Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
До Дня Гідності та Свободи Вільне Радіо поговорило з пʼятьма людьми з Часового Яру, Бахмута, Краматорська, Соледара й Маріуполя. Одні стояли на Майдані, інші молилися за протестувальників, а хтось тоді ще був дитиною. Сьогодні всі вони мають спільний досвід втрати дому, який був для них частиною сенсу слів “гідність” і “свобода”.
Євген Ткачов відповідає на наші запитання з лікарняного ліжка в Лозовій. Він тут уже третій день після атаки дрона. Незадовго до цього йому довелося виїхати з Очеретиного під Краматорськом, і цього разу вже за межі Донеччини.
— Як ви себе почуваєте?
— Нормально, дякую, все добре.
Євген працює в гуманітарній місії “Проліска” і вивозить людей із Донеччини. Сам він родом із Часового Яру. Там його родина роками тримала хоспіс для літніх людей і денний притулок для дітей. Повертатися тепер немає куди: на знімках із дронів від цих будинків лишилися фундаменти.
Ми поговорили з благодійником і ще з чотирма людьми, чиї історії повʼязані з Донеччиною.
35-річний Євген Вакуленко — журналіст Вільного Радіо. У 2022 році він виїхав із Бахмута до Харкова. Досі переглядає кожне відео з окупованого міста, сподіваючись побачити на ньому свій будинок.
51-річна Ангеліна Шостак — волонтерка та громадська діячка. Її життя повʼязане з Бахмутом і Краматорськом, а нині — з Києвом, де вона доглядає за онкохворою мамою. Її чоловік і син пішли до війська.
33-річна Тетяна Кваша родом із Соледара. Тепер вона живе в Німеччині під Дрезденом, працює комунікаційною менеджеркою і розвиває власну справу.
Ще одна наша співрозмовниця — 32-річна Ганна з Маріуполя (прізвище приховано на прохання співрозмовниці з міркувань безпеки), яка працює в медіа. У березні 2022 року вона вирвалася з міста, яке вже було в блокаді.
Ми згадували з ними Майдан, говорили про дім і речі, які вдалося врятувати під час евакуації. А ще — про те, що для кожного з них сьогодні означають гідність і свобода.
У 2004 році Ангеліна Шостак була спостерігачкою від кандидата у президенти України Віктора Ющенка на переголосуванні, яке тоді називали “третім туром”. Свій другий Майдан її родина відлічує від 1 грудня 2013 року. Того дня вони з чоловіком поїхали в Донецьк, до памʼятника Шевченку, з двома плакатами: “Свободу не спинити” і “Байдужість вбиває”.
“Постійно був увімкнений телевізор, дивилися стрими з Майдану. Раз-два на місяць бували в Києві, безпосередньо на Майдані. Новий 2014 рік ми зустріли на Майдані”, — згадує вона.
У Краматорську однодумці теж збиралися біля пам’ятника Шевченку й передавали допомогу до Києва.
“Це було єднання, надія і впевненість, що ми можемо впливати на життя в країні”, — розповідає Ангеліна.
Євген Ткачов на Майдан не їздив через релігійні переконання. Але його протестантська громада обрала інший спосіб участі.
“І в 2004-му, і в 2013 ми розуміли, що змінюється напрямок України, що це важливі дати. Тому ми, як християни, збиралися й окремо молилися за ці події”, — каже він.
У Часовому Яру й Бахмуті, за його словами, помітних акцій тоді не було.
Євген Вакуленко в ті роки стійкої позиції не мав, але від новин відірватися не міг.
“Був страх, а не сумніви, бо було лячно, до чого все це призведе”, — пригадує журналіст.
Ганні у 2004 році було десять, а у 2013 році вона вчилася в університеті. Її однокурсники ходили на невеликі мітинги місцевих активістів біля маріупольського драмтеатру. Сама вона памʼятає радше розгубленість:
“Була якась напруга, але ти не до кінця ще розумів, що відбувається”.
Тетяна Кваша події першого Майдану так само застала ще дитиною. Політику в її родині з дітьми не обговорювали. У 2013 році дівчина вже закінчила навчання за спеціальністю “Правознавство” й виходила заміж. Вона стежила за новинами, але дивилася на все радше як спостерігачка. Серед її колег були й ті, хто їздив підтримувати Майдан, і ті, хто долучався до Антимайдану.
“На Донеччині був величезний вплив російського телебачення. Російські канали були доступні практично всюди”, — розповідає жінка.
Досі їй доводиться чути, що Донеччина нібито сама покликала Росію і здалася, тоді як Харків чи Одеса вистояли.
“А як же тисячі людей, які виходили за Україну? Я дуже хочу, щоб ми як суспільство перестали ділити українців на тих, хто нібито достатньо захищав свою землю, і тих, хто нібито її віддав. Відповідальність за окупацію українських територій лежить на Росії, а не на людях, які стали жертвами її агресії”, — каже Тетяна.
У 2014 році у Бахмуті, який тоді ще називався Артемівськом, мітинги стояли на центральній площі щодня. Євген Вакуленко памʼятає намет навпроти центральної зупинки тролейбуса. Там стояла трилітрова банка, в яку збирали гроші “на ополченців”.
Тоді Євген боявся, що Майдан доведе країну до громадянської війни. Згодом зрозумів, що боятися треба було Росії.
“Тепер для мене Революція Гідності — щось абсолютно правильне. Ми мали відірватися від Росії й піти своїм шляхом, але вона вчепилась в нас і не відпускає”, — говорить чоловік.
У Соледарі великих мітингів Тетяна Кваша не пригадує. Зате памʼятає, що коїлося довкола шахти імені Володарського, яку місцеві називали “Володаркою”. У місті говорили, що там іще з радянських часів зберігається зброя, до якої хтось намагався дістатися, а шахтарі заважали. Дорога до Бахмута проходила повз шахту, і Тетяна бачила людей, які там збиралися.
“Найстрашнішою була невизначеність. Ти продовжуєш жити звичайним життям, працюєш, будуєш плани, але вже відчуваєш, що навколо відбувається щось небезпечне, на що ти ніяк не можеш вплинути”, — ділиться Тетяна.
Для Євгена Ткачова 2014 рік став періодом особистої небезпеки. Коли частину Донеччини захопили бойовики, чоловік відправив родину до Києва, а сам допомагав українській армії, вивозив людей із Словʼянська й віз туди гуманітарну допомогу. Бойовики кілька разів приїжджали його, за їхнім висловом, “обнулити”, але не заставали вдома. Зрештою Євгена затримали у Словʼянську, забрали автомобіль і кинули в підвал.
Спочатку йому дорікали роботою на Україну. Оскільки він місцевий, вирішили, що він “заплутався”, і призначили “перевиховання”: 30 діб штрафбату. А потім дізналися, що Євген протестант.
“Тоді перекваліфікували статтю в «ідеологічну диверсію»: мовляв, ми американські шпигуни, продали рідну православну віру за жуйку. Перевиховувати вже нема сенсу. За це в них уже була «розстрільна стаття»”, — розповідає Євген.
І додає: “Дякувати Богу, з нами все нормально. А чотирьох хлопців-пʼятдесятників вони таки розстріляли в Словʼянську”.
Після полону він повернувся до благодійності: евакуація, гумдопомога, Дебальцеве.
Коли просиш описати дім, люди рідко говорять про квадратні метри. Натомість згадують запахи, звуки й ранкові ритуали.
Ангеліна Шостак називає свій дім у Бахмуті “гніздечком”. Щоранку вона прокидалася о 6:15. У вітальні перегортала сторінку календаря, усміхалася фотографіям у рамках і йшла на кухню. Про все це вона досі розповідає в теперішньому часі, ніби завтра знову там прокинеться.
“Чайник не електричний, а саме на газовій плиті, щоб був вогонь, енергія. І стаю біля вікна спостерігати, як сходить сонечко”, — ділиться жінка.
У Ганни в Маріуполі був балкон, єдиний відкритий на всьому стояку. Там вона зустрічала світанки й заходи сонця, читала та снідала. А саме місто вона описує через запахи та звуки: чай на маминій кухні, бадилля помідорів на городі в родичів. Шоколадні вафлі, якими пахло від кондитерської фабрики. Шум центрального базару, хвилі моря та аромат чавленого винограду, коли з нього роблять вино.
Є в цьому списку й не дуже романтична деталь, яку знають усі маріупольці.
“Звичка, що ти на своєму відкритому балконі не можеш сушити білу білизну, бо з заводу нанесе чорну крихту”, — ділиться журналістка.
У Євгена Вакуленка спогад коротший, але не менш теплий:
“Бабуся смажить картоплю. Найкращі спогади”.
Дім Євгена Ткачова неможливо вмістити в одну адресу. Його родина займалася благодійністю. У Часовому Яру й навколишніх селах вони мали близько півтора десятка будинків і квартир. Там були хоспіс для літніх людей, денний дитячий притулок, релігійний центр для людей з алко- та наркозалежністю, дитячий табір.
“Тому мій дім — це багато-багато будинків”, — каже він.
Але найчастіше згадує не стіни, а природу Часового Яру: ліс, ставки, озера.
Тетяна Кваша після навчання в Алчевську свідомо повернулася до Соледара. Сімʼя жила на першому поверсі, і просто навпроти вікон росли туї.
“Особливо добре памʼятаю останній тиждень перед нашим відʼїздом. Тоді випало дуже багато снігу, туї були вкриті білими шапками, і ми зробили біля них фотографію на памʼять. Здається, вона досі зберігається у моєї бабусі”, — пригадує жінка.
На іншому підвіконні в неї розрослися орхідеї, хоча доглядати за квітами вона, за власним зізнанням, зовсім не вміє.
“Туї під одним вікном, орхідеї на іншому, тополі, знайомі вулиці, люди, з якими вітаєшся щодня. Здавалося б, нічого особливого. А зараз саме за цими дрібницями я сумую найбільше”, — ділиться Тетяна.
Виїзд у всіх був різним. Одні готувалися до нього заздалегідь, інші до останнього не вірили, що їдуть надовго.
Волонтер Євген Ткачов був упевнений, що велике вторгнення буде. Не знав лише коли. Хоспіс підготували до того, що чоловік називає “маріупольським сценарієм”: генератори, пальне і їжа на кілька місяців автономного життя. Вранці 24 лютого він відправив родину за кордон. Коли Часів Яр опинився під постійними обстрілами, перебрався до Дружківки, але щодня вертався туди з гумдопомогою. Потім фронт підійшов до Дружківки, і чоловік переїхав до Очеретиного за Краматорськом. Три дні тому довелося тікати й звідти.
Ангеліна Шостак поїхала з Бахмута до Краматорська в перший же день вторгнення. А 14 березня 2022 року, забравши маму, рушила далі.
“Ми виїхали з Краматорська просто в нікуди. Поміж сиренами покидали речі в автівку і поїхали”, — розповідає жінка.
До Дніпра їхали майже 12 годин, потім до Умані, далі на захід навмання. У дорозі їм запропонували кімнату в адмінбудівлі на Тернопільщині. Там родина прожила рік. На четвертий місяць мобілізували чоловіка Ангеліни Андрія. Син Михайло пішов до війська добровольцем у перший день великої війни.
Ганна виїжджала з Маріуполя на початку березня 2022-го. Місто тоді було вже в облозі. Виїхали дивом, згадує дівчина.
Історію свого будинку вона описує лаконічно:
“Спочатку було влучання, він згорів, потім його знесли. Це все, що з ним сталося”.
Тетяна Кваша виїхала із Соледара теж у березні. Її синові тоді було півтора року.
“Одного дня чоловік сказав: «У тебе є доба, щоб зібрати найнеобхідніші речі. Ми виїжджаємо». Я плакала, кричала, злилася, відмовлялася їхати. Казала, що залишуся вдома й перечекаю”, — згадує Тетяна.
За квартирою в Соледарі вона стежила здалеку. Розглядала вікна на випадкових фото та відео журналістів і військових. Платила людині, яка лишалася в місті, щоб та злила воду з опалення й закрила вибиті вікна.
Біля будинку одного дня розірвався російський снаряд, загинув сусід.
“Його поховали просто під моїм балконом. І навіть після цього я продовжувала вірити, що ми повернемося”, — ділиться жінка.
У січні 2023 року вона побачила, як горить її будинок.
“Було близько третьої години ночі. У мене сталася перша в житті панічна атака. Я памʼятаю цей жах, коли тобі здається, що ти просто зараз помреш”, — каже Тетяна.
Євген Вакуленко покинув Бахмут у травні або червні 2022 року. Що з його будинком, він досі не знає. Він стежить за кожним відео, яке росіяни публікують зі зруйнованого міста. За чотири роки вони кілька разів знімали поруч із його домом, але сам дім не показали жодного разу.
“Я підозрюю, що в ньому їхня база якась, тому й не показують”, — припускає чоловік.
Найважчим у перші місяці для нього було жити в чужій квартирі та змиритися з думкою, що додому можна більше не повернутися.
“Вже чотири роки пройшло, а мені досі регулярно сниться, як я повертаюсь додому”, — каже Євген.
Що беруть із собою, коли не знають, що їдуть назавжди? Здебільшого — не те що потім виявляється головним.
“Взяв компʼютер, якусь кількість одягу і… дві торби їжі. Це те, про що я тепер шкодую найбільше. Треба було набрати більше фотографій, а я, дурень, їжі набрав. Геній”, — ділиться Євген Вакуленко.
Тепер його головна реліквія — ключі від бахмутської квартири.
“Я їх бережу і буду берегти. Більше нічого не залишилось”.
Тетяна Кваша свої ключі навпаки з собою брати не стала.
“Вони більше не відчиняли жодних дверей, і я не хотіла везти цей біль із собою”, — каже жінка.
Вдома залишилися й дитячі фотографії та весільне відео. Із Соледара родина поїхала зі спортивною сумкою й рюкзаком, куди поклали документи, книжки сина та деякі інші речі.
“У мене досі є кілька пачок солі із Соледара. Я їх не відкриваю, бережу й перевожу із собою. Для мене вона справді на вагу золота”.
Ганна сміється, що збиралася “дуже рандомно”. Серед речей була нова велика пачка патчів під очі. Зате те, що вона береже тепер, складається в маленький музей. Два шарфи від батьків — літній і зимовий. Заношена до дірок футболка з фестивалю MariupolFest, яку шкода викинути. Мушлі й дві баночки, з землею та піском із дому.
Ще одну футболку, куплену в Маріуполі, дівчина теж зносила. На ній був напис Love Yourself. Ганна вирізала цю фразу, натягнула на раму, і тепер це її артобʼєкт.
А ще в неї є старий кнопковий телефон бабусі, який давно не працює. Бабусі не стало ще до повномасштабного вторгнення, але перед виїздом з оточеного міста Ганна про нього згадала.
“Я дуже боялася, що в моєму смартфоні можуть щось не те знайти. Вирішила, що треба взяти оцей бабусин поламаний і на блокпостах показати, що це мій”, — зізнається співрозмовниця.
Ангеліна Шостак рахує місця в автівці: троє пасажирів, решта — “найдорожче”. Вінчальні ікони, фотоальбоми, усі вишиванки, багато з яких вишила її мама. Кілька статуеток із подорожей. Ведмедик, якого син Михайло пошив у першому класі. І ще швейна машинка з тканиною, з якої вона шиє прапори.
У “гніздечку”, як зʼясувалося потім, лишилася сорочка, яку Ангеліна вишивала для чоловіка.
Євген Ткачов заздалегідь вивіз значну частину майна родини й хоспісу. Але серед усього вивезеного він називає дрібниці. Серед них — емальована мисочка дружини, яка пройшла з ними все життя, ще зі студентських часів у Харкові.
У Ганни на питання, коли її гідність була під загрозою, є цілком конкретна відповідь. Це дорога з окупованого Маріуполя.
“На тебе направляють зброю, тебе перевіряють, з тобою фамільярничають, лізуть перевірити твій бардачок, чіпляють тебе за коліно. Якісь незрозумілі мужики, окупанти. І ти нічого не можеш зробити, вони зі зброєю, тому можуть робити все, що хочуть”, — каже дівчина.
Євген Ткачов, який сидів у підвалі в Словʼянську, говорить не лише про минуле:
“І зараз моя гідність під загрозою. Тому за гідність ще боротися і боротися”.
Тетяна Кваша має іншу думку.
“Ні, жодного разу моя гідність не була під загрозою. І я можу сказати це абсолютно впевнено. Я не просила такого досвіду і точно не хотіла перевіряти себе на міцність ціною втрати дому, близьких людей і звичного життя. Але ми маємо право не жити все життя в статусі жертви. Право працювати, подорожувати, мріяти, радіти й бути щасливими, навіть коли наші рідні міста зруйновані”.
Євген Вакуленко розмірковує, що саме слово “гідність” для нього з роками змінило свій сенс.
“До війни це було щось абстрактне. Напевно, завести сімʼю, забезпечувати її та щоб ніхто й ніколи не смів тебе образити. Щось таке банальне про «справжнього чоловіка». Зараз гідність — це більше про захист держави, про героїзм наших захисників і про тих, хто багато робить у тилу. Це й комунальники, й ДСНС. Можливо, журналісти — особливо ті, які викривають корупційні схеми”, — пояснює чоловік.
Для Ангеліни Шостак гідність і свобода нероздільні. Її чоловік і син воюють, сина вже поранило.
“До війни, яка почалася ще у 2014 році, і свобода, і незалежність багатьма сприймалися як належне. А зараз ми виборюємо їх ціною життя”, — каже мати та дружина.
Для Євгена Ткачова свобода в теорії — це право робити свій вибір, якщо він не шкодить іншим. А на практиці вона дуже проста.
“Реальна свобода — це те, що майже не дозволяє держава: поїхати за кордон, побачитися з 90-річною мамою, обійняти онуків. Це стосується майже всіх чоловіків, не тільки мене”, — зазначає волонтер.
Євген Вакуленко теж згадує поїздки за кордон, але в його переліку є й інше.
“Відвідати навіть зруйнований дім, поставити посадовцю будь-яке запитання. Казати й писати, що хочу, без цензури, навіть про владу”.
Ганна День Гідності та Свободи ніколи не відзначала. Але слово “свобода” після окупації Маріуполя для неї змінилося. Раніше це були власні рішення: професія, хобі, зовнішність, партнер, вибір страви на вечерю.
“Зараз до цього додалася свобода не ховатися. Не боятися сказати зайвого, не боятися висловити невдоволення, не боятися сказати не тією мовою. Коли російський солдат наводить на тебе автомат і питає: «Ти шо, боїшся? Не бійся!» — ти розумієш, що вся твоя свобода закінчується цим автоматом”, — пояснює дівчина.
Ангеліна ж на запитання про значення свободи відповідає так:
“Свобода сьогодні — це тисячі прапорів на кладовищах полеглих Героїв”.
Наше останнє прохання до всіх було однаковим: продовжити речення “Гідність для мене — це …” Ось як відповіли наші співрозмовники.
Євген Ткачов: “Гідність для мене — це не виправдовуватися перед іншими”.
Євген Вакуленко: “Захист держави або допомога ближнім. Тобто робота на благополуччя українців”.
Тетяна Кваша: “Залишатися собою за будь-яких обставин. Не дозволяти життєвим обставинам визначати твою цінність як людини”.
Ангеліна Шостак відповіла найкоротше: “Свобода”.
А Ганна, яка виросла на морі й досі не може звикнути жити далеко від нього, описує свободу так: “Бігти по узбережжю й вдихати на повні груди”.