Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Андрій Бойко виріс у невеликому селищі на Донеччині, навчався на архітектора, але згодом змінив фах і здобув освіту реабілітолога. Нині він живе на Драгобраті в Карпатах, де разом із однодумцями проводить медитації, звукові терапії, чайні церемонії та інші практики. В інтерв’ю Вільному Радіо Андрій розповів, як дитинство в селищі вплинуло на його вибір, чому музика стала важливою частиною його життя та чи хоче він повернутися на Донеччину.
Андрій Бойко народився в Донецьку, а дитинство провів у селищі Шевченко біля Добропілля (нині — Покровський район).
“Це таке повноцінне українське селище. Природа дуже потужна. Народні масові гуляння, дискотеки — і в цьому весь дух якоїсь великої сім’ї. Селище невеличке, максимум 100 людей проживало”, — згадує Андрій.
Саме там у нього з’явилася любов до природи, яка з роками нікуди не зникла.
“Я й зараз, коли обираю, де жити, тягнуся до природи. Це завжди було частиною мене. І вірю, що ще повернуся додому на Донеччину — просто побути в тій атмосфері, яку пам’ятаю з дитинства”, — ділиться Андрій.
Після школи він вступив до краматорської академії, де навчався на архітектора. Але вже після першого року зрозумів, що хоче обрати інший фах, тому вступив до київського Університету “Україна”, де згодом здобув освіту реабілітолога.
“Я не відразу Київ обрав, тому що дуже любив свій край. І для мене велике місто було таке, зі скрежетом на душі — уявляти не хотілося навіть. Але все ж вирішив, що це дає можливості для розвитку”, — розповідає Андрій.
Любов до музики, згадує Андрій, з’явилася в нього ще у школі. Одного дня його талант оцінив учитель.
“Був звичайний урок, ми співали пісні. І вчитель помітив, що правильно тримаю ритм, хоча я просто робив це інтуїтивно. Він сказав: «А йди в музичну школу, спробуй»”, — згадує Андрій.
Того ж дня він разом із другом записався до музичної школи в сусідньому селі Водяне. Спочатку навчався грати на сопілці, а згодом мав перейти на саксофон.
“Досить швидко виходило — вже в другому класі я грав твори четвертого класу. До речі, пам’ятаю «Одинокого пастуха»”, — усміхається він.
Згодом хлопець захопився рукопашним боєм і залишив музичну школу. Втім, музика з його життя не зникла — пізніше Андрій самостійно навчився грати на гітарі.
“Я просто відкривав ролики в інтернеті й повторював. Такий я бременський музикант-самоучка. По співу теж ніколи не брав вокальних уроків”, — говорить він.
У студентські роки Андрій почав заробляти вуличною музикою.
“Тоді я був таким вуличним музикантом — типове студентське життя. Перше, чим заробляв, це якраз гра на вулиці”, — говорить музикант.
Інтерес до духовних практик з’явився в Андрія значно пізніше. У дитинстві його водила до церкви бабуся, а у 2018 році знайомий відкрив для нього медитації та чайні церемонії.
“Це відкрило іншу сторону мого сприйняття духовності, шляху в цілому і нові практики. Зараз уже сім років поспіль я починаю день із чайної медитації”, — розповідає Андрій.
Саме тоді в його житті з’явилася й дримба.
“Гітара в мене базовий інструмент. Потім дримба, а потім уже ударні перкусії — джембе, африканські бубни. Дримба — це те, що завжди можна нести з собою в поході”, — каже він.
За словами Андрія, схожі інструменти існують у багатьох культурах світу, а гру на дримбі часто пов’язують із шаманськими практиками.
“Це шаманський підхід до гри — вхід у ритмічне дихання, ритмічне колихання простору. Тіло резонує з цим маленьким інструментом і дає сильніший звук. Під час цієї практики завжди відкривається щось нове”, — пояснює музикант.
Уперше на Драгобрат Андрій приїхав восени 2020 року на ретрит.
“Відбувся конект із цим місцем, і вже наступного року я приїхав знову”, — згадує музикант.
Після другої поїздки Андрій вирішив залишитися на Драгобраті. Так із 2021 року це місце стало для нього рідним. Тут він долучився до вже сформованої спільноти творчих людей.
“Перші роки тут був такий оазис, у якому люди могли знову відчути єднання з природою, тишею, перезавантажитися й наповнитися. Ми це продовжуємо й досі”, — каже Андрій.
Нині разом з однодумцями Андрій проводить практики для людей, які приїжджають у гори. Програму формують залежно від потреб учасників.
“За запитом проводимо йога-терапію, медитації, динамічні чайні церемонії. Збираємося, ходимо в гори, співаємо біля вогнища. Організовуємо людям відпочинок, щоб вони могли побути наодинці із собою й приділити час самоспостереженню”, — розповідає Андрій.
Особливе місце в цих практиках займає музика.
“Спів — це дихальна практика. А дихання — це священний акт. Те, що відчуваєш цю невідомість, це диво життя в кожен момент — то і є практика”, — говорить він.
Деякі гості просять провести для них чайні церемонії. Андрій пояснює: головне в цьому процесі — не сам чай, а можливість зосередитися на ритуалі та власних відчуттях.
“Ми заварюємо фермерський китайський чай: пуер, улун, білий, жовтий, чорний. Рослина одна й та сама — камелія китайська, але залежно від способу обробки виходять різні сорти”, — розповідає чоловік.
Одна церемонія може тривати від 40 хвилин до двох годин. За цей час той самий чай заварюють кілька разів, а учасники поступово зосереджують увагу на смаку, ароматі та власному стані.
“Завдяки повному зануренню уваги ми можемо зробити до восьми проливів одного й того ж чаю — він поступово розкривається. Хтось називає це чайним оп’янінням. Тут головне — задіяти одночасно кілька органів сприйняття й тим самим вимкнути внутрішній діалог, просто посмакувати чай і подихати”, — пояснює Андрій.
Світлинами та відео з духовних практик чоловік ділиться у своєму інстаграмі.
Джерелом власного ресурсу Андрій називає природу, рух, усвідомлене дихання, музику та людей, з якими відчуває спорідненість.
“Куди увага тягне, туди й енергія тече — це мій, в принципі, девіз і відповідь на питання, звідки я черпаю натхнення: бути на своєму шляху, тримати стан, фокус і йти за серцем та відчуттями”, — каже музикант.
Віднайшовши спокій у Карпатах, Андрій усе одно не відпускає думок про Донеччину.
“Рідний край — це рідний край, це сила, домівка. Де б ти не був, твої корені залишаються там, де ти виріс. Там твої спогади й опора”, — каже Андрій.
Спогади про рідне селище, додає він, досі допомагають відчути той самий спокій.
“Просто уявити себе вдома — вже заряджає. Згадати те повітря, спів пташок, тишу. Саме там мені з дитинства прищепили любов до природи. Не зламати гілку без потреби, не зірвати листочок просто так. Погуляти лісом чи полем, подивитися на зоряне небо, побути з рідними — це те, що завжди залишається зі мною”, — говорить Андрій.
Раніше ми зібрали спогади жителів Донеччини про дитинство, проведене в літніх таборах області.