Анна Малиновська колись була медсестрою в Бахмуті на Донеччині, а з 2017-го вступила у лави ЗСУ. З 24 лютого й до початку квітня вона була бойовим медиком на обороні столиці. А зараз навчає військових тактичної медицини. Вона розповідає про перші місяці війни, трансформацію цивільного медика у бойового та свою роботу попри проросійських родичів.
Далі розповідь Анни Малиновської від першої особи.
Я старший сержант, у Збройних силах України я з червня 2017-го. Я бойовий медик взводу, інструктор з тактичної медицини, учасниця бойових дій.
З 24 лютого я — бойовий медик бойової ротно-тактичної групи. О 6-й ранку надійшов дзвінок, що маю їхати. Нас погрузили на броньовану техніку, і на “броні” я приїхала до Києва — не було місця, куди мене посадити. Дивилася на людей, які в паніці бігали по столиці. Вони плакали, були сумні. Хаос, як в Голівудському фільмі, апокаліпсис. І я зрозуміла, що треба підносити настрій. Люди повинні бачити, що ми впевнені в собі.
Там, де ми зупинялись, я шукала очима якусь дівчину, яка виглядала збентеженою та наляканою. І тут вона бачить мене на “броні”. І я їй посміхалася й шепотіла “Все буде добре, посміхнись”. І вони посміхалися у відповідь.
До 5 квітня ми просувалися по Житомирській трасі, вибиваючи цю погань (російських окупантів, — ред.) з нашої землі.
Нашою задачею було боронити рубежі Києва на Житомирській трасі. Ми стали на околиці Києва й пішли потроху вперед. Спочатку укріплюючись, ми довго простояли на перехресті на Білогородку. В одному з закладів була моя точка медичного збору, яку прозвали “Рукавичка-2”. Там було тепло, хлопці спали, могли перехопити гарячого.
Нам пощастило, у нас було лише 5 поранених. Але по нас і з літаків гатили, і з артилерії, і “кадирівці” намагались до нас дорватись. Мабуть, якесь провидіння нас зберегло. Нас навіть оточили, і три доби у нас був бій. Але наші хлопці-танкісти дуже вправні: 2 танки змогли вибити по 10 одиниць ворожої техніки, і таким чином ми перемогли. І вижили.
Орки почали тікати, їх добила артилерія, і з 40 одиниць [ворожої] техніки до “Жовтого лісу” доїхали лише 5. Я дивилася на цих мертвих покидьків. Найстрашніше те, що наругу над нашими людьми творили [російські] діти! Їм по 19-23 роки. Скільки в них дикості та звірячої люті.
Я бачила сім’ї з дітьми, яких хотіли вивезти з російської окупації. 5 машин, за “зелений коридор” для них домовився Червоний Хрест. У нас була вода, їжа, щоб їх зустріти. Там є місце “Бабусині сади” — величезні плодові сади, і повз них ґрунтовою дорогою люди хотіли виїхати. Росіяни розстріляли їх як качок у тирі, з усього, з чого могли — з гранатометів, кулеметів, танків та БТРів. Деякі машини вигоріли вщент, там були обгорілі останки, залишились самі черепи. У деяких на руках були діти, яких вони прикривали.
Ми ходили у багатоповерхівки, в яких були люди з дітьми. Ми були перевдягнені у цивільне, без нічого (без зброї, — ред.) — я, мій чоловік та двоє снайперів, взяли рюкзаки з їжею та водою. Тому що треба було допомагати. Мені все це сниться.
Під Києвом я була не лише медиком, а і логістом: знаходила волонтерів, які підвозили їжу, форму, щоб хлопців перевдягнути та перевзути (оскільки ми поїхали з одним комплектом форми). Це дуже важливо, тому що в холодну пору починається грибок, є таке поняття “траншейна стопа” (якщо військовий довго з вологими ногами). Основна задача була, щоб хлопці були ситі, не мерзли, щоб могли хоч трохи перепочити.
Я робила це з чоловіком-військовим, він вже вийшов на пенсію. Ми познайомилися з ним у 2017-му, коли я призвалася [до лав ЗСУ]. Він був першим пацієнтом, якого я дістала з того світу.
Закінчили ми там 5 квітня. Хлопці, з якими я там була, зачищали Бучу. А потім ми їздили з ще одним медиком, фіксували тіла людей, спалених в машинах, — людей, які хотіли виїхати…
16 травня “Десну” (навчальний центр ЗСУ у Чернігівській області, — ред.) о 4-й ранку обстріляли крилатими ракетами, влучили в казарму, там було понад 100 людей. За пів години я з чоловіком була на завалах, там горіло. Але я все одно туди пішла, тому що там були й живі. Ми змогли врятувати шістьох — чоловік знайшов двох, я стабілізувала 4-х, яких вдалось витягти. Але у мене на очах загинули шестеро хлопців, яких я вмовляла триматись.
Все це трапилось після відеозйомок, і люди загинули. Був репортаж з військового містечка, і саме по цих казармах був обстріл. З-під завалів витягли понад 80 трупів.
Я розумію, що не можна всіх врятувати, і завжди навчаю цього людей. Але я вперше була на такому масштабному місці загибелі. Все, з чим я стикалась до того — це 1-2 людини, яких треба витягти, надати допомогу.
Зараз моє рідне місто Бахмут сильно бомблять. А багато місцевих де*ілів вважають, що це українська армія.
Серед таких людей — і мої рідні. З початку 2014-го року родина розділилась: батьки почали підтримувати “руський мир”, а коли українські війська звільнили Бахмут, вони виїхали на тимчасово непідконтрольній території, а сестра в Росії. Я з ними не розмовляю та не переписуюсь вже кілька років.
Я цього не приховую, одна з якостей інструкторів — це чесність перед своїми курсантами. І керівництво моє про це знає, СБУ неодноразово турбувало. Я виконую свій обов’язок незважаючи на своїх родичів, і в мене немає ніяких проблем. У мене є друг-снайпер, а його брат живе в Росії, і той теж снайпер, і один одному написав “Я хочу побачити тебе в приціл”. Тобто це не виняток. Нас багато таких, багато родин.
Наші хлопці кладуть свої життя, щоб врятувати наш Бахмут. А мер замість того, щоб рити траншеї, укріплювати район, допомагати військовим — висаджував троянди на околиці міста. Все як завжди.
Зараз я готую бойових медиків. Це люди, які мають пройти прискорений курс підготовки перш ніж висуватись на фронт. Я знаю, як врятувати людину, стабілізувати, довезти її живою. Це моя робота. Польові, бойові медики взводу повинні мати сертифікат нашого центру та нашу підготовку.
У Бахмуті я працювала медсестрою. Але медик — це людина, яка весь час вчиться. Трансформація у бойового медика тяжка. У медколеджі нас навчають за принципом “не нашкодь”. А тут — принцип “рятуй життя”. Як можеш, чим можеш. Це вже лікарі в шпиталі будуть ставити на ноги.
Наш курс не розрахований на людей без медичної освіти. Ми відбираємо близько 150 людей на курс, а за 3-4 місяці у нас залишається вдвічі менше. Це ті, хто зміг трансформуватись, засвоїти програму. Ми людям створюємо наближені до бойових умов обставини: стрілянина, вибухи, кров, крики. Тому витримують не всі.
Я й сама пройшла це навчання. Я — другий випуск бойових медиків. Мене навчав Євген Храпко, який нещодавно загинув. Він — один з тих, хто привіз програму зі Штатів до України, була група ентузіастів, яка все це запустила.
У нас дуже багато добровольців, які хочуть йти захищати. Якісне обладнання для військових медиків дуже важливе! Бо робити щось джгутом Есмарха та ІПП (кровоспинний гумовий джгут та індивідуальний перев’язувальний пакет, — ред.) — цим людину не врятуєш, навіть якщо ти бог медицини. Туди потрібні сучасні засоби, медикаменти, знеболювальні, турнікети, шини — все те, що працює швидко, ефективно, просто та надійно.
Одним з моїх курсантів був Микола Ілін, він став і другом. Я надихнула його на те, щоб він став бойовим медиком. Це була дуже сильна, добра, чесна та відкрита людина. І його загибель для мене досі дуже великий біль. Його втрата мене вбила.
Для довідки:Микола “Естонець” Ілін — військовий медик з Естонії, який служив за контрактом в ЗСУ та загинув під час виконання бойової задачі 13 липня 2020-го у сірій зоні поблизу Зайцевого Бахмутського району. Після загибелі його тіло потрапило до рук окупантів, його передали через КПВВ за кілька днів після того. Для ідентифікації тіла знадобився аналіз ДНК.
Його тіло тоді забрали орки “на ту сторону”, мій чоловік підняв усі свої зв’язки, і “Евакуація 200” змогла забрати тіло Миколи на третю добу після його загибелі. Ми поховали його з почестями, які гідні генерала, привезли його маму з Білорусі, вона була на похороні. Миколи дуже не вистачає.
Бойовий медик — це мама, тато. Треба бути завжди усміхненою, позитивною, як би погано, страшно, важко тобі не було… Перші 5 діб під Києвом ми не спали, майже не їли. Я знайшла їжу, перевдягнула хлопців, не було медикаментів. На війні ти теж смієшся, радієш — це життя, яке може закінчитись щохвилини. Тому ми всі посміхаємось.
Все буде добре, ми переможемо.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
