Науковці кажуть: нації оговтуються від геноциду 3-4 покоління. Більшість з тих, хто пережив Голодомор, змушені були мовчати про свій жахливий досвід все життя. Задавлені страх, біль та втрати не проходять безслідно. Все це у вигляді громадянської пасивності, недовіри один до одного, українофобії, заниженої самооцінки та суїцидів, наші діди та прадіди передали нам у спадок.
Вплив Голодомору обговорювали науковці під час міжнародної науково-практичної конференції “Міждисциплінарні підходи до дослідження Голодомору-геноциду”. А журналістка Вільного радіо занотувала для наших читачів.
“Психологи, психіатри пояснили: ми не змогли здолати ту колективну травму, вона переросла в індивідуальну. Наприклад, з жертвами нацизму працюють психологи, психіатри, інші фахівці — уже з 3-4-м поколінням. А у нас трапилося так, що ця колективна травма так і залишилась окремою, індивідуальною для кожного. І люди не змогли пропрацювати, проговорити її”, — каже директорка Інституту дослідження Голодомору Світлана Маркова.
Як саме Голодомор продовжує діяти на українців проаналізувала культуролог Ірина Рева в онлайн-лекції “Ціна пам’ятання: Голодомор та репресії в родинних спогадах дисидентів”. Пані Ірина — науковий співробітник відділу історії України 1917-1945 рр. Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького.
Налаштованість на ворожість світу
“Є дослідження, які проводили доктори психологічних наук Віталій Климчук та Вікторія Горбунова. Досить часто ми можемо чути такі фрази: “Звідси (з України, — ред.) треба тікати, бо нічого доброго тут не буде”, “не можна ділитись з людьми якимись успіхами”, “не можна ділитися радістю, тому що позаздрять, і буде погано”, — каже Ірина Рева.
Страх голоду
“На початку цієї коронавірусної епідемії спостерігали, як магазини ставали пустими, тому що люди дуже активно запасалися продуктами — це посттравматичні риси”, — каже науковиця.
Вона зазначає: не можна говорити, що такий страх пов’язаний саме лише з Голодомором. Але, на її думку, Голодомор варто розглядати як частину тих геноцидних дій, в якому це пропонував автор поняття “геноцид” Рафаель Лемкін.
Для довідки:До 1944 року слова “геноцид” не існувало. Цей термін означає злочинні дії стосовно будь-якої групи людей з метою їх знищення. У 1944 польський юрист єврейського походження родом з території сучасної Білорусі Рафаель Лемкін (1900-1959) дав визначення нацистської політики систематичного знищення євреїв Європи. Він запропонував термін “геноцид”, поєднавши грецьке слово “genos” (“рід, плем’я”) з латинським “caedo” (“вбиваю”). Пропонуючи цей термін, Лемкін мав на увазі “координований план різноманітних дій, спрямованих на знищення життєво важливих основ існування національних груп та самих цих груп як таких”.
Українці мало критично мислять, бо генетично пам’ятають як не вистачало навіть їжі, тож інше не першочергове
Розглядаючи травматичний вплив голоду на людей, психологи відзначають такий чинник, як стійкість особистості. Якщо людина як особистість вже сформована, має свій світогляд та систему цінностей, вона може сприймати події Голодомору критично. Хоча голод дуже важко впливав на людину.
“Тому що коли тривалий час відбувається незадоволення однієї з базових потреб, то всі інші потреби пригнічуються, а всі ресурси людини зосереджуються на проблемі виживання. І цей елемент критичності втрачався”, — каже пані Ірина.
Втеча від реальності
“Якщо людина перебуває в стресовому стані (а безумовно розкуркулення та всі ті події, які відбувалися під час Голодомору, коли рідні люди гинули на очах, і нічого не можна було з цим зробити) – як не збожеволіти в цій ситуації? Як потім жити з цими спогадами? В цій ситуації спрацьовував механізм втечі від реальності”, — каже культурологиня.
Для довідки:Усвідомлення того, що Голодомор був геноцидом українців, почало масово приходити до людей лише на початку 2000-х, коли у 2003 в Україні відзначали 70-ту річницю подій 1932-33 років. Тоді Центр українознавства Київського національного університету ім. Т. Шевченка започаткував дослідження історій людей, які пережили Голодомор. Українські вчені порівнювали риси характеру та моделі поведінки респондентів, які мешкали на територіях, де Голодомору не було (це Західна Україна та великі індустріальні міста, де було легше з харчуванням) та людей, які мешкали на ураженій Голодомором території. Респондентами, які пережили Голодомор, стали люди, яким у 1932-33 роках було від 1 до 7 років. Результати цього дослідження частково наводяться нижче.
Формування викривленої картини світу та ставлення до навколишнього світу як ворожого
В ранньому віці у дітей формується картина світу. І якщо дитина перебуває в атмосфері страху, хаосу, відчуття небезпеки, то сприймає той світ, який відбувається навколо неї, як норму.
“Якщо в той час людина звикла до того, що треба їсти “впрок”, то вона напевно і надалі так буде робити. Або буде сприймати світ як небезпечний, удару від якого можна чекати в будь-яку хвилину”, — пояснює Ірина Рева.
Занижена самооцінка та здатність реалізувати внутрішній потенціал
“Що ми побачили? У тих людей, які пережили геноцид, досить занижена самооцінка. Самоактуалізація — це здатність реалізувати свій внутрішній потенціал, вона також притлумлена. Зокрема, через те, що вони менше вірять в ефективність своїх дій (самоефективність)”, — зазначає науковиця.
Навчена безпорадність та порушення навичок взаємодії зі світом
Те, як Голодомор психологічно подіяв на українців, ілюструє експеримент Селігмана з собаками про навчену безпорадність: собак закрили в одній клітці та підключили струм до однієї половини клітки, а потім до іншої. Собаки перестрибували з однієї половини клітки в іншу, тобто знаходили собі комфортне місце.
“А в іншій клітці дослідники підключили струм до всієї підлоги. Собака, який сидить в цій клітці, змушений терпіти цю ситуацію неконтрольованого світу. І в цей момент у нього “ламаються” всі навички взаємодії зі світом”, — розповідає Ірина Рева.
Тому, коли двері в клітках відчинили, ті собаки, які перестрибували з одного кінця клітки на інший (тобто де струм подавався нерівномірно), вистрибнули й побігли. А інша група собак залишились в клітці.
“Тобто людина, яка опинилась в такій ситуації, втрачає віру в ефективність своїх дій: “роби-не роби, толку не буде”. Це таке налаштування”, — розповідає про феномен навченої безпорадності науковиця.
Зневіра у собі та власних вчинках
У людей, які пережили Голодомор, занижена планка власних можливостей.
“Людина ставить перед собою простіші завдання, тобто людина не вірить, що зможе виконати складне завдання. І найважливіша відмінність, перший параметр, — це суб’єктність, коли людина втрачає віру, що вона є господарем своєї долі, що від її вчинків залежить її доля.
Спрямування агресії на себе та більша схильність до суїцидів
Українські психологи порівняли кількість суїцидів, які відбуваються на територіях, які пережили Голодомор, і на територіях, де його не було. В таких регіонах дані суттєво відрізняються, причому протягом різних десятиліть.
(показуючи цей слайд, лекторка зазначає, що не має на увазі, що це прямі наслідки Голодомору).
“Психологи кажуть: якщо людина втрачає відчуття, що від її дій залежить її життя, її доля, то спрямовує цю агресію, негативну енергію, на себе. Можливо цим пояснюється ця ситуація. Це тема, над якою варто порозмірковувати”, — каже лекторка.
Та зазначає: дані на слайді побудовані на статистиці 2011 року. Але за словами Ірини Реви, згідно зі статистикою суїцидів на території України за 1986-й рік, ситуація по регіонах була такою ж самою.
“СТОКГОЛЬМСЬКИЙ СИНДРОМ” У ТИХ, ХТО ГОЛОДОМОР ПЕРЕЖИВ
“Любов” до агресора та модель поведінки заручників
З людьми, які пережили Голодомор, відбувся процес ідентифікації з агресором.
“Мене це дуже сильно вразило, що розповідаючи про ті жахи (як виживали за рахунок равликів, як їли людей), потім людина каже: “Сталін був велика людина, він вивів Україну з хаосу, при Сталіні був порядок”. В мене був шок, оскільки не складалося те що я почула перед тим з поняттям “порядок”, — каже дослідниця впливу Голодомору на людей.
Дослідниця порівнює відчуття та поведінку людей, які пережили Голодомор, із моделлю поведінки заручників, які уникнули смерті.
Культурологиня зазначає: через цю “любов до агресора” частина людей, переживших ті страхіття, не змогла включитися в боротьбу з комуністичним режимом.
Зліва на слайді лекторка приводить декілька чинників, які обумовлюють виникнення “стокгольмського синдрому” (який залежить від стійкості особистості, віку жертви та попереднього травматичного досвіду цієї людини):
“Такі чинники, як загроза фізичному виживанню, ізоляція (саме від контактів з іншими людьми), сприйнята “доброта” агресора (тобто агресор “дає надію”, що він все ж таки не вб’є свою жертву, а зможе з нею взаємодіяти) і сприйняття дійсності “очима” агресора — це такі 4 умови, які сприяли виникненню травматичних зв’язків”, — каже Ірина Рева.
“Загороджувальні загони, колгоспники, занесені на “чорну дошку”, заборона продажу квитків селянам, відсутність паспортів, обмежування міграції (а люди намагались переміщуватись заради виживання в пошуках їжі).
Невеличка доброта (коли навесні 1933-го нарешті припинилися хлібозаготівлі, у колгоспах почали видавати їжу) — в той час відбувається кампанія, коли деякі колгоспи ставлять у приклад, що вони мають якісь досягнення, і Сталін представлений як ідеальна фігура.
І тут велику роль відіграє контроль інформації — цензура, коли людина перебуває у фізичній та інформаційної ізоляції, не може отримати зовнішніх джерел інформації, і це також змушує її сприймати інформацію “очима” агресора. Тобто умови для цього були”, — додає дослідниця.
Рева вважає, що термін Голодомор потрібно вживати так само як Голокост. А також, що колективні травми від цих трагедій дуже близькі за своєю руйнівною силою. Але є й суттєва різниця.
“Там не відбувалась ідентифікація з агресором (принаймні, я таких випадків не зустрічала, хоча в концтаборах таке траплялося, про це спогади є). Там не було “доброти” з боку нацистів, тому там не міг утворитися цей “стокгольмський синдром”, — каже культурологиня.
Відчуження від України та українофобія
“У 63% людей, які пережили Голодомор, виявляються такі риси як відчуження від України та її політичних інтересів та українофобія, тобто страх перед українським. І можливо ці риси проявляються ідентифікацією з агресором”, — пояснює дослідниця.
Вона зазначає: респонденти цих досліджень були дітьми під час згортання українізації, початку репресій та активної інформаційної кампанії проти “українських буржуазних націоналістів”. Вони засвоювали цю інформацію, не маючи власного життєвого досвіду. Тому можливо, що в тому числі ці установки увійшли в систему цінностей таких людей.
До того ж близько 60% з респондентів (які пережили Голодомор та моделі поведінки яких вивчали дослідники) виховувались в дитбудинках. Тобто їх батьки або загинули, або таким чином врятували своїх дітей від голодної смерті.
Українці продовжували стабільно любити РФ більше, ніж вона нас
За даними спільних досліджень українських та російських науковців, українці продовжували ставитися до Російської Федерації позитивніше, ніж громадяни РФ до українців.
“Можливо це якісь відголоски (Голодомору, — ред), важко сказати. Напередодні війни (тобто до 2014, — ред.) ми бачимо наскільки українці позитивніше ставилися до Російської Федерації, ніж навпаки, — це теж матеріал для роздуму”, — каже культурологиня.
Позбутися постгеноцидних рис можна лише через переосмислення
Дослідниця резюмує: українська нація з її ресурсами й потенціалом у ХХ столітті піддалася дуже сильному та жорстокому впливу, який частково змінив громадян. Але це не означає, що ми будемо залишатися такими завжди. Дослідники геноцидів говорять: ці постгеноцидні риси тривають 3-4 покоління.
І подолати травматичний вплив Голодомору можна лише переосмисливши його.
“Якщо людина починає розуміти, що вона доїдає зайву їжу (яку вона собі поклала та намагається доїсти, щоб та не пропала) — це не тому що це в природі цієї людини, не тому що українці по своїй природі такі обжерливі, а тому що це чуже для нас, це те що на нас вплинуло”, — каже Ірина Рева.
Від постгеноцидного синдрому українців “лікує” Майдан та війна?
Революція Гідності та російсько-українська війна змінили багатьох українців.
“Це зміцнення колективної ідентичності. Останні дослідження свідчать про те що довіра українців один до одного зростає. Це зміцнення національної ідентичності”, — каже пані Ірина.
Вона зазначає (посилаючись на дані Держслужби зайнятості): у 2016-му чверть учасників АТО, які вирішили змінити роботу, обійняли керівні посади. Вона називає це ознаками зростання суб’єктності серед громадян. Пояснює це тим, що в умовах війни українські бійці починають краще розуміти, що для них насправді важливо.
“Війна це також травма, трансформація, яка кидає людину в стихію та змушує себе перебудовувати, переглядати свої цінності. Коли смерть дивиться в очі, те що є для тебе найосновнішим відділяють від іншого”, — пояснює дослідниця.
За її даними, вона опитала близько 60 респондентів, які пройшли АТО. Розпитувала чи були у них в родині репресовані або такі, що пережили Голодомор. Близько половини відповідали, що так, вони знають про такий досвід у своїх родинах.
І українцям ще необхідно продовжувати переосмислення.
“В нашому суспільстві побутує таке ставлення, що успіх — це гроші та влада. Хоча насправді успіх — це самореалізація, бути собою, бути корисним, допомагати світові розвиватись, а не руйнувати. Бути успішним можна в багатьох речах, які спрямовані на творення.
Ті процеси, які відбуваються з нашим суспільством, нашою колективною травмою, — вони працюють на нас, вони нас відроджують, допомагають як феніксу з того полум’я постати прекрасним створінням. Наші Майдани засвідчили наше подолання страху перед владою, і цей процес триває”.
Читайте також: