“Орки взагалі не шкодують снарядів”: інтерв’ю з військовим на одному з найважчих напрямків Донеччини
Бійці ЗСУ вже 200 днів боронять рідну землю від окупантів. Один із таких — герой нашого матеріалу. З перших днів відкритого вторгнення він служить у теробороні. За цей час пройшов шлях від чергувань на блокпосту до бойових задач у “сірій зоні”. Зараз боєць лікується після поранення. Про те, як опинився на “нулі”, як дістав поранення та чому рветься повернутися на фронт — військовий розповів нашим журналістам.
Ім’я співрозмовника та підрозділ, де він служить, не публікуємо з міркувань безпеки.
Чим ти займався в теробороні на сході?
Раніше я в підрозділі здійснював прикриття для хлопців, які на “нулі”, і боронив ділянку, щоб ДРГ не пройшли, адже в теорії там де ми були, вони могли пройти. Ми там окопувалися і готувалися в разі чого приймати бій. Деякі хлопці з тероборони з іншого підрозділу на іншій ділянці навіть приймали бій, бо там ДРГ прорвалися.
Як ти можеш оцінити бойову підготовку, коли тебе відправляли на завдання?
Наша підготовка, м’яко кажучи, ніяка. Нам, по суті, видали автомат, і ми виконували елементарні завдання по типу стояти на блокпосту, де бути спецпризначенцем не треба. На “нуль” нас ніхто не відпускав, бо немає підготовки та важкої зброї. Але виручає те, що вже є хлопці, які служили під час АТО та ООС, яких не треба готувати, вони вже мають досвід.
За пів року моєї служби в нас були кілька виїздів на навчання. Але, я думаю, цього замало. Повноцінних КМБ (курсів молодого бійця, — ред.), як у бойових бригадах, щоб ти, як тебе мобілізували, побігав зі своєю групою, пострибав, постріляв, звик до бронежилета, поповзав з ним — такого дуже мало було.
А де новобранцям набиратися досвіду?
В більшості випадків боєць навчається вже безпосередньо на завданнях. Наприклад, побачив великокаліберний кулемет, дізнався, хто з нього стріляє, і попросив, щоб показали та дали постріляти, або сам на YouTube дивишся.
З часом вже розумієш, що за снаряд летить, з чого стріляють. На помилках вчишся. Побачив, як умовний Вася шолом не вдягнув, Васі осколок у голову прилетів, і він без голови залишився. І ти робиш висновок: “о, шолом треба вдягати”.
Як ти з другої лінії, підрозділу прикриття опинився на першій лінії та ще й без досвіду?
В нашому батальйоні є взвод — хлопці виїжджають першими на позиції, збирають інформацію актуальну, де є орки (російські військові, — ред.), чи є вони взагалі, що в них є тощо. І вийшло так, що в нас були втрачена група. Там, куди вони поїхали, були вже орки, і що з ними (українськими бійцями, — ред.) — невідомо. Їх могли вбити.
Тому потрібні були небоязкі хлопці, які погодяться піти. І ось в мене товариш сказав, що “я ж знаю, що ти рвався на передову, я бачив, як ти поводишся під час обстрілів, бачу, що ти не боїшся, не панікуєш і можеш адекватно розцінити ситуацію, хочеш з нами піти?”. Я ж сказав: “Та давайте”. І ось впродовж тижня мене перевели в інший підрозділ.
Щодо підготовки, то в нас були плани, що нас відвезуть на полігон, ми поїдемо постріляємо, і на мене подивляться, який з мене стрілок. Але вийшло так, що трохи не встигли. Нас не так вже й багато, а завдання треба виконувати.
Розкажи про перший обстріл, під який ти потрапив.
Ми приїхали на позиції на одному з напрямків та почали окопуватися. Вийшло так, що я пішов на позиції через лісочок, мені потрібно було з одним товаришем поговорити. І ми ще з одним бійцем йшли, і тут по нас почали відпрацьовувати орки з міномета. Вони, мабуть, ще не знали, що ми там є, і просто “промацували”, але й нас зачепило.
Я почув, що щось летить, характерний свист, як міна, а потім звук наче кулька велика вибухає, і з поля пил йде. Ми підходимо вже до позицій, і нам хлопці кричать “швидко в яму ховайтеся”. Тільки ми в яму залізли — і воно як прилетіло. Ми всі полягали й чекали, коли закінчиться. Свист — вибух, свист — вибух. Ну ми мовчали, дивилися один на одного і чекали, коли закінчиться. Нікого не поранило, але одному товаришу уламок снаряда прилетів під бронежилет, і трохи обпік його. Але поранення не було.
Ось такий був перший мій обстріл, але коли в ямі знаходишся, то менш спокійно, ніж якщо я був би у бліндажі.
А часто були обстріли ваших позицій взагалі?
За весь час служби на різних позиціях кілька десятків обстрілів було. Вони були регулярними. Бувало, раз на тиждень прилітало, а бувало й частіше. По нас і “касети” працювали, і з танків стріляли, і з “Градів”, з усього стріляли.
Бувало таке, що навіть “фосфором” (боєприпасами на основі білого фосфору, — ред.) обстрілювали. Вийшло так, що вони трохи за нашою позицією влучили, ми потім йшли по хліб в місто, й бачимо характерні плями горілі. Зрозуміли, що “фосфор” був.
З якої зброї найстрашніший обстріл?
Скоріш за все, танк найстрашніший. Бо швидкість польоту снаряда досить велика, більше ніж швидкість звуку. І якщо міномет чи артилерія працює, ти чуєш “виходи”, і в тебе є якийсь час знайти укриття. Ти почуєш свист міни, яка летить. А ось танк спочатку прилетить, а потім ти почуєш. І танк з ближчої дистанції б’є, тому ти навряд встигнеш ухилитися.
А оці запалювальні снаряди, вони не страшніші за танк?
Знову ж, якщо до цього ти встиг зробити більш-менш нормальне укриття, то в принципі від того “фосфору” тобі нічого не буде. Він впаде в землю і там затухне. Якщо тактична ситуація не дозволила зробити укриття, то тут вже як пощастить.
Але в будь-якому випадку, з чого б не стріляли — усе це дуже неприємні речі. Вони створені, щоб вбивати людей, тому все одно неприємно, коли по тобі “працюють”.
Чи правда, що росіяни не шкодують снарядів?
Снарядів вони взагалі не шкодують. Цього добра в них багато. Вони можуть стріляти довго та нудно. Є таке враження, що в них снарядів більше, ніж в нас.
А як довго тривав найдовший твій обстріл?
Зазвичай обстріл триває десь хвилин 40, але на одній з позицій з різною інтенсивністю працював “міномет” десь півтори години. Вони спочатку били перед нами, не знаю навіщо — можливо, думали, що ми там є. Вони били по будівлі, де нікого не було, а потім в полі. Згодом нас, мабуть, помітили, і вже більш точно стали відпрацьовувати по нас, близько 2 годин. А потім ще хвилин 40 били, коли ми відійшли в одну будівлю.
Ми сиділи в тій будівлі у підвалі, там ще були хлопці з іншої бригади. Ми коли бігли, мабуть, нас помітили й почали працювати саме по цій будівлі. Потім ми дізналися, що будівля ще й зайнялася.
Поки був обстріл, хто чим займався. Я приліг на матрас, щоб трохи перепочити. Зверху сиплеться штукатурка, стіни ходуном ходять, потім двері у підвалі буквально вилетіли.
Десь близько 3 годин вони так били. Я вже згодом дізнався, що та ділянка на мапі вважається “сірою зоною”.
Розкажи, як ти дістав поранення.
Це був перший контакт. Ми йшли на позиції, де були наші, і там вони були вже “200-ті” (мертві, — ред.). Ми йшли забирати хлопців. Але так вийшло, що коли ми туди прийшли, там вже були вороги. Коли ми підходили, вони теж не зрозуміли, хто ми такі. Ми були десь за 30-50 метрів один до одного. Це була секундна пауза, всі переглянулися, потім зрозуміли хто є хто, і почалася перестрілка.
Я теж почав вести вогонь, і майже одразу мені “прилетіло” в ногу. Мені пощастило, що куля пролетіла “на виліт” і кістку не зачепила. Мої ж побратими відкрили вогонь “на придушення”, і ворог відволікся на них, тож більше в мій бік не вели вогонь. Я сховався за кущами, став на карачки та за інструкцією наклав собі турнікет. Я розумію, що я на відкритій місцевості й мені треба відійти звідти. Поки я повз, турнікет з мене сповз. Я думаю, що він був не зовсім якісним, тому що липучка погано трималася. І до наступної точки доповз вже без турнікета.
Я потім підповз до хлопців своїх, вони наклали мені нормально 2 турнікети, й ми вирішили відходити. А нам услід вже почали стріляти з гранатометів та стрілецької зброї. На щастя, всі залишилися живі.
Паніки в мене не було, бо я в армію прийшов з конкретною ціллю. Мені не цікаво бути в штабах, стояти на блокпостах. Зарплата — гарна мотивація, але я сюди не через неї прийшов.
Наскільки серйозне поранення?
Це не середнє, але близького до середнього ступеня тяжкості. Я деякий час не міг повноцінно рухати ногою, встати-сісти без знеболювального було майже неможливим. Мені в рану потрапило багато різного сміття. Я повз по землі, на додачу в кишені були різні речі. Мені під час операції витягали з ноги пігулку від кашлю, яка була в кишені.
А лікарі прогнозують повне відновлення?
Зараз же я в госпіталі ще, і мені казали, що треба час, щоб усе загоїлось. Скоріш за все, виходячи з тяжкості поранення, в мене буде лише косметичне нагадування на нозі.
Які плани після одужання?
В мене зараз у пріорітеті відновитися та повернутися в зону бойових дій для виконання подальших завдань. Я сподіваюся повернутися до свого підрозділу, своїх хлопців.
Казати, що “я поранений, я не годний”, я не збираюся. Руки-ноги на місці, все на місці, я вважаю, що я ще можу принести користь своїй країні.
Про що ти подумав, коли тебе поранили?
Там особливо не було часу про щось подумати. Все робиш “на автоматі”: я бачу, що відкривають вогонь, я відкриваю вогонь у відповідь, мене поранили, я накладаю турнікет. Я лише думав, щоб швидше піти з відкритої місцевості. Вже потім, коли нам услід стріляли, було некомфортно, бо розумієш, що може куля “наздогнати”. Але я налаштовував себе, що мені байдуже, дай Боже, щоб пощастило, але далі хай буде, що буде. Думок “хочу до мами”, “нащо я сюди пішов” не було.
Чи має взагалі бути страх у військового?
Звісно, має бути страшно. Люблять казати, що не страшно лише ідіотам. І насправді це так. Є страх, коли ти боїшся і стоїш на місці, а є такий, коли ти розумієш, що якщо ти щось не так зробиш, то будеш трупом.
Що ти скажеш про місцевих, які залишаються та не хочуть евакуюватися?
Я кілька разів зустрічав своїх побратимів, які розповідали, що їхні позиції “палили” місцеві жителі. Але я так можу сказати, що на окупованій території вистачає колаборантів, які симпатизують окупантам, але є й адекватні проукраїнські люди. Так само й на підконтрольній території такі є.
Але з власного досвіду можу сказати, що там, де я був, ми віталися з місцевими, вони з нами теж. Якоїсь неприязні чи плювка в спину не помічав. Але тим не менш ближче до лінії розмежування є такі люди, які з недовірою ставляться до ЗСУ.
Я вважаю, що треба евакуюватися в будь-якому випадку. Я, як людина, яку ледь не пристрелили, відчув, що вмирати ой як не хочеться. А коли все нормально, то не розумієш цього. А люди чіпляються за якісь матеріальні цінності, за якісь квартири, будинки напівзруйновані, за меблі радянські, які не коштують нічого.
Тому треба евакуюватися і не заважати ЗСУ виконувати свою роботу. А також — не наражати на небезпеку волонтерів та різні міжнародні організації. Їм доводиться їхати в зону бойових дій, бо є люди, які голодають, але це теж люди, і кидати їх не по-людськи. І доводиться їхати в пекло.
Натомість мені в противагу більш дорослі люди кажуть, що “ось, ми літні люди, на будинок ми все життя працювали, важко на нього накопичували та не хочемо його покидати”. Але, знову ж, це особиста справа кожного. Якщо людина готова померти, то нехай залишається в будинку. І вона скоріш за все помре від голоду, холоду, кулі чи уламку снаряда. Якщо людині нецікаво жити, то нехай залишається.
До того ж нерідко буває, що люди кричать “та ми залишаємося”, а потім, коли біля них триває перестрілка, то вже кричать “врятуйте нас”.
Ти втрачав когось на війні?
На жаль, є таке. Я спочатку ніс службу на одному блокпості, і з однією людиною познайомився. Ми з ним подружилися. Він був мені наставником. І він перевівся до іншого підрозділу. Кажуть, що він скоріш за все “200-й”, але тіла його досі не знайшли.
Він був дуже хорошою людиною, в нього двоє дітей, онук залишився. В нього ще до війни робота була такою, що він людей рятував.
Коли над кожним українським містом замайорить синьо-жовтий прапор, що ти плануєш зробити?
Якщо я буду живий та здоровий, то, по-перше, в мене є мрія з друзями зустріти Новий рік у Карпатах. Хочеться зібрати усіх, покататися на лижах та побути разом.
По-друге, я хочу поїхати з другом в Європу покататися на мотоциклах.
***
Нагадаємо, нещодавно ми публікували монолог бійця ССО, який служить на Бахмутському напрямку. Він також розповідав, що загарбники не шкодують снарядів та постійно обстрілюють українські позиції. Більше про війну очима військового читайте в матеріалі: Чи довго ще стоятиме Бахмут? Це питання”: монолог бійця ССО України, який служить на Донеччині.
Читайте також:
398Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
