Підтримайте Вільне Радіо
Зберігати традиції, історію та культуру тимчасово окупованої частини українського сходу та розвінчувати стереотипи про жителів Донеччини і Луганщини — така задача Центру збереження ідентичності ТОТ. Його створили при Маріупольському державному університеті. Для чого це необхідно, які мистецькі твори й важливі свідчення вже втрачені та як можна зберегти історію регіону, в інтерв’ю Вільному Радіо розповіла директорка Центру Діана Трима.
Пані Діано, що таке Центр збереження ідентичності тимчасово окупованих територій та чим він займається? Ви збираєте якісь експонати?
Центр — це не музейна установа, ми не збираємо експонати. Зараз, під час війни, коли ми говоримо про збереження культурної спадщини, в першу чергу уявляємо собі фізичні предмети, які втрачаються, які треба збирати.
І в цьому ми упускаємо той момент, що у нас фактично не відбувається збереження інституційної спадщини, тобто людського ресурсу, історії, традицій. Цей центр має на меті збереження саме інституційної пам’яті тимчасово окупованих територій.
Звідки ідея?
На початок повномасштабного вторгнення я була директором департаменту культури Маріупольської міськради. Виїхала з міста в середині березня 2022 року, трохи була за кордоном, потім повернулась до Києва. Потім я очолювала департамент відновлення та культурної реінтеграції окупованих територій в Міністерстві культури. На власному досвіді як керівник першої ланки на рівні міста я знаю і розумію, як почуваються зараз ті, хто є переміщені з окупованих територій. Проблема, що немає визначеного терміну “релоковані заклади культури” на рівні законодавства, немає програми підтримки для них. Проблема, що люди розходяться, йдуть працювати у заклади культури в інших регіонах і вже виконують інші задачі, опікуються питаннями тих регіонів, а не Донеччини.
Проєкт створення такого центру ми презентували в різних місцях і різним людям, і все схвалювали, але не доходило до втілення. А коли ми проводили форум про проблеми культури окупованих територій в Маріупольському державному університеті, домовилися з ректором, що започаткуємо цей центр на базі університету.
Центр займається збереженням ідентичності саме окупованої частини Донеччини?
Ми зараз тільки починаємо працювати та маємо домовленість із закладами Луганської області, з “Кримським домом” — це така платформа, яка займається питаннями окупованого Криму. Там є представництво при президенті, вони займаються питаннями ідентичності, хто звідки пішов, які народи, що робили, що їли, і взагалі акумулюють усі історії. А по сходу — Луганськ, Донецьк — такої платформи не було. Хоча Луганський музей є яскравим прикладом, як можна жити, працювати й мати багато міжнародних грантових проєктів, тільки спираючись на пам’ять, на знання людей, які там працювали. І вони вже під час окупації Луганська окремо робили дослідження, у них є проєкт “Люди степу”. Оця база, де [зібрані] найкращі практики щодо того, як працювати з пам’яттю, не маючи фізичних предметів, — це дуже цінний досвід.
В публічному просторі всі пам’ятають про 11 років окупації Криму, але 11 років окупації частини Донеччини та Луганщини так назагал не проговорюються.
Які особливості сходу? Що саме варто зберігати, про яку ідентичність мова?
Найболючіше питання сходу — хибна думка, що тут було більше прихильників Росії, менше інтелігенції, не така розвинута культура, наративи, що через “східняків” почалась війна і все решта. Наша задача — показати, наскільки українським був схід ще до радянського періоду. Оцю сформовану думку, що схід був наполовину російським, на рівні доказової бази спростувати. Показати, чим він жив, що він не розвивався тільки починаючи з радянського періоду. І у сучасності — показати наш опір. Наскільки схід опирається [російській агресії] у цьому періоді російсько-української війни.
Тобто існують хибні уявлення не лише про історію, а й про сьогодення українського сходу?
Той самий Маріуполь, я помітила, що всі кажуть “окупація Маріуполя”, але дуже мало хто каже, майже ніде в публічному просторі, що він був окупований через блокаду. Тобто коли просто зайшла російська армія та окупувала — це одна історія. А Маріуполь — єдине місто в Україні, яке було окуповане через важку блокаду. Про це не говорять. А це зовсім інше. Як Маріуполь був окупований? Людей просто заморили голодом, зверху вбили. І потім прийшла оця окупація. Це як раз доказ того, що там не чекали “руського миру”.
Пані Діано, ви як маріупольчанка і як культурна діячка, чи можете пояснити, чому зараз трагедія Маріуполя відійшла з інформаційного простору?
Блокада й окупація Маріуполя сталася на початку повномасштабного вторгнення. Четвертий рік війна триває, і трагедії торкаються інших міст: Бахмут, Каховка, міста одне за одним — і воно все нашаровується й нашаровується. Емоційна пам’ять вже трішечки притупляється.
Для того, щоб говорили, треба цю тему підтримувати й підіймати. Зараз більше говорять про Маріуполь у контексті Азовсталі й полонених захисників. Психоемоційний стан українців дуже важкий. Люди зневірюються, йдуть у побутові питання. Людей, які досі продовжують говорити про Маріуполь в контексті ідентичності, дуже мало. Тому ми маємо об’єднуватися і про це говорити. І, як на мене, підтримувати такі осередки — це питання державного рівня.
Повертаючись до ідентичності сходу, що ще важливо показувати, крім руйнування стереотипів про прихильників “руського миру”?
Схід має дуже насичену історію. Торговельні шляхи, море, розвиток. Схід — багатонаціональний. Постійне сусідство з Росією, знову ж таки цей опір насадженню російської ідеології. Схід дуже цікавий, але він мало висвітлювався в просторі Радянського Союзу. Зараз ми готуємо Меморіал Куїнджі (відомий художник-пейзажист Архип Куїнджі родом з Маріуполя, — ред.). Є люди, які навчалися в радянські часи у Петербурзі й хотіли вивчати його творчість. Але на рівні великих російських установ забороняли ці теми брати для дослідження. Тобто централізовано такі ініціативи приглушувались, щоб не підіймати тих особистостей, які не були у контексті російської ідеології.
Ви казали про те, що коли співробітники закладів культури інтегруються в нових громадах, це зміщує їхній фокус зі збереження культурної спадщини Донеччини. А якщо говорити про вимушені переміщення жителів сходу загалом, як це впливає на ідентичність?
Народи, які постійно переживають переміщення, ті самі греки: з Криму спочатку в Надазов’я, тепер з Надазов’я — вони з кожним переміщенням втрачають якісь свої напрацювання, свою історію, і вона змішується з історією народу, в який вони інтегруються.
Якщо сформулювати узагальнений образ, то яка вона, людина сходу?
Люди сходу — рішучі й ті, хто відверто говорить в очі те, що думає. Вони не бояться. І вони вільні, вільні люди степу.
Історія сходу в радянський період не досліджувалась так, як могла б. Сьогодні залишилося мало людей, які ще знають, пам’ятають, і тоді проводили дослідження на території Луганська, Сєвєродонецька, Маріуполя, Краматорська. Вони дуже цінні.
Наприклад, Маріупольський краєзнавчий музей. Він фізично знищений і розграбований. Щоб сьогодні відновити те, що було у фондах, ми спираємося тільки на людей, які там працювали, їхні лекції й дослідження дістають з електронної пошти. Із таких джерел ми сьогодні по ниточці збираємо історію.
Директор музею Олександр Горе після 2022 року дуже складно емоційно переживав його знищення. Зараз він на фронті. Директорка музею імені Куїнджі Тетяна Булі зараз під Києвом, вона жінка в роках, хворіє. Не дай боже, з ними щось станеться — крім людської трагедії може втратитися величезний пласт історії. І це те, що ми ніяк не відновимо. Можна по фото відновити фасад будівлі, але не можна відновити ті знання, які є всередині людини.
Інтелектуальні твори важко відновити, якщо немає носія. Але поки є команда людей, починаються розмови: “а ти пам’ятаєш?”, “а ти знаєш?”, “а може, в тебе є?”, і так ми їх відновлюємо.
З Маріупольського краєзнавчого музею не встигли вивезти жодних фондів?
Так. Єдине, перед 2022 роком “Грецька плащаниця” і ще пара експонатів були на реставрації в Києві. І от вони збереглися. Більше експонатів нема, є тільки зображення. І зараз якраз це є завдання Маріупольського музею: або зробити 3D-копії за цими зображеннями, або хоча б зібрати пам’ять через описи.
І ми на сьогодні не можемо точно сказати, що з фондів втрачено, згоріло фізично, а що викрадено і представлено в якихось російських музеях, бо ми не маємо точної доказової бази. Те, що бачимо в російських телеграм-каналах чи якихось інших ресурсах — фіксуємо, бо іншої інформації немає.
Ви казали про те, що багато інформації може втратитись. А чи є вже щось зафіксоване, що неможливо відновити?
Нематеріальна спадщина — деякі вистави, музичні твори. Наприклад, знаю, що маріупольський драмтеатр мав невеличку виставу про Куїнджі, але її поставили та грали актори, які зараз лишились в окупації. Тобто у нас матеріалів немає. І такого дуже багато.
На Донеччині проходило багато фестивалів. Чи якось зберігатимете інформацію про них? Що з цим можна робити?
Одна з задач центру — зафіксувати, згадати, створити таку базу фестивалів, які проводилися, яких людей запрошували.
Коли ми робили фестивалі у Маріуполі після 2014 року, я для себе дізналася, який активний був музичний період Маріуполя до радянського періоду. Яка була велика кількість театрів, музичних колективів майже при всіх палацах. І треба обов’язково зафіксувати культурний підйом після 2014 року.
У Центрі збереження ідентичності Ви збираєте інформацію, а як плануєте це виносити назагал? Які плануєте заходи, презентації?
Має бути створений банк для збереження цієї інформації на базі державної установи. І тому в цьому контексті дуже підходить університет, бо тут потужна дослідницька база, яка може співпрацювати з іншими університетами.
Зараз дуже багато громадських організацій працюють з темою окупованих територій та беруть міжнародні гранти. Вони напрацьовують матеріал, але його нема куди передавати на збереження. І ми пропонуємо, щоб платформою збереження напрацьованого матеріалу став Маріупольський університет. Це державна установа, не приватна, не громадська організація — тут відповідальність вже державного рівня.
Якщо говорити про найближчі плани, з якої теми вже розпочали дослідження?
Ми зараз заходимо в проєкт “Меморіал Куїнджі”, будемо досліджувати видатних особистостей східного регіону. Також у планах — дослідження історії надазовських греків. А ще в найближчих задачах — розбудовувати мережу партнерів.
Як люди, дотичні до культури, можуть долучитися до роботи Центру?
Виходити на мій контакт, співпрацювати з університетом. Вносити будь-які пропозиції, свої бачення. Ми відкриті й готові до співпраці через різні форми роботи.
Раніше ми розповідали, як відновив роботу Перший недержавний театр Донеччини Terra Incognita, створений митцями з Маріуполя. Театр, у якому грають переселенці, нині працює в Києві та не має фінансування від держави.