Лариса працює у госпіталі на Донеччині. Своєю службою надихнула і сина-віолончеліста. Після навчання в Бахмуті він пішов її стопами. Повномасштабна війна розділила їх — мати в Часів Ярі, а син у Маріуполі від початку боронили Донеччину від росіян. Та Ваня потрапив у полон і звʼязок обірвався.
Рятуючи військових вдень, вечорами та у вільний час Лариса намагається знайти хоч якісь дані про сина Івана. Матері передають хіба звістки з неволі побратими, яких обміняли: Ваня живий, але хворіє.
Лариса родом з Краматорська. Спочатку працювала на цивільній посаді у відділенні анестезіології та реанімації. Та її так вразила окупація рідного міста, що згодом перейшла на службу військовим медиком. Стала першою в родині, хто одягнув форму.
Син Лариси, Іван, був професійним музикантом і майстерно володіє кількома музичними інструментами.
“Мій син — віолончеліст. Він грав не лише на віолончелі, але й на гітарі, ударній установці, трохи на фортепіано. Усі ці інструменти були у нього вдома, і він постійно займався. Іван закінчив музичну школу в Краматорську, а також навчався у Бахмутському музичному коледжі. За фахом він вчитель”, — ділиться Лариса.
Проте після повноліття хлопець вирішив піти шляхом матері та пов’язати своє життя з військовою справою.
“Він прийшов до мене і сказав: “Мамо, я хочу в армію, на строкову”. Іван сам обрав для себе військову частину, куди піде. Це була частина 3017 в Харкові”, — згадує жінка.
Після пів року служби юнак отримав можливість приєднатися до рекрутів полку “Азов” і вирішив скористатися шансом. Так він опинився у Маріуполі.
“Чесно кажучи, я не думала, що він весь цей вишкіл витримає, проте він це зробив і підписав контракт з “Азовом”. Вже у 2019 році син був на бойових. Він займався цією справою повністю, і йому дуже подобалось”, — розповідає мати Івана.
Повномасштабна війна застала родину в різних місцях: син перебував у Маріуполі, Лариса була на службі в Часовому Ярі у госпіталі, інші члени родини залишалися в Краматорську. Усі розуміли, що наступ Росії неминучий, але масштаби подій які сталися, ніхто не міг уявити.
22-річний Іван разом з побратимами тримали оборону Маріуполя. Російські війська поступово захоплювали нові території українського міста. Останнім місцем спротиву став завод “Азовсталь”, де знаходилися як військові, так і цивільні. Росіяни обстрілювали його всіма можливими видами озброєння.
“Коли їх взяли в кільце, і воно почало звужуватися, ми ще мали відеозв’язок і переписувалися. Іван писав: “Нас звідси не врятують, ми живими не вийдемо, ти розумієш, тут усе дуже складно”. Я розуміла, що ситуація надзвичайно важка, оточення, постійні обстріли, усе летіло прямо на них. Там ніхто не зважав, чи це цивільні, чи військові — Маріуполь свідомо знищували, і це було очевидно”, — розповідає мати захисника.
Російські війська продовжували обстрілювати територію заводу, намагаючись її знищити. Попри це, захисники до останнього залишалися на “Азовсталі” та боронили позиції. Урешті в командуванні ухвалили рішення зберегти життя воїнам.
“Напередодні виходу син повідомив, що командування видало рішення, щоб зберегти життя. Що вони вийдуть в почесний полон на 3-4 місяці, а потім їх заберуть, обміняють. Така була домовленість”, — ділиться мати полоненого.
В день, коли захисники виходили з “Азовсталі”, Лариса тримала зв’язок з Іваном до останнього.
“І в той день, коли Іван виходив в полон, десь години за 3-4, у нас з ним був зв’язок. Він мені написав, що вже підготувався і готовий виходити”, — згадує Лариса.
Лариса додає: полон для її сина, навіть з уривків розповідей його побратимів, — це справжній жах, сповнений побиттів і знущань. Про умови там для Івана їй розповідали “азовці”, яких вдалося обміняти.
“Хлопці сказали, що він живий, але має проблеми зі здоров’ям. Ну як проблеми? Хворіє. Даються взнаки хронічні захворювання і постійні побиття. Попри це, він тримається, не втрачає духу, чекає на обмін. Вони розуміють, як нам важко чекати, щось розповідають, але багато чого недоговорюють. Я розумію, що відбувається, навіть якщо мені не кажуть найстрашніших деталей. Їм там дуже тяжко: побиття, знущання, моральні приниження — усе це нестерпно”, — ділиться мати полоненого.
Жінка не раз зверталася до різних організацій з проханням допомогти повернути сина з полону, але, за її словами, результатів немає.
“Я зверталась до всіх необхідних інстанцій. В Координаційний штаб, до омбудсмена Дмитра Лубінця, в СБУ. Червоний Хрест сам зателефонував мені, коли хлопці потрапили в полон. Вони підтвердили, що син є військовополоненим, і що він заповнив спеціальну картку”, — розповідає мати полоненого.
Та рідні полонених змушені самі шукати інформацію й інформувати офіційних представників, жаліється Лариса.
“Ми самі стукаємо у всі двері. Рідні ходять зі списками, беруть участь в акціях, висвітлюють ситуацію, надають інтерв’ю. Представники, яким надсилають листи, підтверджують інформацію, але ми отримуємо лише стандартні відмовки. Ми ж самі шукаємо через звільнених, де вони знаходяться, і передаємо цю інформацію офіційним представникам. Вони підтверджують це в особистих кабінетах і коригують дані”, — доповнює Лариса.
За час служби ж матері полоненого шукати дані та опитувати повернутих з полоні ще складніше, адже вона не може ні приєднатись до акцій-нагадувань про необхідність обмінів, ні ходити кабінетами установ.
“Одного разу мені випала можливість взяти участь в акції у Львові, це була коротка відпустка. А так я не маю змоги, постійно перебуваю тут (у військовому госпіталі, — ред.). Допомагаю хлопцям, але своїй дитині допомогти не можу”, — розповідає Лариса.
Нещодавно Івану вже в полоні виповнилося 25 років, святкувати разом родині не вдалося. Та Лариса не втрачає надії, з нетерпінням чекає на повернення свого сина.
“Найперше, що я хочу зробити, — це обійняти його, розцілувати і підтримати у всіх його перших кроках після полону, після цих страшних 2,5 років, які він пережив. Це величезний термін. Йому потрібна витримка, щоб повернутися до цивільного життя, влитися у наше суспільство. Це буде непросто. Але найголовніше — щоб він повернувся. А далі ми разом будемо працювати над відновленням його фізичного і психологічного здоров’я. Усі труднощі долатимемо разом”, — ділиться Лариса.
Нагадаємо, раніше ми розповідали історію 18-річного захисника Маріуполя Олексія Новікова, який потрапив у полон. У російській неволі хлопець провів понад два роки. Там досі залишаються його побратими й тисячі інших українських військових і цивільних.
Також ми ділилися історією повернення з полону строковика з Лимана Родіона Кузнєцова.