Родина Устинових (Марина, Дмитро та 8-річний Славко) змогли виїхати з рідного міста на Луганщині до його окупації, евакуюватись вирішили у сільську місцевість на Дніпропетровщині. Ми розпитали їх: чому поїхали в село, як там заробляють і збираються зимувати. Тож тепер маємо аргументи чому переселенцям не варто боятися їхати в сільську місцевість.
Про переваги та недоліки життя в селі на прикладі власної історії розповідає Марина Устинова.
Далі – розповідь від першої особи.
– Я, мабуть, події 24 лютого можу детально описати й досі: спершу чоловіку подзвонив кум, сказав “почалося”, потім батьківський чат, що до школи діти сьогодні не йдуть, а потім вибухи. Спершу гатили не по Кремінній, було добре чути, але ми розуміли – це в Сєвєродонецьку і Рубіжному, не у нас.
Мабуть, як і більшість українців, я була категорично проти налаштована залишати свій дім. Я народилася і прожила в місті до 29 років, це моя оселя, звичайно не хотіла їхати. Перший час пробували пересидіти в підвалі. На той час в Кремінній ще було багато українських солдат, то ми допомагали їм соляркою, бензином, їжею і доки вони були з нами – була надія, що місто не окупують.
Моя позиція щодо евакуації змінилася 8 березня, тоді по місту почалися прильоти близько від нас, вгатили так, що зникло світло. В підвалі обігріватися стало нічим – без електрики нічого не працює, так переночували дві ночі, але через нестерпний холод і сирість перебувати там довго було неможливо. І моя нервова система здала, я набрала свою маму, (на той час це було складно, бо у місті глушили інтернет та зв’язок), і сказала, що ми їдемо.
Село – це усвідомлений вибір
Ми вибиралися власним авто 10 березня, їхали одразу чотири сім’ї: я з мамою і сином, чоловік лишився зі свекрухою, тоді думали, що так буде краще, а з нами виїхали дядько з тіткою, брати та ще одна родина. Місто ще не було в окупації, але по сусідній вулиці прилітало. Пам’ятаю, що багато речей тоді не стали брати, бо хоч і є свій багажник, але ж дорогою може трапитися все що завгодно. То брала з розрахунку, якщо обстріл – в одну руку схопити дитину, а в іншу сумку – там документи та ліки. Так і поїхали.
Мій Дмитро приєднався до нас за чотири дні. Ми вирішили, що якщо місто окупують, то не відомо коли ми зможемо побачитися. Там лишилась його мати, вона зараз живе в нашому будинку, бо в її власному – уламком пробило дах. Російські солдати зайшли в Кремінну 18 квітня. На той час ми вже обживалися на новому місці – у селі на Дніпропетровщині.
Це був усвідомлений вибір мого дядька, він раніше служив в АТО, тому знав що чекає на наше місто, якщо туди зайдуть і він усіх зібрав і зібрав усіх своїх та відвіз у село. Обрав таку місцевість не просто так, орієнтувався, щоб не було важливих транспортних розв’язок, ключових залізничних сполучень, заводів, тобто щоб обстрілювати цю місцевість у окупантів не було інтересу. У нашому селі живе лише 400 людей, за усі пів року, що ми тут – жодного разу його не обстріляли. Дядько привіз нас – і пішов воювати.
Життя в дитячому садочку
Щойно приїхали в село – звернулися до сільського голови, нам запропонували пожити в дитсадку, це приміщення вже не використовувалося, бо звели новий корпус, але це ще опалювалося і були умови для життя. Ми погодилися і прожили так п’ять місяців. Не шукали собі хату одразу, бо ще були сподівання, що за пару тижнів зможемо повернутися на Луганщину.
В селі немає газу, то опалювали садочок вугіллям. Перший час спали в куртках і шапках, бо було холодно, потім приміщення прогрілося і верхній одяг зняли.
Ми спочатку жили самі, нас було восьмеро людей, а потім почали підселяти інших переселенців, на один холодильник, душ і кухню – нас стало забагато. І ми почали шукати куди переселитися і виявилося, що всі вільні хати вже зайняті іншими переселенцями. Вони хоч і приїхали після нас (ми були перші переселенці в цьому селі), але заселилися одразу, а ми ще думали про повернення. Нам запропонували будиночок у сусідньому селі, він був зовсім без зручностей: води немає, одна груба, вікна вивалюються, але він був один, тому ми поїхали. Тиждень приводили його до ладу, мили й ремонтували, а потім дізналися, що в першому селі, де ми жили, звільнився будинок. Люди виїхали, тож ми змогли повернутися назад.
Мені було соромно брати їжу
Тут в селі у кожного своя скважина, немає централізованого водопостачання, немає газу. Для нас було так дико, що навіть питну воду потрібно купувати в магазині, але нічого, до всього звикаєш і пристосовуєшся.
Знаєте, що мене здивувало в селі? Це – люди, вони усі згуртовані, кожен допомагає один одному. Ми як приїхали – нам понаносили тоді картоплі, консервації, молока. І кожен приходив і питав чи нам щось потрібно. Але ми відмовлялися, було соромно просити, бо ми ж дорослі люди, а потім коли нам знову приносили і усім пригощали – я брала їжу, дякувала і плакала. Ця турбота дуже розчулює, ми неймовірно вдячні усім, хто нам допомагає. Директорка школи Ольга Миколаївна дала сину велосипед, сказала, хай катається і моя дитина разом з місцевими дітлахами каталася по селу, їх там їхала ціла банда, це так приємно дивитися.
Звичайно, в сільській місцевості є свої недоліки, той же газ чи вода, а ще поганий зв’язок і повільний інтернет, але це все дрібниці. Ми купили роутер, в який вставляється сімка, підключили 4G і все гаразд. Син навчається онлайн у третьому класі в тій же школі в Кремінній, що й до цього, школа виїхала з окупації, то цю проблему вирішили.
Робота, зимівля і проблеми села
Днями ми купили обігрівач – почалася підготовка до зими. Трохи пізніше купимо вугілля, ціна за тону десь 9-13 тисяч гривень, але вибору немає, в холодний період в селі без нього не проживеш.
І я і чоловік працюємо, в Кремінній я була приватним підприємцем – торгувала одягом, це був сімейний бізнес, цим займалася і моя мама, і моя бабуся. Зараз я роблю відеоконтент для Ютубу і паралельно веду онлайн косметичний бізнес.
Чоловік там на Луганщині працював в організації з видобутку газу, а тут працює в благоустрої. Ми змогли знайти спосіб заробляти кошти, навіть живучі в селі.
Думаю, проживання тут має більше переваг, ніж недоліків. Тому, усі хто вагається чи варто виїжджати з окупації в село – їдьте, тут люди, які не залишать вас сам-на-сам із бідою. Потім – не потрібно кожного дня ходити в магазин, тут є городи, є свої овочі, не треба витрачатися на якісь розваги – економія бюджету.
Машин мало, людей мало, тут такі краєвиди! Село подарувало мені літо. Знаю, що деякі українці кажуть, що через війну у них ці пів року зима, а у мене в селі були всі сезони року. Тут поруч річка, ходимо з сином і чоловіком постійно на риболовлю. Тут така природа, що я ходила фотографувала кожну квітку. Я отримую насолоду від усього, що тут мене оточує. Мені важливо розуміти, що моє життя належить мені і я сама розпоряджаюся ним. Село допомогло мені легше пережити ось цей стрес і переживання, які принесла війна.
***
13 вересня з’явилась інформація, що російські військові вийшли з Кремінної. Місцеві партизани підняли там на адмінбудівлі український прапор, але ЗСУ в місто не заходили. Наразі росіяни все ж контролюють місто.
Читайте також: