально…
Бабуся підготувала п’ять кульків. Я піднімаю один кульок і [очманів] — він важить кілограмів п’ятнадцять. Говорю: “Бабусю, а що в кульках?” “Ну, ти ж сказав, усе найпотрібніше”.
Беру два кульки в одну руку, два в іншу, ледве тягну їх. Фотограф бере теж ці кульки, тягне бабку. Ми проходимо пів дороги, практично доходимо до хлопців, до точки евакуації, і бабця мені каже: “Я телефон та паспорт і гаманець забула”. Я так ошалів тоді… Кажу, ви йдіть, кидаю прямо на землю пакети ці, повертаюсь, знаходжу в її хаті все під подушкою та бігом повертаюся до цих пакетів. Вони важкі, бігти з ними незручно, і починають поряд гатити. Добіг, у машину ставлю пакети, думаю, що ж там таке важке — а там тушонка! А документи ж вона забула. Стільки тушонки не забула, а паспорт нащо? Оце я запам’ятав.
Як вважаєш, хто та в яких населених пунктах найбільше потребує підтримки та допомоги від волонтерів?
Я вважаю, у віддалених від “передка” (лінії фронту, — ред.) локаціях, де живуть переселенці, у шелтерах. Їжу в місця на лінії вогню, де вже немає світла, газу, нормальних умов і постійні обстріли, краще не доправляти. Бо це є стимулом людям залишаться під обстрілами. Але це моя суб’єктивна думка. Менше допомоги — краще виїжджають. Чим більше людей евакуюється, тим менше ймовірність, що вони там загинуть.
Які плани маєш на 2024 рік щодо волонтерської діяльності?
Хочу зібрати гроші військовим на РЕБи (системи радіоелектронної боротьби, — ред.) від FPV-дронів саме в машини.
Ситуація з РЕБами негарна: є бригадні РЕБи, вони концентруються у точках, де це дуже необхідно, але їх не достатньо. Весь фронт не можуть закрити ними поки. Пі**рські (російські, — ред.) дрони залітають до нас у тил та ї*ашуть хлопцям джипи.
Я сам нещодавно потрапив у таку халепу, і з того моменту я за три дні собі РЕБ поставив у авто, щоб не здохнути. До речі, мені його подарував мій підписник. І зараз у мене мета — хоча б 50 РЕБів купити військовим. Мені підказали, де є дешевші, ніж в цілому по Україні, це 450 баксів. Хочу зібрати донатами 800 тисяч гривень на це. Вважаю, що цими РЕБами буде врятоване не одне життя. Бо зараз на Бахмутському напрямку величезна кількість ворожих дронів.
Крім того, багато відкривають зборів на нові машини, бо деякі втрачаються від ударів FPV, тому краще відкрити збір на РЕБ та врятувати і військових, і їхні машини. Тому що, якщо в машину прилетить дрон, знов доведеться купляти машину, тож краще це попередити. Я тестував такий РЕБ, з ним дрон падає від машини десь метрів за 100. Я розумію, що у ворога є маленький відсоток дронів, які працюють на рідкісних частотах. Але вони більше користуються старими, звичайними, бо вони їх багато наробили.
Які в тебе бажання?
Хочу знайти дружину, молоду, віруючу, яка хоче, щоб в сім’ї були діти. Хочу мінімум 3 діточок.
Я шукаю чесну, добру, гарну, щоб була мені до вподоби. Мені вже пора, хочу дітей, бо, з огляду на теперішнє життя, чоловіки живуть не так довго.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
