Через 10 років після смерті чоловіка бахмутянка Олена Чуркіна зустріла нове кохання. Її обранець служив на сході. Пара прожила 6 щасливих років у цивільному шлюбі. Влітку хотіли одружитись, але війна забрала в Олени її коханого. Жінка думала, що життя закінчилося, однак згодом зрозуміла: треба жити заради доброї пам’яті чоловіка, який загинув, захищаючи її та Україну.
Вільному радіо вдалося поспілкуватися з Оленою Чуркіною. Про своє знайомство та життя з коханим, звістку про його загибель та те, як вона переживає свою втрату — далі від першої особи.
— До знайомства з Костею я вже встигла стати вдовою. Мій перший чоловік загинув 15 років тому. Він їхав з роботи, коли в машині луснуло колесо.
Ми з ним народили трьох доньок. Коли молодша Аня йшла в 1 клас, я вирішила звільнитися з роботи. На той час мені було 40 років. Я вже мала необхідний робочий стаж, тому вирішила присвятити себе дочці. Водила її в музичну школу і на англійську. І недарма — Аня закінчила іняз і зараз працює в ООН перекладачкою. Вона така ж патріотка, як і я. Ми з нею у вишиванках і з прапорами виходили на мітинги в Бахмуті, коли воювали з сепаратистами. 2 моїх старших дочки наразі живуть в Ізраїлі та Молдові.
Після смерті чоловіка 10 років я була сама, а потім Бог послав мені такого самого — Костю. Моя сестра казала: “Тобі щастить на гарних чоловіків. Перший був хороший і Костя золотий”.
З Костею ми познайомилися 6 років тому. На той час мені було 58 років, а йому — 51. Він служив в 54-й окремій механізованій бригаді імені гетьмана Івана Мазепи, штабквартира якої розташована в Бахмуті. На сході Костя воював з 2014 року.
До цього він мешкав у Луганську, викладав у школі історію. Мав жінку та сина. Коли окупанти захопили Луганськ, він пішов воювати. Хотів забрати з собою до Києва родину, йому там обіцяли квартиру. Однак його дружина відмовилася, сказала, що не бачить їх в Україні. Так вони й розлучилися — через ідейні розбіжності. А зі мною, навпаки, наш патріотизм нас об’єднав.
Одного разу моя подруга попросила мене надати нічліг військовому на одну ніч, а на ранок за ним мала приїхати машина, щоб відвезти на передову. Я погодилася. З Русланом — військовим, який приїхав на ночівлю — ми проговорили весь вечір. Я розповіла йому про свою українську позицію, про те, які у нас в місті живуть сепаратисти і як ми з ними воюємо. Що на наше 100-тисячне місто десь чоловік 100 виходять на мітинги з українськими прапорами.
На прощання Руслан сказав мені: “Лєна, зараз воюють і мобілізовані, і контрактники, і ідейні. 3 відділення. Мій командир Костянтин Лиховид такий самий ідейний, як і ти. Він воює за Батьківщину, за Україну. Я би хотів, щоб ви з ним познайомилися”. Руслан поїхав на передову і розказав Кості про проукраїнську жінку, в якої був у гостях.
Пройшов час, і мені зателефонував Русланів командир. Він просив забрати у нього сумку свого побратима, щоб відправити Новою поштою його рідним. Я вийшла. Дивлюсь, стоїть якийсь чоловік у цивільному одязі — низенький такий, ну ніякий. Я стою і думаю: “Боже, отакий маленький і мене захищає”. В мене сльози з очей потекли. Я його обійняла й кажу: “Бережіть себе, наші ріднесенькі”. Він віддав мені сумку, я сіла в тролейбус і поїхала до себе на Ювілейну.
Через деякий час Костянтин знову зателефонував. Запитав, чи можна до мене приїхати та як мене знайти. Я дала йому свою адресу. Він приїхав, привіз мені гостинчики від ЗСУ — згущенку, тушонку. І так ми почали зустрічатися. Впродовж 3-х місяців він привозив для прання форму своїх бійців. То я поштопаю щось їм, то напечу і передам пиріжків. Тоді було легше, тоді він часто приїжджав.
На Новий рік Костя зізнався, що кохає мене. Я теж сказала йому про свої почуття. І так ми прожили 6 щасливих років. 5 з них він служив у різних містах сходу України. Ротації проходив кожні пів року. Майже кожного тижня Костя приїжджав у Бахмут у військових справах. І завжди до мене заїжджав. Інколи навіть залишався на 3 дні. Його відпустки ми проводили разом. Тоді він був поряд зі мною часто.
У травні минулого року Костя звільнився зі служби, й відтоді ми не розлучалися. Вже готувалися до весілля, яке запланували на це літо. Зробили закордонні паспорти, щоб поїхати у весільну мандрівку. Купили Кості весільний костюм, а мені туфлі й красиву сукню. Але війна зруйнувала всі наші плани й надії на майбутнє.
І знову мій Костя пішов захищати Україну від окупантів. Перед його виїздом на фронт я сказала: “Сонечко моє, бий цих проклятих рашистів. Я буду чекати і молитися за тебе”.
З 25 лютого, довгих 45 днів, Костя воював у Мар’їнці. А я з перших днів війни намагалася допомагати його побратимам на фронті. Адже тоді там не було нічого — ні хліба, ні води. Бахмутський волонтер Дмитро Кононець допоміг мені знайти машину і доправити бійцям харчі та воду. Що змогли, ми відвезли українським захисникам.
Коли б до мене Костя не дзвонив, крім його голосу я завжди чула страшні вибухи. Інколи, коли їх обстрілювали, він хвалився: “Наші артилеристи дали їм (російським бійцям, — ред.) жару”. Я завжди просила чоловіка: “Ти ж тільки вбережи себе”. Тепер часто переглядаю відео, на якому Костя із темного окопу привітав мене з жіночим святом. Він просив не хвилюватися, адже “все буде Україна”.
Пройшло 45 днів [повномасштабної] війни. Я все ще була в Бахмуті. Тоді Костя став мене просити: “Виїжджай, будь ласка, виїжджай”. В ЗМІ також постійно передавали, щоб цивільні евакуювалися — тоді нашим хлопцям буде легше боронити Україну. І дочка мене умовляла: “Будь ласка, мамо, виїжджай. Ми дуже за тебе хвилюємося”. І я вирішила виїхати.
З Краматорська я виїхала 7 квітня. Якби затрималась ще на день, напевне, потрапила б у біду, яка там сталася 8 квітня.
Я евакуювалася до Ужгорода. Мене поселили в природничо-гуманітарному коледжі, дали кімнату. Зараз нас тут мешкає четверо. Мої сусіди по кімнаті приїхали з Києва. Наче все нормально. Живемо тут і не бачимо та не чуємо війни.
Аж ось 12-го квітня, коли я ходила до магазину, мені зателефонували: “Олено Петрівно, як вам сказати… Костянтин Григорович загинув”. Для мене це був шок. Я ніколи не очікувала на таку звістку. Треба ж було — 7 років воювати, щоб так, за 45 днів, загинути. 12 квітня о 8 ранку уламок міни потрапив моєму Кості прямо в голову і в ногу. Він дістав поранення, несумісне з життям.
Я була в паніці — що мені робити? Я ж в Ужгороді. Як мені тепер бути, куди звертатися? Але мене завірили, що Костю привезуть до Дніпра в морг. Мені повідомлять коли.
Через 2 дні нам повідомили: “Сьогодні їх будуть везти. На жаль, ще назбирали кого везти”.
У призначений день ми з зятем приїхали в морг. Стоїть у Мечникова (Дніпропетровська лікарня ім. І.І. Мечникова, — ред.) величезний рефрижератор, і там лежать загиблі. Я запитала у молодика, який видавав тіла: “А багато тут наших з 54-ї?”. Він відповів: “77 чоловік”.
До рефрижератора замість мене поліз зять. Кажу йому: “Боюсь, щоб ми чужого не забрали”. Вони ж лежать там один на одному в кульках. Він відповідає: “Наш, мама, наш. Я його по лисині впізнав”.
До організації похорону мого Кості долучилися і його київські друзі. Вони прислали похоронний “бус” і повезли його в Київ. А ми з зятем поїхали за ним слідом на машині.
В Києві Костю зразу відвезли в морг. Там йому замаскували та позашивали всі його рани, тож у гробу він лежав красивий. Мерзлий, щоправда, як льодяник, але ж такий хороший.
Коли я виїжджала з дому, багато речей з собою не брала.
Взяла лише джинси, светр, легку куртку та жіночу сумку, куди поклала свої та Костини документи і 6 його медалей. Мріяла: через місяць буде перемога, і Кості потрібно буде одягти на парад свої нагороди. Тому й забрала їх з собою. Однак замість параду медалі знадобилися для його похорону. Нагороди поклали Кості на подушечку.
Поховали мого коханого Костю на Байковому кладовищі. Після цього я знову повернулася в Ужгород. Сиджу чекаю, коли можна буде повернутися додому.
Смерть коханого чоловіка я і моя родина пережили дуже важко. Ми не те що всі плакали — вили. Я навіть стала палити. Палила цілий місяць. За цей час схудла кілограмів на 10. Під очима у мене з’явилися темні кола. Страшно було на себе в дзеркало глянути. І все це з горя, все на нервах.
Потім я все ж таки взяла себе в руки. Зрозуміла: треба жити, адже Костя загинув, захищаючи мене і Україну. Його вже не підняти, тому треба кріпитись і жити заради його доброї пам’яті.
Аби заглушити біль втрати дорогої для мене людини, я зайнялася гаптуванням. Також, якщо в Ужгороді проходить якийсь захід, я йду на нього. Ходжу на вистави в музичний театр, коли вони є. Ходила допомагати плести сітки.
Через стрес нашу родину спіткала ще одна біда: у моєї дочки Ані стався викидень. Вони з зятем Костю дуже любили, навіть батьком його називали. Костя був для них як рідний, такий хороший. Аня також йому завжди допомагала — відсилала на фронт все, що він замовляв. Направляла до українських бійців волонтерів. Вона і після його загибелі продовжує допомагати українським захисникам.
До волонтерської допомоги долучився і старший брат Кості, який мешкає в Чикаго. Він вже відправив українським солдатам три літаки з гуманітарною допомогою. Це ліки, шоломи — взагалі все, що наразі необхідно їм на передовій.
Сама ж я благодійністю зараз не займаюсь. Адже живу на пенсію 2 тисячі гривень, а “переселенські” гроші так і не отримала жодного разу.
Костя був моєю віддушиною, найкращим у світі чоловіком. Інтелігентний, культурний, галантний, розумний. Він завжди зберігав спокій, був добрим, чуйним і турботливим. Від нього я не чула жодного поганого слова.
Костя мав багато друзів, стосунки з якими зберіг з часів своєї молодості, коли був капітаном команди КВК “Ворошиловские стрелки”. Всі вони працюють у програмі “95 квартал”. На його похоронах вони сказали: “Ти завжди у нас був першим. Перший у 2014 році пішов на війну. Першим став на захист України і у 2022-му”.
Прізвищем Кості на його честь вони хочуть назвати школу, де він працював до війни. Однак це можливо зробити, коли Луганськ знову стане українським. А коли таке буде? Чекатимемо і віритимемо в нашу перемогу.
Я дуже пишаюся своїм Костею. Він був золотою людиною. Таких, як він, більше не буде. Знаю, такого, як він, більше не зустріну, та й не хочу. Мені це вже не потрібно.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
