Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
До повномасштабної війни Андрій Коновалов працював педагогом у Краматорську, але у перші ж дні відкритого вторгнення без вагань добровольцем став до лав тероборони. У жовтні 2022-го під час бою на Луганщині він наступив на міну та втратив ногу нижче коліна.
Сьогодні Андрій — учасник команди ветеранів “Вінницькі титани”, тренується разом із побратимами, які теж мають ампутації, а невдовзі стане фахівцем у справах ветеранів.
Чоловік розповів про те, як шукає опору у спорті, родині та боротьбі за власне відновлення.
Андрій Коновалов народився 8 липня 1977 року в Макіївці. До 2014 року жив у Донецьку. З дитинства його життя було нерозривно пов’язане зі спортом: хлопець навчався в Училищі олімпійського резерву імені Сергія Бубки, а згодом закінчив Донецький інститут соціальної освіти.
Коли на сході України почалася гібридна війна, Андрій із дружиною вирішили залишити рідний дім. Це було непросте рішення — їхній доньці тоді виповнилося лише два роки. Втім, подружжя розуміло, що залишатися в окупованому місті вже не можна.
Спочатку родина оселилася в Добропіллі. Життя довелося починати майже з нуля: нове місто, нова робота, дитячий садок для доньки, пошук свого місця в новій громаді. Андрій влаштувався вчителем фізичної культури до місцевої школи. Згодом родина переїхала до Краматорська, де дружині запропонували вищу посаду. Там Андрій продовжив працювати за фахом, а невдовзі в сім’ї народилася друга донька.
Вже тоді Краматорськ жив поруч із війною, адже лінія розмежування проходила зовсім недалеко. Проте Андрій не міг і уявити, що бойові дії охоплять усю країну. Коли ж це сталося, він добровільно прийшов до територіального центру комплектування. Захистити свою родину та країну він вважав єдиним правильним рішенням.
Ранок 24 лютого 2022 року для родини Андрія розпочався зі звуків вибухів за вікном — російські ракети били по аеропорту Краматорська. Чоловік одразу ввімкнув телевізор і почув у новинах те, чого давно остерігався. Розпочалося повномасштабне вторгнення Росії.
“Я побачив у новинах, що бої вже точаться біля Харкова, російські війська рухаються на Київ. Зателефонував куму, а він сказав, що вже воює й тримає оборону на Харківській об’їзній дорозі”, — згадує Андрій.
Рішення він ухвалив одразу. Лише кілька днів знадобилося, щоб завершити цивільні справи. Уже 28 лютого Андрій Коновалов став бійцем 106 батальйону 109 бригади територіальної оборони, а 1 березня офіційно склав присягу на вірність українському народові.
“Ми всі були цивільними. Бойовий досвід АТО мали лише кілька офіцерів на керівних посадах. Поруч були хлопці з Краматорська, Слов’янська, Лимана. Був хлопець з окупованої Горлівки та медик з Донецька. Кожен розумів, що ця дорога може стати дорогою в один кінець”, — каже чоловік.
Ще вчора — водії, підприємці, інженери. Уже сьогодні — солдати, які поспіхом опановували військову справу. Багато хто вперше тримав у руках автомат і лише вчився його розбирати та збирати. Першими бойовими буднями стали чергування на блокпостах навколо Краматорська.
“Тоді ми були схожі на справжніх махновців з автоматами. Кожен був одягнений у те, що зміг знайти сам або що привезли волонтери”, — усміхається Андрій, згадуючи ті дні.
Найбільше його тоді здивувало прохання командування надати реквізити банківської картки.
“Я ще перепитав: навіщо? А коли почув, що нам нараховуватимуть зарплату, був щиро здивований. Ми всі прийшли не заради грошей. Ми прийшли взяти до рук зброю, щоб захищати й звільняти свій край”, — говорить він.
Разом із першим бойовим досвідом приходили й складніші завдання. 106 батальйон територіальної оборони почав виконувати бойові місії в резерві 81 окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Попереду були запеклі бої за Пришиб і Тетянівку.
“Там усе було просто: хто не любив копати — дуже швидко навчився. Бо якщо не викопаєш собі окоп — ворог викопає тобі могилу”, — каже боєць.
За його словами, у зоні бойових дій загострюються всі відчуття — зір, слух, нюх. Кожен рух, кожен крок і кожне рішення потрібно вивіряти до дрібниць, адже ціна найменшої помилки — власне життя та життя побратимів.
Після оборони Лимана та Щурового підрозділ Андрія перекинули на Луганський напрямок у район Сватового. Саме там 7 жовтня 2022 року війна залишила на ньому свій найболючіший слід — Андрій зазнав тяжкого поранення.
Того дня група Андрія поверталася з бойового завдання. Здавалося, найнебезпечніше вже позаду. Але війна не пробачає навіть миті втрати пильності.
“Я йшов у середині групи. Не знаю, як так сталося, але наступив на міну. Мабуть, чекала саме мене”, — згадує Андрій.
Пролунав вибух. Чоловік втратив свідомість. Коли за мить опритомнів, зрозумів: правої ноги нижче коліна більше немає, ліва — тяжко понівечена. Також були пошкоджені руки, а лікарі діагностували важку контузію.
Побратими надали Андрієві першу допомогу та евакуювали спочатку до Куп’янська, а згодом — до Харкова. Після цього розпочався довгий шлях лікарнями, шпиталями та військовими госпіталями по всій Україні. За час лікування й реабілітації чоловік побував майже в кожному обласному центрі, але ніде не зустрів байдужості чи зверхнього ставлення медиків.
“Лише один раз довелося купити ліки власним коштом, бо коліно сильно розпухло, а потрібного препарату не було”, — каже він.
Андрій зізнається, що усвідомлення втрати кінцівки не може бути легким чи безболісним. Настрій був украй важким, а в голову закрадалися найтемніші думки. Втім, характер, загартований роками спорту та змагань, не дозволив йому здатися.
“Я подумав, що маю чудову дружину, маю двох доньок. Їм потрібен батько, і ніхто, крім мене, не поставить їх на ноги”, — говорить Андрій.
Із вдячністю він згадує й психологів, які допомагали йому пережити найважчий період. За допомогою як традиційних методів, так і занять йогою та медитацією вони вчили його розслаблятися, приймати нову реальність, робити усвідомлений вибір і знаходити внутрішні сили рухатися далі.
“Допомагали також екскурсії та риболовля, які для нас організовували. Це відволікало, повертало гарний настрій. Якщо ти сам хочеш, щоб тобі допомогли й витягнули з цього стану, — так і буде. Але найголовніше — самому цього хотіти”, — каже він.
Після лікування та реабілітації військово-лікарська комісія визнала Андрія частково придатним до військової служби. Навіть на протезі він повернувся до рідного батальйону. Зважаючи на його вищу освіту, командир запропонував чоловікові штабну посаду в розвідці. Ще чотири місяці Андрій служив на Авдіївському напрямку, а у 2024 році, після набуття чинності закону, який дозволив бійцям з інвалідністю звільнятися зі служби, завершив свою військову кар’єру.
Після завершення військової служби Андрій повернувся до родини у Краматорськ. Та залишатися там ставало дедалі небезпечніше. Зрештою подружжя разом із дітьми вирішило почати життя з чистого аркуша, а новим домом обрало Вінницю.
“Чому саме Вінниця? Львів занадто дорогий, Київ не подобається своїм шаленим ритмом. А Вінниця чимось нагадує рідне місто. Для нас це був найкращий варіант”, — розповідає ветеран.
Спочатку родина мешкала в орендованій квартирі. Господиня без вагань погодилася поселити сім’ю з маленькою дитиною та домашніми улюбленцями. Згодом Андрій отримав компенсацію за поранення, і разом із власними заощадженнями цього вистачило, щоб придбати власне житло.
Наступним викликом став пошук роботи. Андрій добре знав, що хоче повернутися до професії, яка була близькою йому ще до війни. Так він став учителем фізичної культури в одному з ліцеїв Калинівської громади.
“Спочатку хвилювався. Думав: а що як буду нервувати, дратуватися чи зриватися на дітей. Але все сталося навпаки. Ми швидко знайшли спільну мову, звикли одне до одного, і зараз мені дуже комфортно працювати”, — говорить він.
Після уроків Андрій майже щодня їде до тренажерної зали. Роботу й тренування йому вдається легко поєднувати. Каже, що саме там залишає всі тривоги й погані емоції. Якщо перше місце в його житті беззаперечно належить родині, то друге сьогодні займає спорт.
“Добре, що дружина підтримує мене й розуміє, наскільки це важливо. Добре, коли поруч займаються інші ветерани”, — каже Андрій.
Пів року тому він став частиною команди “Вінницькі Титани” — спільноти ветеранів із важкими пораненнями, які через спорт відновлюють не лише фізичну форму, а й внутрішню силу.
Андрій займається силовими видами спорту: виконує жим штанги, тренується з гирями та аеробайком. Тут він мотивує побратимів і сам щодня знаходить натхнення рухатися вперед.
“У нашій команді кожен має ампутацію. У когось немає руки, у когось — ноги. Є одна дівчина. Є хлопець із трьома ампутаціями. Але коли ми тренуємося разом, уже не думаємо про свої втрати — думаємо лише про те, як стати сильнішими”, — говорить Андрій.
Сьогодні Андрій Коновалов стоїть на порозі нового етапу життя. Він вирішив залишити вчителювання й перейти до Вінницького ліцею поліції охорони, де працюватиме фахівцем у справах ветеранів.
“Життя після військової служби тільки починається. Я у свої 49 постійно це повторюю”, — усміхається він.
Андрій добре знає, що повернення до цивільного життя дається непросто. Саме тому він хоче допомагати іншим — власним прикладом показувати, що життя після війни не закінчується. Говорити, підтримувати, надихати й просто бути поруч із тими, хто цього потребує.
“Можливо, ти втратив руку чи ногу. Але голова залишилася на місці. Ми вижили не просто так. Отже, маємо знайти, заради чого жити далі”, — переконаний Андрій.
Він радить військовим, які зазнали важких поранень, ще до проходження військово-лікарської комісії замислюватися над своїм майбутнім у цивільному житті. Шукати нову професію, навчання, можливості для розвитку та вже тоді будувати власний план повернення.
“Перед нами безліч шляхів. Умієш працювати руками — працюй, і на твої послуги буде попит. Сьогодні бракує хороших фахівців. Хочеш грати музику — грай. Любиш читати — читай. Хочеш написати книгу — пиши. Ти бачив життя таким, яким його мало хто бачив, і тобі є що розповісти людям”, — говорить чоловік.
Андрій переконаний, що українські ветерани не залишилися сам на сам зі своїми проблемами. Водночас він хотів би, щоб держава більше підтримувала їх реальними справами, а не гучними обіцянками. Адже ветерани добре пам’ятають не лише добро, а й байдужість.
Сам він обирає дивитися вперед із вірою.
“Особисто я налаштований тільки на позитив. Негативу в житті й так вистачає — він сам тебе знаходить. А все інше буде добре. І все буде Україна”, — підсумовує Андрій Коновалов.
Раніше ми розповідали про військового з Маріуполя Олега Онишка, який пережив російський полон та нині будує нове життя. Ще в неволі він вирішив, що після звільнення придбає для себе й родини будинок у Заліщиках на Тернопільщині, та здійснив свою мрію.