Олексій Юков — голова “Асоціації дослідників військово-історичної спадщини “Плацдарм” та керівник пошукового загону місії “Чорний тюльпан”. Майже чверть сторіччя він займається пошуком та ексгумацією загиблих солдат. Що для нього війна і право на гідне поховання, чим найбільше вразили цивільні у зоні боїв та як не зненавидіти “іншу сторону” після розстрільного вироку — відверто розповів Вільному радіо.
Є люди, спілкуючись з якими думаєш, що з їхніх спогадів можна карколомну книгу писати. Саме таке враження справляє й Олексій Юков.
— Як у вашому житті з’явилась робота пошуковця?
— Це було 23 роки тому. Старший брат повіз мене показати, де у нас під Слов’янськом були бої. Те, що я побачив, мене вразило. Це була невелика ділянка лісу, де на поверхні величезними білими плямами, наче сніг, лежали кістки. Їх було так багато, що листя не було видно. Усе разом: кістки, якісь ботинки, гільзи. Нам тоді казали, що це німецькі солдати. Вже пізніше, коли став розбиратися в екіпіровці, я зрозумів, що здебільшого це були радянські солдати. Німців там було 1-2 на сотню. Тоді вперше я зіткнувся з війною. Мені було 12 років.
Пізніше я познайомився з керівником пошукового загону Костянтином Страховим та почав хлопцям допомагати. “Плацдарм” з’явився у 2013 році. На даний момент наш загін розшукав вже 3 018 військовослужбовців.
— Як відбувається пошук? Де берете інформацію і що далі робите?
— В нас є ютуб-канал, там є номер гарячої лінії та пошта. Люди дзвонять та повідомляють нам про знайдені рештки червоноармійців. Наприклад, люди з металошукачем шукали монети. Або чоловік ходив по гриби та знайшов черевик і кістки. Нам дзвонять з усієї України, з Білорусії дзвонять, з РФ. Якщо це в іншій країні, ми радимо, куди звернутися. Що стосується України, передаємо інформацію до ГО “Союз “Народна пам’ять”. Він об’єднав безліч пошукових загонів з усієї України, дав професійну підготовку, люди пройшли курси з ексгумації та мають сертифікати. Керуючись дозволами міністерства культури та міжвідомчої комісії з ексгумації останків проводяться пошукові роботи. Якщо ми виїжджаємо за дзвінком, людина навіть може взяти участь.
Мені подобається, що люди почали трохи по іншому ставитись, мабуть, нова війна сколихнула. До 2013 року ми помічали, як ці кістки просто перекопували, вони валялися десь. Зараз люди нам повідомляють про такі знахідки, ставлять якісь хрестики, позначають місця.
Перед початком роботи дільницю пропрацьовують хлопці з ДСНС, бо там можуть бути вибухонебезпечні предмети. Вже потім виставляється локація, якщо були знайдені кістки. Кожному військовослужбовцю даємо свій номер. Наприклад локація №4, боєць 4. Він описується, які в нього були пошкодження, в протоколі вилучення кісток, описуються речі, які з ним. На жаль, дуже рідко, може у кожного сотого, є особистий опізнавальний знак.
— Як вони виглядали в ті часи?
— У червоноармійців були капсули, вони розкручуються. Такий пластиковий контейнер, який чимось нагадує жіночу помаду, тільки маленький і чорного кольору. Всередині два бланка, де є інформація про даного військовослужбовця, рід військ та адреса родичів. Що стосується німців, у них були жетони з цинку, “нержавійки” або алюмінію, в залежності від роду військ. Якщо це танкіст або льотчик, йшли жетони, які не горять. Піхота носила алюміній. Там вказували рід військ, підрозділ, без прізвища, але з групою крові. Щоб солдату у випадку поранення могли зробити переливання. У червоноармійців, на жаль, цього не було. Через це людина могла померти від втрати крові, так і не отримавши медичну допомогу.
“Бо мені — болить”
— У Краматорську в 2020 році під час ремонтних робіт знайшли кістки людей, черепи. Їх, як ви згадували, робочі буквально перекопали трактором. Чим закінчився той випадок?
— Це завершилось нічим. Вони зрівняли все із землею, кістки досі на поверхні. Мене дивує, що жителі міста майже ніяк не відреагували на це. Насправді, там же поховані люди, які були засновниками Краматорська. Місцева влада теж не відреагувала, як це потрібно. Якщо вони б пішли нам на зустріч, ми планували зробити ексгумацію та перепоховати останки, щоб більше такого не повторилось. Нам просто зателефонувала людина і сказала “Я їхав повз, просто валялися черепи та кістки, а по ним їздили трактори”. Реакція влади спершу була, а потім все засипали. Ще невідомо, від чого ці люди померли. На початку 20 сторіччя могла бути холера, чума.
Для мене це кощунство, зневага. За нашими даними, там не лише цивільні поховання, але й поховання часів Першої та Другої світових війн. Ми маємо розуміти: в якому стані кладовище в місті, в такому стані саме місто. Якщо ви не поважаєте людей, які створювали ваше місто, у нього немає майбутнього, бо має ж бути якийсь фундамент. Він не може складатися з розмародерених могил та розкиданих на поверхні рештків. Я кожного разу зупиняюсь біля цього місця і йду дивитись. Бо мені болить.
— Така важка в усіх сенсах робота — чому для вас важлива?
Останнім часом я став розуміти, наскільки це важливо: показати людям, що таке насправді війна. Щоб, коли ми говоримо про перемогу, паради, ми пам’ятали, що це перемога ось цих солдат, які не повернулись. Коли ми чуємо щось на кшталт “можем повторить”, для мене це звучить образливо по відношенню до загиблих воїнів. Бачимо, що хтось може почати нову війну, прикриваючись чужим героїзмом. Але війна — це не героїзм. Це горе, це пекло, величезна кількість загиблих: солдатів, дітей, жінок. Це війна. Це не паради. Минуло 77 років, а ми продовжуємо знаходити цих солдатів. Наші підписники на ютуб-каналі питають: а чому раніше їх ніхто не шукав? А я навіть боюсь знати правду. Здається, вона набагато страшніша, ніж ми всі можемо уявити. Наш борг перед цими воїнами гідно їх поховати. Кожна людина має бути гідно похована, а не валятися, вибачте, як собака серед поля, щоб її тіло розорювали трактори. Війна — це ось це, ніщо інше.
За крок від розстрілу
— Для вас все кардинально змінилося з початком бойових дій на Донбасі. З чого почалася для вас вже сучасна війна?
— Російсько-українську війну ми зустріли на братській могилі в селі Пришиб. Це був квітень, ми прибирали, готувалися до 9 травня. Над нами почали літати літаки, гвинтокрили, було чутно автоматні черги з боку міста. Коли ми повернулись в місто, вже стояли блокпости, ходили якісь незрозумілі люди в масках. Так почався новий етап нашого життя: до та після.
Наша робота почалася 2 травня, коли були перші загиблі. Ми забирали екіпаж гвинтокрилів біля села Карпівка. НЗФ збили їх, загинули 5 людей. Ми спільно з 80 аеромобільною бригадою проводили цю операцію, нею керував Вадим Сухаревський. Він приблизно сказав, де вони знаходяться, ми, як місцеві, одразу зрозуміли. Ми разом виїхали, по нам тоді стріляли й з мінометів, стрілецької зброї. Ми 3 дні там працювали. Те, що ми бачили, в мене досі перед очима: місцеві топорами рубали цей гвинтокрил на металолом, поряд тіла валялися, розірвані фрагменти тіл, вони їх просто буцали. Ніякого жаху я не бачив у очах людей, тільки нажива, мідь там з кабелів, алюміній. Там було 20-30 людей, які на “кравчучках” та в руках це тягнули по хатах. Гвинтокрил горів більше 2 днів, не знаю чому, може там керосин був. Ми обпекли руки, ноги, але діставали фрагменти тіл. Ми все передали ЗСУ.
З того дня і до сьогодні працює гуманітарна місія “Чорний тюльпан”. Ми піднімали і останки мирних жителів, і представників НВФ і українських військових — понад 900 тіл та фрагментів. Відгукнулись пошуковці з різних областей, працювали вахтовим методом.
— Я знаю, що саме через цю першу операцію вас ледь не вбили бойовики. Вони вас схопили та що врятувало?
— Наприкінці червня 2014 року мене заарештували. Вони знали, що ми передавали тіла українських військових, хтось написав донос. Але ж ми забирали тіла і місцевих жителів, які загинули під час обстрілів, особливо це Семенівка, а також тіла бойовиків. Ми просто їх перетягували на безпечну ділянку, де їх забирала швидка. За це мене заарештували, був підписаний смертний вирок на розстріл, бо я саботажник та зрадник так званої “ДНР”. При мені вбили чоловіка. Вони винесли його в ковдрі та застрелили. Це як страшний сон. Наступним мав бути я, але почався обстріл і все якось затягнулось. Потім в моєму телефоні вони знайшли останній номер: ми забирали жінку біля Семенівки та дзвонили, щоб нас пропустили через блокпост. Вони зателефонували і той чоловік заступився за мене. Інакше б моє життя так би і закінчилося б у підвалах СБУ.
— Ви були в Донецькому аеропорті?
— Я особисто не був, були наші хлопці, розповідали жахливі речі: як їм віддавали кістки, з яких хотіли зробити ручку для ножа. Там вивозили військовополонених, щоб вони збирали тіла та фрагменти тіл. За їхніми словами, там половина тіл залишилась під завалами, просто розчавлені плитами. Там роботи буде дуже багато. До нас звертаються рідні тих, хто пропав безвісти в ДАПі. Дуже сподіваємось, що ми зможемо все ж туди зайти та відпрацювати ці локації. В нас дуже багато інформації. Думаю, про 80% тих, хто там загинув. За нашими підрахунками, з урахуванням добробатів мова про понад 300 людей. Якщо заглиблюватись, може бути більше.
— Чи зверталися до вас люди з ТОТ, які шукають своїх загиблих родичів? Після такого арешту як ви знаходите в собі сили з ними спілкуватися?
— Постійно звертаються батьки, чиї сини у 2014-2015 роках пішли в так зване “ополчение” та зникли. Ми з поліцією та Міжнародним Комітетом Червоного хреста обробляємо інформацію. Ми не воюємо з мертвими, смерть зрівняла все. Наше завдання шукати людей, щоб їх могли поховати. Ми знаємо, що таке війна. Я її бачу вже 23 роки. Ми маємо залишатися людьми. Ми цим і відрізняємось від тих, хто вбиває, катує, гвалтує — оці всі жахливі військові злочини. Як я можу грубо кажучи “послати” мати загиблого, навіть якщо він воював на тому боці? Ми не воюємо з матерями мертвих. Ми бачимо горе всіх матерів. Ми не можемо одного лишити, а іншого забрати. Я кажу, що ми шукаємо не тільки тіла, ми шукаємо душі. Кожен відповість за свої вчинки, але кожна людина має бути гідно похована.
Ми колись забирали тіло бойовика, і мені один там каже: “А чого ти укропа забираєш?”. Я відповідаю, що ми всіх забираємо, для мене всі люди. Тут всіх ждуть вдома, тільки вони вже додому живими не повернуться. А йому командир каже: “Ти б рота закрив. Якщо ти там в полі впадеш, я за тобою не піду. А вони полізуть, цей “Чорний тюльпан” полізе за тобою на мінне поле”.
— А були такі випадки?
— Так, хлопці одного разу забирали з мінного поля, а вони навіть про це не знали, їм ніхто навіть не сказав. І заміновані тіла були, і під тілами, і в кишені. Доводилось працювати без саперів, на місці вирішувати. Дякувати Богові, жодного такого нещасного випадку в “Чорному тюльпані” не було. Все ж янголи-охоронці оберігають. А взагалі було страшно. Не було гарантій, що нас там не вб’ють, все на якихось усних домовленостях. Багато місць, куди нас не пустили, але сподіваємось, що колись це зміниться.
— Як передаєте тіла на непідконтрольну територію?
— Червоний хрест допомагає, оформляємо документи, що ця людина дійсно загинула від обстрілу, а не від якоїсь хвороби. Це була спільна работа, також разом з поліцією, ВСУ. На жаль, з 2016 року ми не співпрацюємо з ЗСУ, але сподіваємось на відновлення спільної роботи.
— Мабуть, таких випадків було просто безліч, але що найбільше врізалося в пам’ять?
— В одному селі в Луганській області ми опитували людей і нам сказали, що є поховання кількох бойовиків так званої “ЛНР” з батальйону “Призрак”. Ми знайшли тіла, вони були в одній ямі, документів при них не було. І до нас підійшли місцеві і кажуть: ось в цьому будинку живе жінка, до неї один хлопчина “прибився” з Горлівки. У неї батько був лежачий, двоє дітей, дітки такі маленькі — одному 3, іншому 5. І цей хлопець ходив їй допомагав. Там ніяких стосунків в принципі не було, йому було шкода цих дітей, бо в нього теж були маленькі братик та сестричка. Він був у так званому “ополченні”, село на межі двох областей. Коли почався наступ, стрілянина, бомбардування, його вбиває у неї у дворі. Він там лежав десь два тижні, вона нічого не робила. Люди казали: ти що, там вже їжаки, змії повзають, давай хоч ми поховаємо. Вона його палицею в кущі заштовхали. А десь за місяць постелила целофан, згрібла його граблями, зав’язала синьою проволокою. Там у них яр на околиці, куди мусор скидають. Вона туди й викинула.
Я інформацію записав, ну, думаю, може сусіди трохи щось вигадали. Тут вибігла ця жінка, почала з цими сусідами сваритися. Вони кажуть: “Та як ти могла, він же вас годував, ви б з голоду померли, він батька твого мив, прав усе це”. Вона сказала таку фразу, яка в мене досі в голові: “А чого я мала його ховати, вони ж не перемогли”. Я такий стою і в мене волосся дибки. Схожі випадки були і з українськими військовими в Іловайську, в Дебальцевому.
— Тіло того хлопця ви знайшли?
Потім ми біля цього села теж шукали яму, як нам сказали, на 18 тіл. Шукали вручну, щупами працювали, металошукачами, знайти не могли. А був там один дядько, який наче знав, де це поховання. Щось довго він нас там водив, показував. Врешті ми трактором 3 дні працювали. Нічого не знайшли. А потім в мене було “дежавю”, коли ти наче знаєш, що зараз буде, що скаже людина навпроти тебе. Я беру щуп, застрибую в траншею — десь по шию глибина, там в принципі нічого не може бути, свіжа траншея. Я загоняю щуп та натикаюсь на якісь ганчірки. Витягую щуп — а на ньому трупний запах. І я просто знаю, що зараз скаже тракторист, що скаже цей чолов’яга, починаю сам їм наввипередки казати, що ми знайшли. Коли ми вскрили, там було не 18 тіл, а 8. І переді мною стоїть целофановий пакет, зв’язаний синьою проволокою. Сусіди зізналися, що вони вночі його перенесли в цю братську могилу. Я просто сідаю біля цього мішка і кажу “Ну, твою історію, хлопче, я знаю”. Сидиш — і хоч вий.
В тій ямі всі разом були, їх грабували, кишені порізані, деякі були без взуття. Коли ми дістали останнє тіло, у кишені в нього був телефон. І цей чолов’яга, який нас водив, каже: “Як це він тут залишився?”. Тут я розумію, що це ж вони грабували ці трупи. Підійшов же чоловік і каже, що ось там стояли дві автівки, вони згоріли і всередині були скелети. Питаю — а де ж вони? А їх попилили на металобрухт разом з людьми. Я не можу повірити, що таке може бути. Коли ми підійшли до того місця, там дві великі вигорілі плями. Почали це просіювати і стали траплятися людські рештки, зуби, фаланги пальців.
— Багато було мародерства?
— Таких історій купа. Коли ми вперше приїхали в Ямпіль забирати тіла, там лежали ці “ополченці” завалені в бліндажі і стирчала в одного рука з каблучкою. Ми відійшли, повернулись за 10 хвилин, а цей палець вже відрізали і взуття з них познімали. І це місцеві, які самі ходили до цих “днрівців” і їм допомагали. Для мене війна це тільки це — мародерство, вбивство, насильство.
Пелюстки чорного тюльпана
— Наші хлопці на передовій досі дуже ризикують. Хочеться, щоб боги їх берегли — там люди різних віросповідань. Я не хочу, щоб моя робота по цій війні продовжувалася, щоб ми знову привозили “пелюстки чорного тюльпана”. Дуже важко матері привозити мертву дитину, розділяти цей біль. Довелося вже ховати друзів, знайомих. І тих, хто воював на тому боці. Коли маєш справу з тілами, у цій багнюці вони лежать, хто там зрозуміє хто є хто. Просто забираєш якнайшвидше, бо тобі дали 5 хвилин і знову почнеться обстріл. Ти береш всіх і просто тягнеш.
Були ситуації, що ти підхопив його “кішкою” (мотузка з металевим гаком — прим.), мотузку навколо себе обмотав, біжиш, а він позаду, бо підняти його не можеш. І коли “влучило”, ти біжиш, а позаду легко. Півтіла відірвало, поряд впав снаряд, і тобі все це за комір, бо він лежав кілька днів і почалися гнильні процеси. А ти все одно хапаєш цю другу частину тіла та біжиш на безпечну територію. І ти сидиш контужений, з носа та вух кров тече — нащо воно тобі треба? А я розумію, що, якщо б я там лежав, я б хотів, щоб мене забрали. Хоч якось. Щоб мене гідно поховали. Інакше — це не по-людськи.
Читайте також: