Бахмут не вперше нівечить війна. Понад 80 років тому місто вже доводилося відновлювати після масштабних боїв. За це взялися майже одразу після звільнення від нацистів. Деякі будівлі зникли назавжди, а щось поступово відбудовували. Згодом з’являлася й нова інфраструктура. Наче фенікс, місто зуміло відродитися, та на це знадобилося чимало років. Як руйнували та відбудовували Бахмут під час і після Другої світової, що про ті часи пам’яють бахмутяни та які є ідеї з відновлення міста після деокупації від росіян — розповідаємо далі.
Передчуваючи поразку, загарбники цілеспрямовано намагалися знищити інфраструктуру Бахмута: з серпня 1943-го вони почали підпалювати та підривати будівлі.
Руйнувань місту завдавали й радянські війська. Бахмутянин Ігор Бакатін пригадує спогади своєї матері, яка пережила в ті часи окупацію:
“Вона [з родиною та сусідкою] лазила в льох, щоб там відсидітися, тому що були дуже страшні бомбардування радянських військ. Німці вже покинули місто, а наші продовжували бомбардувати місто. Незрозуміло, навіщо. Може, розвідка не працювала, думали, що німці ще в місті, а їх уже не було”.
Та залишитися в окупації довелося близько 60% бахмутян. Вони не змогли виїхати завчасно, адже планову евакуацію для них радянська влада не проводила.
“Влада насамперед дбала про себе, а жителів залишили напризволяще. Планово евакуювалися та були забезпечені транспортом для евакуації партійне керівництво міста та працівники різних каральних органів. Знаючи про ті масові акції із знищення євреїв, які здійснювали нацисти, не евакуювали й значну частину єврейського населення. Вони стали жертвами масового знищення в січні 1942 року”, — розповідає краєзнавець, завідувач відділу обліку фондів Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.
Більше про німецьку окупацію Бахмута читайте в нашому матеріалі.
Натомість партійне керівництво завчасно організувало евакуацію деяких промислових підприємств.
“Наприклад, обладнання заводу “Перемога праці” було вивезене на Урал. Але ті підприємства, які не могли евакуювати під час відступу радянської армії, були теж підірвані”, — зазначає краєзнавець.
Не врятували перед окупацією, зокрема, матеріали історичного архіву й експонати місцевого краєзнавчого музею.
Друга світова війна знищила в Бахмуті, зокрема, палац культури, літній театр і кінотеатр у міському саду, а також піонерський, вчительський та інші клуби.
“В Артемівську було знищено та зруйновано 1 272 будинки. Були зруйновані палац культури, літній театр і кінотеатр у міському саду, піонерський, вчительський та інші клуби, індустріальний технікум, учительський інститут, медична та музична школи. Були спалені 19 середніх і неповних середніх шкіл. Німці знищили дві лікарні на 460 ліжок, дитячу лікарню на 50 ліжок, аптеку управління, підірвали поліклініку в центрі міста, електростанцію та всі значні громадські будівлі”, — додає Ігор Корнацький.
Також, продовжує краєзнавець, війна зруйнувала історичний архів, історико-революційний і краєзнавчий музей із їхніми колекціями та всі міські бібліотеки.
Місто було значно зруйноване, але все ж не повністю знищене. Зокрема, вціліли багато приватних будинків. Краєзнавець порівнює наслідки двох війн для Бахмута.
“Після визволення від німців місто залишалося “живе”, на відміну від того, що зараз відбувається, коли місто стоїть порожнє та зруйноване вщент. Зараз життя там неможливе, тому що знищені всі комунікації, а у звільненому від нацистів Артемівську залишалася половина довоєнного населення, яке і взялося за відбудову міста та його промисловості.
Спочатку відновлювали те, від чого залежало життєзабезпечення міста. На початок жовтня 43-го в місті працювали 15 підприємств, завод “Перемога праці”, скляний завод”, — зауважує співробітник Бахмутського краєзнавчого музею.
Карбованець — українська назва радянського рубля. Офіційний обмінний курс Держбанку СРСР з 1936 року становив 5,06 карбованців за долар США. У 1947 році відбулася зміна номінальної вартості карбованця 10:1, у 1961 — ще одна, теж 10:1. Тобто в такій послідовності і множимо.
Якщо розглянути вартість у товарах, то можемо вирахувати інше порівняння. У 1943 році житній хліб коштував 0,65–0,75 карбованця. У 2024 році його вартість сягає від 19 до 50 гривень. Якщо взяти найнижчу ціну, то це виходить у 25 разів більше, ніж у 1943-му. Для об’єктивності візьмемо декілька прикладів найпопулярніших продуктів і порівняємо з сучасними цінами у гривнях:
У середньому ціни за 80 років зросли у 10-20 разів, як і знецінювалась валюта. На прикладі продуктів може оцінити, що 457 мільйонів карбованців, в які оцінили збитки Бахмута від Другої світової війни, можуть перетворитися у 4,5-9,1 мільярда сучасних гривень. Але ці розрахунки умовні.
Відновлювати житлові будинки в Бахмуті також почали ще до закінчення Другої світової війни, з 1943-го. А місцеві поступово поверталися з евакуації.
“Хтось застав свій будинок зруйнованим і мусив мешкати в значно гірших умовах. Якісь помешкання звільнилися через те, що їхні власники загинули або була невідома їхня доля, і місцева влада перерозподіляла житлові фонди. І, звичайно, спочатку відновлювалось за можливості зруйноване або напівзруйноване житло, і лише згодом, уже в повоєнні роки, дійшла черга до нового будівництва”, — додає краєзнавець.
Понівечений війною вокзал. Це перший спогад Василя Бірюкова про Бахмут у 1947-му. Разом із мамою у 8-річному віці він переїхав у місто до батька.
“Народився я в селі Краснолиманського району. У війну жив із мамою, бабусею. Батько був на фронті. Після війни до нас він не приїхав, працював у Вінниці наглядачем у в’язниці, потім перевели його в Артемівську в’язницю, теж наглядачем. Він нас забрав до себе. Перше, що побачили в місті, — вокзал. Запам’ятався цей момент. Чотири роки минуло після звільнення, а він ще розбитий”, — каже співрозмовник.
Сім років Василь Бірюков майже щодня долав пішки близько двох кілометрів, аби дістатися своєї школи. Бахмутянин посміхається: попри те, що життя у повоєнні роки було нелегким, ці спогади тепло відгукуються у його серці.
“Транспорту не було. З сіл ще підвозили, а місцеві всі пішки ходили. Через все місто я йшов, тому на моїх очах багато відбудовувалось. Я та інші діти спостерігали за всім. От підемо однією вулицею, бо знали, що там вже щось будують. У багатьох місцях одразу йшло будівництво. Нам було цікаво, що та де змінилося. Тому у школу йдеш однією вулицею, а зі школи — іншою. Ми раділи з того, що йде відновлення”, — ділиться співрозмовник.
Спостереження за відбудовою, додає він, перетворилося для юних бахмутян на своєрідну розвагу. А чимало понівечених будівель стали небезпечною забавкою.
“Ми з хлопцями лазили по розвалинах цих. Лазимо з балкона, з першого на другий, з другого на третій. Без вікон, без нічого, все навколо розбите. Лазимо якомога вище, а потім подивишся вниз і страх бере: “а як же спускатись”. Але займались таким. Нічого більше було робити. Ні іграшок, ні велосипеда, ніяких дитячих майданчиків тоді не було. Ось це одна була одрада. [Згодом] був кінотеатр у нас і музично-драматичий театр”, — згадує Василь Бірюков.
Про тодішніх будівельників бахмутянин каже: це були майстри своєї справи.
“Такі “бойові” бригади були в Артемівську. З яким ентузіазмом вони все робили… Згадую бетонщицю Зіну, така матьора жіночка. Були будинки, [куди], мабуть, бомба падала, якусь частину відбила. Були такі, дивишся, ліва та права частина цілі, а всередині як вирване. Звісно, довго йшла відбудова в місті. Не було тоді таких методів швидких, як зараз”, — говорить співрозмовник.
Відома історія ремонту одного з бахмутських будинків, де колись була вечірня школа.
“Це був дім на розі Незалежності та Маріупольської, його вже немає там. Після звільнення Артемівська від нацистів у 1943-му для ремонту збирали цеглу з різних зруйнованих будівель та відбудовували її з чого доведеться”, — розповідає співробітник Бахмутського краєзнавчого музею Григорій Соколовський.
16 видів цегли з різними клеймами з цієї будівлі увійшли до його колекції. Згодом на її основі дослідник видав книгу про бахмутську цеглу та черепицю.
Та відбудова міста затягнулася на чимало років. Тривалий час деякі руїни Другої світової війни так і залишалися недоторканими.
“Те, що неможливо було відновити, зносили. Як, наприклад, будівлю учительського інституту (колишня чоловіча гімназія). Деякі руїни стояли ще до кінця 50-х років, як, наприклад, школа №11. Тобто, ці рани війни дуже довго були помітні. І, звичайно, місто зазнало й деяких непоправних втрат. Частина архітектури дореволюційного Бахмута була остаточно знищена війною та потім вже не відновлювалась. На місці де цих будівель згодом постали новобудови”, — зазначає історик Ігор Корнацький.
Оскільки все зруйноване відбудувати не вдалося, Бахмут значно змінив свій вигляд після відбудови.
“Місто багато втратило від тієї неповторності повітового Бахмуту початку та першої половини XX століття. Те, що збереглося, ми цінували, намагалися охороняти ці пам’ятки історії і архітектури. Але, на жаль, всі ці зусилля були зведені нанівець новою війною та російською окупацією”, — додає Ігор Корнацький.
На допомогу під час відбудови Бахмута, як згадує Ігор Бакатін, подекуди залучали й школярів.
“Іноді, раз чи два на тиждень, залучали нас на роботи з будівництва в 11-й школі. Вона була наполовину зруйнована. [Школярі] будматеріали підносили, цеглини”, — додає бахмутянин.
Також війна повністю зруйнувала поліклініку в центрі міста.
“[Поряд] міський парк, були [руїни]. Це ще було в 50-х, і довго ніхто не відбудовував, принаймні років 10. Стіни стояли голі абсолютно, зруйновані, вид, звісно, жахливий, що там говорити. Ще будівля чоловічої гімназії (нинішнього готелю “Україна”) була зруйнована, теж ніхто не відбудовував. Не пам’ятаю, коли почали, принаймні в 65-му вона ще не була відбудована. Будівля готелю “Брістоль” (згодом тут був кінотеатр “Космос”) під самий фундамент була зруйнована вся. І довго ніхто нічого не робив. Дуже довго”, — зазначає співрозмовник.
Під час одного з будівництв у місті робітники випадково натрапили на тіла німецьких загарбників. Побачив їх у шкільному віці й Ігор Бакатін. За його спогадами, це був приблизно 1957 рік.
“Рили котлован, не тільки для майбутнього педучилища, а й для спортзалу, поряд там був. І ми заглядали туди, і там видно були німецькі могили. Чому німецькі? Тому що форма. Екскаватор рив і напоровся на ці могили. Цілий ряд. Приємного мало, цікавість була якась дитяча, я так думаю. Туди можна було й впасти, бо котлован доволі глибокий був. Один раз побачили та більше туди не бігали. Нам заборонили туди бігати”, — пригадує бахмутянин.
Пізніше, у 1960-х, йому довелося стати свідком ще одного поховання, яке знайшли під час реконструкції скверу в місті.
“Там був невеликий забор, його вирішили знести. Трактором викопували та теж наткнулися на німецьке кладовище. Я навіть пам’ятаю цей запах, якоюсь дезинфекцією поливали. Чорна як смола, така вонюча, лізол, може. Поховання доволі неглибоке було”, — говорить співрозмовник.
Після Другої світової війни житлові умови в Бахмуті були дуже тісними, зауважує краєзнавець Ігор Корнацький.
“Тоді була інша країна, інший час. Підкорялися законам і звичаям воєнного часу. Звичайно, надавалася допомога при поверненні з евакуації, і місцева влада мусила якось розміщувати прибулих, але умови були дуже тісні. Для розселення не могли виділити більше, ніж вціліло після окупації”, — додає співрозмовник.
Їжу, згадує бахмутянин Василь Бірюков, місцеві отримували за талонами.
“Була ця карткова система на все. Але можна було йти з карточкою в магазин, а там немає того, що треба. Ножицями кожного разу тобі продавець відрізав з карточки те, що ти взяв. Пам’ятаю, пішли з батьком ми хліба купити. Черга, бувало, з третьої години ночі збиралася. І от ми з ним стояли, стояли. Давили там люди один одного, мене там ледь не задавили. А ми так і не взяли того хліба, приходимо додому о 8-й ранку, мама плаче. Зарплату батько отримував, житло було”, — каже співрозмовник.
Про черги та хліб доволі низької якості згадує й Ігор Бакатін.
“За часів Хрущова замість пшениці багато полів засівали кукурудзою. І раптом у країні майже не стало пшениці. Так випікали хліб наполовину з пшеничної муки та наполовину з кукурудзяної. Виник дефіцит хлібобулочних виробів. І нас, дітвору, батьки посилали в магазин зранку, ми стояли в черзі. Хліб цей не світлий, а якийсь темний був. Але ми раді були й такому, бо їсти хотілося. Потім, звісно, все стабілізувалось”, — розповідає бахмутянин.
Дуже просте та скромне — таким він згадує життя бахмутян у ті післявоєнні часи.
“Умови, звісно, були жахливі. Люди [часто] ютилися в якихось коморках. Нам дали квартиру, бо двоє дітей [було в родині]. Люди стояли в черзі на квартири. Можна було стояти десятиліттями, так і не отримавши. А якщо отримаєш, це було щастя, тому що квартири давали безкоштовно. Я в черзі стояв щонайменше 25 років”, — додає Ігор Бакатін.
Повномасштабне російське вторгнення зруйнувало Бахмут і, як і Друга світова війна, залишило тисячі містян без дому. Та нещодавно, попри те, що місто перебуває в окупації російських військ, влада презентувала бахмутянам проєкт відбудови мікрорайону “Ювілейного”. Його безкоштовно розробила команда архітекторів із Метінвесту.
За основу для презентації розробники взяли припущення, що на місці запланованого мікрорайону після деокупації та розмінування буде пустир. Якщо якісь будівлі вціліють на момент старту будівництва, їх спробують вписати у план та адаптувати.
Університет з гуртожитком, ТРЦ з кінотеатром, низькоповерхова забудова з ліфтами навіть у будинках на два поверхи — це та ще більше пропонують побудувати тут одразу після розмінування перших вулиць.
“Квартал розроблений за принципом, який зараз популярний у світі та Європі, — це “місто 15 хвилин”. Тобто ви як житель цього кварталу маєте за 15 хвилин пішки отримати всі головні послуги, які вам потрібні: освіта, розваги, пекарні тощо. Це не мають бути великі переїзди, щоб зменшити транспортну навантаженість”, — каже проджект-менеджерка проєкту “Сталева мрія” Тетяна Скрипка.
Розрахували нове житло у кварталі на таку ж кількість жителів, яка була тут до повномасштабного вторгнення — трохи більше ніж 17 тисяч людей.
Раніше в районі “Ювілейному” переважали 9-поверхівки на багато під’їздів. У новій концепції від цього відмовились — будинки за планом мають від одного до шести поверхів. Зменшиться і квадратура: в будинках передбачили зокрема смарт-квартири (зазвичай ідеться про загальну площу житла у близько 20 кв.м), але будуть і 2-3 кімнатні.
Як повідомив у коментарі Вільному радіо заступник керівника Бахмутської ВА Олександр Марченко, впізнаваними під час відбудови хочуть зробити історичні будівлі міста (навіть не внесені до реєстрів як культурні пам’ятки), але в першому районі під плановану забудову таких не було.
Також тут пропонують облаштувати дві школи, три дитячі садки та 316 сховищ. До кожного з останніх з будь-якої точки району має бути не більше трьох хвилин пішки.
Більше про проєкт відбудови читайте в нашому матеріалі: “Перший проєкт відбудови мікрорайону “Ювілейного” зі сталі: який вигляд має зараз і як запропонувати зміни (репортаж)”.
Зауважимо, ідеї для покращення проєкту приймають і від містян. Їх просять надавати в письмовому вигляді в центрах підтримки бахмутян або через форму онлайн.
Вільне радіо дізналося, що думають про цей проєкт наші співрозмовники з Бахмута, яким довелося покинути рідне місто та жити в евакуації через російську агресію.
Василь Бірюков вважає, що після звільнення Бахмута передусім варто провести опитування серед місцевих, аби почути, яким вони хотіли би бачити своє місто.
“[У проєкті] нова архітектура, нові фасади, нові будинки, все по-іншому. Думаю, це вже буде не Бахмут. Це вже буде зовсім інше місто на тому ж місці. Особисто я цього не хотів би. Я хотів би бачити те, що звичне для моїх очей, те, що бачив десятиліттями в цьому місті. Мені було б краще, якби не повністю зносили все, а відновили те, що можна. А на місці зруйнованих будинків побудувати схожі на ті, що були. Але там зараз усе так розбито, важко й порівняти з тим, як було [після Другої світової війни]”, — каже співрозмовник.
Водночас бахмутянин Ігор Бакатін вважає, що про відбудову говорити поки що зарано. На його думку, перш ніж будувати плани, треба деокупувати місто.
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win