Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні згадаємо Миколу Свиридова з Херсонщини. У 2016 році він став до війська, служив у 43-й окремій артилерійській бригаді, а після початку повномасштабного вторгнення продовжив службу. 23 квітня 2026 року Микола загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Завидо-Кудашеве на Донеччині.
Про життєвий шлях та службу захисника Вільному Радіо розповіла його дружина Оксана.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Микола Свиридов народився 4 жовтня 1993 року в селі Трифонівка Бериславського району на Херсонщині. Навчався у місцевій школі, а після її закінчення вступив до Новокаховського електротехнічного ліцею.
У дитинстві Микола був спокійним і справедливим. Він заступався за молодших і слабших, а згодом ці риси проявилися й під час військової служби.
Після коледжу він пройшов строкову службу в армії. Повернувшись додому, близько року допомагав батькам і працював у полі. У 2016 році чоловік добровільно приєднався до війська та вирушив до зони АТО.
“Його батько теж тоді служив, і Микола пішов до нього в 43-тю бригаду”, — розповідає дружина.
Відтоді Микола Свиридов служив у складі 43-ї окремої артилерійської бригади. Починав кулеметником самохідно-артилерійського взводу, згодом обіймав різні сержантські посади.
Після початку повномасштабного вторгнення продовжив службу в тій самій бригаді. Останньою його посадою була головний сержант — командир гармати самохідно-артилерійського взводу.
“Він завжди казав: «Хто, якщо не я?». Я говорила, що, можливо, варто списатися, адже він мав таку можливість. Але він відповідав: «Маленька, хто, якщо не я? Якщо всі почнуть списуватися, то країни більше не буде»”, — згадує Оксана.
До особистої зустрічі Оксана кілька місяців стежила за сторінкою Миколи у Тік Тоці. Згодом військовий сам написав їй, а невдовзі, повертаючись із Києва після вручення нагороди, заїхав познайомитися. За словами жінки, тоді вони проговорили майже всю ніч, а після від’їзду Миколи зрозуміли, що хочуть бути разом.
“Він сказав, що хоче не просто одружитися, а саме повінчатися. Для нього було важливо, щоб наша сім’я була перед Богом. Ми не робили великого святкування — були тільки найрідніші. Нам цього було достатньо”, — згадує жінка.
Подружжя виховувало доньку Дашу від першого шлюбу Миколи та спільного сина Богдана. Після смерті матері дівчинка жила разом із батьком і його новою родиною. Коли народився син, Микола зміг майже місяць побути вдома, скориставшись накопиченими відпустками.
“Він ніколи не давав мені вдома нічого робити. Казав: «Сиди, просто зі мною поговори». Сам готував, прибирав, займався дітьми. Ми ніколи не сиділи вдома без діла — постійно кудись їздили, проводили час так, щоб потім було що згадати”, — розповідає Оксана.
За її словами, найважливішою для Миколи завжди залишалася родина.
“Я дивилася на інших військових, які приїжджали додому і поспішали зустрітися з друзями. У нас було інакше. Він завжди обирав родину. Ми навіть мали своє правило: перші кілька днів відпустки проводили лише вдвох, а потім забирали дітей і відпочивали всією сім’єю”, — говорить дружина.
Під час відпусток вони всією родиною їздили на риболовлю й могли годинами просто сидіти разом на березі.
“Коли він приїжджав, ми їхали на рибалку всі разом. Могли просто сидіти на березі, розмовляти. Для нього це був відпочинок”, — каже Оксана.
На службі Микола інколи ділився з дружиною історіями про військові будні. За словами Оксани, про найважчі виходи на позиції він зазвичай розповідав уже після їх завершення. Останні три-чотири місяці перед загибеллю, згадує жінка, він говорив, що через інтенсивні обстріли виходити на позиції ставало дедалі важче.
Микола також часто надсилав їй короткі відео, зняті під час відпочинку разом із побратимами.
“Він говорив, що виходити на позиції з кожним днем усе важче. Але ніколи не розповідав про це, поки був там. Уже коли повертався, міг сказати: «Маленька, сьогодні було дуже страшно»”, — згадує Оксана.
Найважче, каже дружина, чоловік переживав втрати побратимів. Вона не раз пропонувала йому залишити службу, однак він відмовлявся.
“Він завжди відповідав: «Усе буде добре. Я повернуся». Казав, що після війни ми купимо будинок, десь біля річки або моря, і будемо жити там усі разом”, — розповідає Оксана.
За службу Миколу нагородили орденом “За мужність” III ступеня, медаллю “За оборону України”, нагрудним знаком “Хрест ракетних військ і артилерії” та відзнакою “За зразковість у військовій службі”.
23 квітня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу села Завидо-Кудашеве на Донеччині Микола Свиридов зазнав поранень. Отримані травми виявилися несумісними з життям.
Ще за життя Миколи побратими нерідко заїжджали до родини дорогою додому, залишалися на ночівлю й підтримували дружні стосунки.
“Хлопці дуже його поважали. Вони й зараз телефонують, приїжджають, допомагають. Ми живемо в орендованому будинку, де постійно потрібні чоловічі руки. Я дуже вдячна побратимам і командиру, який відпускає їх, щоб вони могли приїхати й допомогти нам”, — говорить дружина.
У Миколи залишилися його дружина Оксана, донька Даша, син Богдан, батьки та старша сестра. Нині родина живе у Павлограді на Дніпропетровщині.
Рідні Миколи Свиродова закликають вшанувати його пам’ять і підтримати петицію про надання йому звання Героя України посмертно. Підтримати ініціативу можна за посиланням.
Світла пам’ять захисникові.