Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Роками Ніна Брановицька домагається справедливості за вбивство свого сина — оборонця Донецького аеропорту Ігоря Брановицького, якого російські бойовики закатували й розстріляли у полоні. Саме цій боротьбі присвячена документальна стрічка “Мир для Ніни”, українська премʼєра якої відбулася на Міжнародному фестивалі Docudays UA у Києві.
Журналісти Вільного Радіо побували на показі фільму, який цього року отримав одну з нагород фестивалю — премію імені Андрія Матросова, — і розповідають, як особиста історія однієї матері перетворилася на розмову про пам’ять, воєнні злочини та силу людської стійкості.
Після титрів у залі ще кілька секунд стоїть тиша. Документальна стрічка “Мир для Ніни” закінчується, але люди в київському кінотеатрі “Жовтень” не одразу підводяться зі своїх місць. Це українська прем’єра фільму режисерки Жанни Довгич — історії про Ніну Брановицьку, матір оборонця Донецького аеропорту Ігоря Брановицького, якого у 2015 році закатували й убили в полоні російські бойовики.
За мить тиша змінюється оплесками. Глядачі встають зі своїх місць. На сцену виходить Ніна Брановицька — із втомленою усмішкою та спокійним голосом. Вона дякує людям, які прийшли подивитися фільм і розділити цю історію з нею. І майже одразу додає, що фільм, хоч і важкий, відображає реальність українців.
“Тема полонених, зниклих безвісти, загиблих у катівнях Росії і на окупованій території. Це дуже важка тема. І не кожен хоче про це говорити. Інколи не хочеться про це і думати, що таке існує. Але це наша дійсність, і це існує. І я б хотіла, щоб всі це розуміли”, — говорить Ніна Брановицька після показу.
Фільм “Мир для Ніни” — не лише про загибель Ігоря Брановицького. Він про життя після цієї втрати: пошуки правди, суди, роботу з адвокатами, зустрічі з побратимами сина, підтримку інших матерів і багаторічну спробу домогтися справедливості там, де вона роками розчиняється в юридичних процедурах.
Ігор Брановицький був одним із останніх захисників Донецького аеропорту. Бійця 90 окремого аеромобільного батальйону посмертно нагородили “Золотою Зіркою” Героя України. Після підриву бойовиками термінала аеропорту в січні 2015 року він не був поранений і міг вийти з території летовища. Спершу він вивів товариша, але потім повернувся до побратимів, які мали тяжкі поранення.
Серед тих, хто потрапив у полон, Брановицький був найстаршим — за віком і, як кажуть ті, хто його знав, за духом. Це видно й на кадрах, які згодом побачив світ: ватажок проросійських бойовиків на прізвисько Гіві допитує полонених українських військових. Ігор навіть візуально вирізнявся, бо в той день на ньому була тепла синя кофта. Його нещадно били, зокрема через те, що він був “ідєйний”. Після катувань у підвалі, за свідченнями очевидців, російський бойовик Арсен Павлов, відомий як Моторола, застрелив Ігоря.
Історія цього фільму почалася не з режисерського задуму. Жанна Довгич знала Ніну Брановицьку багато років — вони родички через сім’ю чоловіка режисерки. У 2014-му, коли Ігор після Майдану пішов у військо, Жанна допомагала збирати для нього спорядження. Тоді бракувало всього: касок, бронежилетів, одягу, взуття.
Після зникнення Ігоря режисерка разом із Ніною переглядала фото й відео з Донецького аеропорту, шукала будь-які зачіпки, телефонувала людям, які могли щось знати про полонених. Коли з’ясувалося, що Ігор загинув, допомагала повернути його тіло й організовувати похорон. Саме тоді вона вперше почала знімати — не фільм, а хроніку війни.
Згодом Довгич написала про пошуки Ігоря кілька матеріалів у різні медіа, пізніше працювала над телевізійним фільмом про нього. І лише після цього зрозуміла, що окремої розповіді потребує не тільки загиблий “кіборг”, а і його мати.
Режисерка супроводжувала героїню в її щоденному житті — вдома, на кладовищі, під час зустрічей із побратимами сина, іншими матерями, адвокаткою, яка документує воєнні злочини, і в судах, де Ніна намагалася домогтися того, щоб убивство Ігоря офіційно визнали воєнним злочином.
Саме ця довіра між двома жінками стала основою стрічки. Камера тут не спостерігає збоку — вона ніби давно стала частиною життя родини.
Перед українською прем’єрою режисерка говорила, що спершу починала “Мир для Ніни” як історію боротьби Ніни Брановицької за визнання вбивства її сина воєнним злочином. Але за роки спостереження фільм змінився. Для Довгич це стало історією трансформації болю — майже грецькою трагедією, де мати після втрати сина намагається застерегти світ від більшої війни, домагається визнання російських воєнних злочинів у судах, але світ її не чує.
У стрічці Ніна постійно рухається між кількома просторами. Вона їде в інші міста на судові засідання. Приходить туди сама, шукає потрібну кімнату в майже порожніх коридорах, тримає при собі документи й терпляче виконує все, чого вимагає процедура. У цих сценах немає гучних слів. Є жінка, яка знову і знову проходить через систему, сподіваючись хоча б на юридичне визнання злочину.
У фільмі показують Павлоградський суд, де розглядали справу щодо Гіві. Але, за словами Ніни, їй здавалося, ніби судова система не на боці справедливості.
“Ми нічого не домоглися. Розгляд по суті навіть не почався. Вони перекладали документи з одного суду в апеляційний суд, ще кудись посилали. Їздила я туди, і в мене склалось таке враження, що вони захищають Гіві, а не Ігоря”, — каже вона після показу.
Судова лінія у фільмі — це не лише історія про юридичні колізії, а й спроба назвати злочин злочином: дати матері почути від держави й суду те, що для неї самої очевидно з 2015 року — її сина катували й убили в полоні.
Поруч із нею в цій боротьбі — адвокатка Євгенія Закревська. У стрічці вони разом спілкуються з побратимами Ігоря, уточнюють обставини виходу з Донецького аеропорту, переглядають відео, де українські військові вже в полоні, а збоку лежить тіло Ігоря. Після початку повномасштабного вторгнення Закревська сама стала військовою — операторкою дронів.
Ця зміна ролей, про яку після прем’єри говорить Жанна Довгич, теж багато пояснює. Люди, які роками документували злочини, шукали правду й домагалися судових рішень, після 2022-го часто взяли до рук уже іншу зброю.
“Ми робимо те, що можемо, і наш фільм це теж зброя. З одного боку, так, цей фільм — це моє режисерське, авторське висловлення. З іншого боку, я сподіваюся, що він гратиме свою важливу адвокаційну роль”, — каже режисерка.
“Мир для Ніни” не тримається лише на судових сценах. У ньому є архівні кадри Донецького аеропорту — руїни, українські добровольці, відео полону, зневажливе ставлення бойовиків, побитий Ігор у синій кофті. Є розмови з тими, хто вижив, але досі носить у собі той досвід. Є кладовище. Є побратими. Є інші матері, які втратили синів.
І є дуже тихі сцени, які працюють не слабше за архівну хроніку. В одній з них Ніна щось розповідає й паралельно вишиває. Лише згодом камера показує, що це портрет її сина.
Саме в таких епізодах фільм перестає бути тільки історією про смерть. Він стає історією про те, що залишається після неї — суди, документи, поїздки, зустрічі, свідчення, пам’ять і будні.
Після показу Ніна говорить, що під час створення фільму важко було всім: їй, адвокатці, колишнім полоненим, які знову переживали тяжкі моменти. Вона згадує одного з чоловіків, який розповідав про полон.
“Я дивилася на його руки. В нього кулаки отак стискалися, аж білили кісточки. Але він говорив, розповідав, бо також, напевне, хотів вірити, що колись це зло буде покаране”, — відтворює у памʼяті ту розмову Ніна Костянтинівна.
Для неї це зло має дуже конкретний образ.
“Я уявляла це зло як ракову пухлину, яка накриває нашу Україну. І дуже хотілося її знищити, зменшити”, — каже жінка.
Вона говорить не лише про минуле. Дивиться на сьогодення і бачить, як війна забирає в країни майбутнє: “Я кожен день стою на кухні й дивлюся на дитячий майданчик. Раніше там було стільки дітей, вони пищали, верещали. Вони, можливо, когось діставали своїми іграми. А тепер на дитячому майданчику одна чи дві дитини 4-5 років. Катаються 12-річні, 13-річні. У нас немає дітей, у нас мало дітей”.
Для Жанни Довгич цей фільм теж став способом говорити зі світом тоді, коли світ ще не дуже хотів слухати. Після прем’єри вона згадує процес роботи над стрічкою.
“Ще до повномасштабного вторгнення для мене важливо було говорити про те, що росіяни є в Україні, вчиняють агресію проти України, що це російсько-українська війна. Але часто офф зе рек (не під запис, — ред.) я чула: «Нащо ти робиш таке сумне кіно? Невже немає якихось інших тем? Ми вже тут всі втомилися від цієї війни вашої української». Ну, ця втома вилилася в те, що ми отримали у 22-му році. І тоді вже нікому не треба було доводити після Маріуполя, після Бучі, після Ізюму, що росіяни і тут, що вони вчиняють агресію”, — ділиться режисерка.
У цьому й одна з головних думок стрічки — російські воєнні злочини не почалися у 2022 році. Катування полонених, приниження, вбивства, окупаційне насильство — усе це Україна бачила ще з 2014-го. Ніна Брановицька була серед тих, хто намагався сповістити про це світ ще тоді.
Під час обговорення документальної стрічки журналістка Радіо Свобода Ірина Шторгін говорить, що для неї Ніна — це образ українських матерів, які втратили дітей, чекають їх із полону або не знають, що з ними сталося. Вона називає Ніну втіленням м’якої сили.
З одного боку — Росія, катування, зневага до людини й насолода від чужого страждання. З іншого — Ніна Брановицька, яка понад десять років відповідає на це наполегливістю, пам’яттю і турботою про інших.
Ніна слухає це спокійно. А потім говорить про тих, хто допомагає їй триматися: “Знаєте, що ще допомагає нам вижити? Ми, мами, які втратили дітей, гуртуємося і одна одну підтримуємо. Тому що біль матері ніхто не зрозуміє так, як та, яка втратила дитя. Я бажаю своїм мамочкам, з якими я спілкуюсь, яких я знаю, сили духу. І ми переможемо. І наші хлопці, які поставили таку високу планку моральності й добра, порадуються за нас”.
Міжнародна премʼєра фільму відбулася ще 10 травня 2026 року. Він увійшов до міжнародного конкурсу 45-го фестивалю документального кіно Jean Rouch International Festival.Фільм “Мир для Ніни” створили за підтримки Держкіно, Prague Civil Society Centre, Women Make Movies Production Assistance Program, Swiss Films, International Media Support та Perspective Fund.
Раніше ми писали про те, як документальний фільм “Сліди” розповідає про боротьбу українок після пережитого насильства.