36-річний уродженець Донецької області захищає Україну з 2015-го. Через три тижні після відкритого вторгнення Росії він потрапив у полон окупантів. Днями його та ще кількох людей обміняли на російських військових злочинців. Ми розпитали земляка, як чоловік пережив полон та що радить аби вистояти в такій ситуації.
Олексій сам пішов у добровольчий батальйон у 2015-му, а потім доєднався до лав Збройних сил. Там його й застало вже відкрите вторгнення російської армії одразу з багатьох напрямків. 15-го березня Олексій потрапив у полон, який тривав 5 тижнів.
“Був бій, в ході якого при штурмі населеного пункту, де ми знаходились, наші підрозділи Збройних сил були розбиті, і їх особовий склад опинився в полоні. Було два варіанти — прийняти останній бій або здати зброю”, — каже співрозмовник.
Документи й особисті речі полонених російські окупанти відібрали або знищили.
“Всі документи, все, що у нас було, знищили. Особисті речі, якісь цінності, вкрали. Абсолютно все, що було з нам, було втрачено”, – каже Олексій.
У полоні його та інших українських захисників весь час кудись перевозили. Зараз він називає це “постійним незрозумілим пересуванням”.
“Спочатку ми знаходились у Мелітополі Запорізької області — зараз це тимчасово окупована територія. Звідти нас переправили у Донецьк, у так звану “ДНР”. Звідти у Ростов, потім літаком у Сімферополь, звідти — до Севастополя. Де ми й перебували до моменту обміну”, — каже чоловік.
За його словами, їх утримували у різних місцях, де щоразу допитували.
“У Мелітополі нас тримали на території колишнього міського льотного училища. У Донецьку — у їх так званій “гауптвахті”. У місті Ростов-на-Дону це було СІЗО. У Волновасі — у Волноваській виправній колонії. І у Севастополі — у казармі військового містечка під арештом, під постійним наглядом”, — розповідає екс-полонений.
Весь місяць (поки цю групу полонених “катали” українським сходом та півднем) повідомити рідних про свою долю в Андрія, за його словами, можливості не було.
“За тиждень до обміну у Севастополь приїхали представники Міжнародного Червоного Хреста. Вони з нами поспілкувались; ми заповнювали спеціальні анкети полонених. І одним з питань було чи хочемо ми, щоб держава й рідні дізналися, що ми живі й у полоні. І так ми повідомили про це, і що потребуємо обміну. До того (4 тижні, — ред.) — ніяких дзвінків рідним”, – каже військовий.
Страх за своє життя та здоров’я у чоловіка звісно був, говорить Олексій. Адже агресори не дотримувалися жодних пунктів міжнародних конвенцій щодо поводження з військовополоненими.
Умови утримання Олексія та інших українських військових у полоні були різними.
“Три тижні я перебував в одних умовах, і два тижні (у Севастополі, коли нас готували до обміну) — у геть інших. У перші 3 тижні нам просто не давали померти з голоду. Побиття, знущання — це само собою. Ніяким нормам утримання військовополонених це не відповідало, це м’яко кажучи”, — розповідає чоловік.
Щоправда, поранених окупанти лікували.
“У кого були поранення, які потребували медичного втручання, — медичну допомогу надавали. Важкі операції, перев’язки робили”, — констатує військовий.
Та чим ближче до обміну, тим поводились краще.
“Знущання та побиття припинились, це було, скажімо так, “відновлення” перед відправкою. Дозволили ранам, травмам та синцям загоїтись, щоб передати нас у більш-менш “товарному вигляді”, — каже Олексій.
Під час допитів українських бійців фотографували та фільмували, каже Олексій.
“Російські пропагандистські канали знімали, але жодних інтерв’ю не було. Одного разу сказали: “Хто хоче висловитись щодо політики вашої держави?” Мовляв, “ваші командири нехороші, кинули вас напризволяще, ви “гарматне м’ясо” — дати таке інтерв’ю міжнародним журналістам. То був якийсь західний журналіст, який працює на Росію, типу Грема Філіпса (одіозний британський журналіст, колишній співробітник російських державних телеканалів «RT» та «Звезда», автор численних брехливих матеріалів про війну на Донбасі, — ред.) І кілька людей їздили на це інтерв’ю”, — розповідає співрозмовник.
За його словами, їм казали, що можливо обміняють. Але водночас й тиснули психологічно.
“Були спроби вербовки, залякування. Нам казали такі фейки, що після нашого повернення начебто є наказ такий, щоб нас розстрілювали на нашій території, або давали великий термін покарання суворого режиму. Робили все, щоб залякати людей, і вони писали заяву, що відмовляються від обміну й залишаються жити й працювати на території тимчасово окупованих РФ територій”, — каже чоловік.
Олексій додає: серед українських військових знайшлися такі, які відмовились від обміну та стали перебіжчиками.
“Була незначна частина таких людей, домівки та сім’ї яких знаходилися на окупованих територіях. Тобто, їм казали: “Залишайся, відмовляйся від обміну та ми надамо тобі громадянство Російської Федерації”, — каже звільнений полонений.
Олексія та інших полонених обміняли 19 квітня. Це 5-й за рахунком обмін полоненими між Україною та РФ, коли на волю відпустили 60 військових та 16 цивільних людей.
Перші дві спроби обміну тієї групи, де був Олексій, чомусь зірвалися. І для полонених то була виснажлива “емоційна гойдалка”.
“Уявіть: вас зривають з місця, кажуть “Все, збирайтеся!”, везуть у тих вантажівках зв’язаних, забитих, кудись. У вас все болить, руки-ноги. Не дозволяють дорогою сходити в туалет, кажуть “Сьогодні вечерятимете вже вдома”. І це мотивує закумулювати сили, почекати ще годину-дві-три-п’ять… Але тут цей обмін зривається… Це така емоційна порожнеча, що ви починаєте зневірятись у своїх силах. Сумніватись, що вас коли-небудь обміняють. Це дуже сильно емоційно виснажує”, — згадує чоловік про свій досвід у полоні.
Олексія, за його словами, звільнили десь у “сірій зоні” у Запорізькій області.
“Це була ділянка траси зі зруйнованим мостом. Нас перевіряють, і за сигналом, коли всі готові, починається порядок обміну: ці дві колони полонених починають рухатись у напрямку до своїх”, — розповідає звільнений таким чином військовий.
Перед безпосереднім обміном обидві сторони перевіряють одна в одної фактичну наявність людей, попередньо узгоджених за списками.
“З нашого боку наш представник прийшов до російських військових, перевірив нас за списком — чи всі ми є. Щоб не вийшло так, що у списку є 20 українських військових, а вони (російська сторона) замість них поставили туди інших. Так само до наших прийшов їхній представник — чи справді в наявності “товар, який передають”, — пояснює звільнений полонений.
Зараз звільнений український захисник проходить реабілітацію та відновлює документи, аби знову повернутись до лав ЗСУ.
“А як інакше?”, — каже він.
“Ми знаходимось у медичному закладі, у санаторії. Тут лікування від первинної медицини до психологічної реабілітації, а також надають державну правову допомогу. Скільки ми тут пробудемо — це у різних людей по-різному, в залежності від ступеню травм, як вирішить комісія ВЛК”, — розповідає військовий ЗСУ.
Страх у військового є й нині — це страх за близьких.
“За рідних, бо ти не знаєш що там у них: від того чи є у них що їсти до того чи не бомблять ті місця, де вони знаходяться”, — каже він.
Олексію допомогли втриматися у надскладних умовах думки про свій обов’язок повернутись — перед рідними, армією та країною.
“Думка про сім’ю, що треба повернутись. Думка про те, що відбувається вдома та в країні загалом. Що присяга — не порожнє слово: якщо людина служить не один рік, не треба забувати свої обов’язки, не забувати, що військовий — це людина не зовсім вільна, ми служимо, і цих обов’язків з нас ніхто не знімав”, — каже військовий.
Зі свого досвіду Олексій радить військовим, які можуть опинитися в полоні, триматися разом та не втрачати надію попри все.
“Варто триматися разом, не забувати про свої сім’ї, домівки та свою Батьківщину. Залишатись людиною, як би не було важко й тяжко, вірити у себе та своє майбутнє, і своєї сім’ї та дітей. Не треба ламатись, здаватись, психологічно, піддаватись на пропозиції залишитись чи ще щось. Гуртом вони все витримають”, — розповідає екс-полонений.
Він переконаний, про перебування у полоні звільненим варто розповідати.
“Якщо мене обміняли, це не значить, що на цьому пекло скінчилося. Я знаю, що там лишились наші хлопці й дівчата, в тому числі й ті, яких я знаю особисто. І я також за них переймаюсь. Їх треба звідти скоріш витягувати. Щоб і влада про це чула”, — каже співрозмовник.
Він додає, бачив у полоні багато цивільних — різного віку й статі. За його словами, там він не бачив лише дітей.
“Там багато мирних мешканців — і молодих, і похилого віку, і жінок — є всі, окрім дітей. Там “гребуть” всіх і потім міняють на полонених. І їх також піддають тортурам й катуванням: голодом, холодом і всьому іншому. Їх також треба міняти”, — наостанок каже Олексій.
Читайте також: