Намагалися виїхати з окупації: історія краматорської родини з 3-річною дитиною, яких вбили росіяни

4 червня в Україні вшановують пам’ять дітей, які загинули від збройної агресії Росії. Серед них і Нікола Горяйнов з Краматорська. “Це Бетмен летить”, — так звуки пролітаючих снарядів пояснювала малюку мама. Хлопчику було лише три роки, коли його разом із батьками вбили російські військові. Автівку родини розстріляли під час евакуації на Харківщині. 

“Я так мріяла побачити, яким він виросте і ось.. не дали йому вирости”

3-річний Нікола Горяйнов жив з батьками у Краматорську. Його мама, 33-річна Ганна, була комерційною письменницею, копірайтеркою, а незадовго до початку відкритої війни — контент-менеджеркою та редакторкою сайту дитячого інтернет-магазину. Тато ж, 44-річний Євген, працював на місцевому підприємстві “Екскавація”, розповідає Вільному радіо Тетяна Старцева — мати Ганни Горяйнової та бабуся хлопчика.

“Донька багато працювала. Вона так старалася, щоб у дитини було все. Бувало ночами сиділа і друкувала, щоб тільки дати сину найкраще. Я прям захоплююся, як вона намагалася виховати його правильно. Коли йому тільки 2 роки виповнилося, вже помітно було — росте справжній чоловік. Розумієте, Ніколка приходив до мене (а у мене тоді паркет розійшовся) і каже: “Ой, бабусю, я тобі полагоджу, все полагоджу”. Подаруєш йому машинку, а він: “Це тобі”. Десь дорогу переходили: “Бабусю, дай тобі допоможу, потримаю”. І мамі допомагав.”, — розповідає Тетяна. 

Родину Горяйнових всі згадують як ту, яка завжди готова прийти на допомогу, каже Тетяна. 

“Ганна моя така дбайлива була, це не передати словами. Ранок мій починався: “Мамо, як ти? Як себе почуваєш?”. Я навіть боялася розповісти, якщо погано себе почувала, тому що вона своєю турботою і “замучає”. І зять — людина великої душі. Він мені за сина був. Казав: “Як щось треба, ви тільки призначте час, я прийду, все зроблю”. Я його намагалася зайвий раз не смикати, але була впевнена, варто мені тільки звернутися, він будь-якої миті приїде — хоч уночі, хоч вранці, хоч вдень, завжди допоможе, завжди підтримає. І друзі, і от всі, хто їх знав, кажуть, що це родина, яка допоможе. Дуже були дбайливі та уважні, до всіх небайдужі. Я не знаю, як без них жити. Такі люди рідко бувають. Дитина навіть така ж була у свої то рочки — мужичок прямо”, — з трепетом згадує краматорчанка.  

3-річний Нікола обожнював гуляти на вулиці. Таку звичку та любов до природи йому прищеплювали батьки, ділиться Тетяна. 

“Звертали увагу сина на деталі. Ось там жучок якийсь, вони йому: “Подивися, як він повзе”. З татом годівнички для птахів робили. Як до мене приходив у гості (у нас магазин є такий “Пелікан”),  ми весь час з ним туди ходили — наріжемо морквину і пішли зайців годувати. Був такий мужній у свої 3 роки і такий, я б сказала, лірик. Він бачив квіточки, біжить, нюхає, мамі букетик збирає. Все для мами. Дитина дуже така доброзичлива була. Любив, як всі хлопчики, велосипеди, машинки, самокати, мотоцикли. У нього завжди в руці по 2-3 машинки було. Я так мріяла побачити, яким він виросте і ось.. не дали йому вирости..”, — нарікає жінка. 

Росіяни відкрили вогонь по автівці родини

Чоловік старшої доньки Тетяни облаштував пасіку в селі на Харківщині. Саме туди під час відкритого вторгнення поїхала й родина Горяйнових. Сподівалися сховатися від російської агресії, пояснює бабуся Ніколи. 

“Старша донька Олена та її чоловік Ігор постійно вкладали гроші в свою справу, розширилися до 300 вуликів. Колись їхній мед відправили до Лондона на виставку — нагородили срібною медаллю. Розвивали справу — медове вино, крем-мед, лікувальні льодяники та багато іншого вже робили. Нічого не залишилося, взагалі нічого, все розбито. Сам будинок розбитий і пасіка. Кілька тонн меду так і не встигли продати. Кажуть, там весь двір був усіяний медом”, — розповідає Тетяна Старцева. 

• “Бджоли — це моя родина, я за ними сумую”. Краматорчанка розповіла, як мед з її пасіки здобув міжнародну нагороду 

“Вони (родина Горяйнових, — ред.) поїхали разом з нами, бо, як і ми, розрахували, що глухе село нікому не потрібне буде… Але з третього дня війни ми вже були окуповані. У цьому селі був наш будинок, пасіка та обладнання. Все знищено фосфорною бомбою, а потім “Градом”. Так що нас “освободили” від рідних і від майна”, — поділилася сестра Ганни Олена Старцева. 

У перший день вторгнення російської армії Ганна та її чоловік намагалися вмовити бабусю Ніколи виїхати разом із ними з Краматорська. Жінка не наважилася та застерігала рідних не робити цього.

“Я дивилася новини й слідом пишу: “Ви їдете назустріч їм. Йдуть з Харкова, орда (російські військові, — ред.) йде. Повертайтеся швидко”. Ніхто мене не послухав, звичайно, а потім вони там оселилися на пасіці в селі Петрівське. Коли почалися ось ці обстріли, світло відключили, води, газу немає. Запаси їжі, які взяли вони, через 2 тижні вже закінчилися. Ніде нічого взяти було неможливо. Магазини закриті, зв’язку також не було. Там генератор у когось знайшли, іноді виходили високо на гору, там де зв’язок ловив, і мені дзвонили. Аня боялася за дитину. Як тільки обстріли, хапала Ніколку й в погріб. Дуже довго могла там просидіти. Прямо над головою свистіло. Чи ті снаряди, чи то авіація так низько. А Аня сину: “Це Бетмен полетів”. Як обстрілювали село: “Ой, це Бетмен впав”. Він навіть не зрозумів, що це війна, настільки його відволікали. Мабуть, тому вони й виїхати хотіли. Пробули там 15 днів”, — згадує бабуся загиблого хлопчика Тетяна. 

Крім родини Горяйнових, 11 березня минулого року на евакуацію наважилися ще дві сім’ї. Тоді село та населені пункти поблизу вже знаходилися під окупацією Росії, каже жінка. 

“Дві машини їхали до Харкова, а наші зібралися їхати на західну. Зять збирався вивести сім’ю і йти одразу воювати. Їх наздогнала на дорозі російська БТР — зупинили, перевірили документи, білий прапор був на машині, побачили дитину, сказали “щасливої дороги”, словом і з дитиною ще перекинулися. Всі три машини рушили. Проїхали метрів 300, виходять з-за кущів кілька людей з мінометами, автоматами і починають у них стріляти. Ті дві машини “рвонили”, змогли проскочити, а в зятя попали, машина одразу перекинулася.. А як потім усе далі, що сталося, коли їх добили, я вже просто не можу сказати, бо не знаю. Це все ми знаємо від тих двох родин”, — ділиться Тетяна. 

Поховати родину Горяйнових змогли лише після деокупації 

Майже два тижні рідні Горяйнових шукали інформацію про них. Сподівалися, що тим вдалося вижити, каже краматорчанка. 

“Як нам сказали, що трапилося, почали шукати можливості, як дізнатися живі вони чи ні, може вони в полоні чи їх місцеві забрали звідти. Варіанти різні були. У групи в інтернеті я писала, кому тільки не дзвонила, у всі ці села прилеглі. Одні жителі з Гусарівки нам подзвонили та сказали, що жінка якась пробралася туди вночі й документи взяла з кишені. Сказала: “Це Євген Горяйнов”. Назвала й адресу його домашню. Вже зрозуміли, що це точно вони… Тільки жінка казала, що їх там двоє. Вийшло так, що моя дочка Ніколочку прикрила собою. Він взагалі був неушкоджений зовсім — ні подряпини не було”, — згадує Тетяна Старцева. 

Тіла загиблої родини вдалося забрати лише 27 березня, коли ЗСУ звільнили від окупантів Гусарівку. 

“Там стільки було людей добрих, які допомогли мені. Мені дзвонила жінка: “Таня, бігом дзвони, твоїх дітей забрали, бо зараз у спільній могилі поховають. Дзвони бігом”. Я там підняла всіх на ноги, й поліцію, кажу: “Будь ласка, не ховайте. Є рідні. Ми самі заберемо”. Поховали в Краматорську 30 березня. Через 20 днів після того, як вони загинули. Жила сім’я і раз, одна мить, все, нікого не стало. Більше року пройшло, а я, знаєте, як поранена. Скільки сліз виплакала. За що їх вбили? А маленьку дитину.. Разом з ними забрали частину моєї душі..”, — ділиться краматорчанка. 

Світла пам’ять загиблим.