Не знала, що війна всюди: як 84-річна мешканка Невельського пройшла 7 кілометрів, рятуючись від обстрілів (ФОТО)

84-річна Ганна Морока з Невельського останні 8 років провела під постійними обстрілами. З села виїхали всі мешканці, але сама жінка до останнього не наважувалась покинути рідну домівку. Виїхати змусив снаряд, який влучив прямісінько в її будинок. У пошуках порятунку разом з сином Ганна пройшла 7 кілометрів до найближчого села, але не знала, що там теж війна. Добрі люди допомогли вивезти стареньку з сином до рідні. Наразі вони в безпеці.

Журналісти Вільного радіо поспілкувалися з невісткою Ганни Мороки Ларисою. Про життя під обстрілами з 2014 року, виживання в умовах війни та довгий шлях до спокійного життя — далі в розповіді Лариси Мороки.

“Спокійне життя для баби Ганни закінчилося в червні 2014-го, коли окупанти вперше вдарили по Невельському”

Цьогоріч нашій бабі Ганні виповнилося 84. Понад 40 років вона прожила в селі Невельське (Ясинуватський район Донецької області, — ред.). До пенсії працювала в Авдіївському радгоспі  зварювальницею, хоча це дуже важка чоловіча професія. Однак баба Ганна ніколи не боялася труднощів і нічого ні в кого не просила. Як би важко їй не було, вона все робила самотужки.

21 червня 2014 року окупанти  вперше вдарили по Невельському й відтоді стали періодично його обстрілювати. Спокійне життя для баби Ганни та її односельців закінчилося. Через складну ситуацію звідти почали виїжджати мешканці. Дехто й повертався — сподівалися, що невдовзі все закінчиться.

Баба Ганна з чоловіком та їхній син Сергій нікуди не їздили. Вони весь час були в Невельському. Вже тоді на їхню долю випало багато випробувань. Поступово баба стала сліпнути. Лікар сказав, що у неї глаукома, яка не лікується. Зараз вона зовсім осліпла на праве око, а лівим бачить лише мутні силуети.

У 2018 році помер чоловік баби Ганни — позначилось життя під постійними обстрілами. Вона залишилася наодинці з сином, який переніс інсульт. Дякувати Богу, лікарі поставили його на ноги, хоча він більше не може розмовляти. Однак це не заважає Сергію готувати сліпій матері їжу.

“Після 2-х масштабних обстрілів у Невельському залишилося лише 5 мешканців”

До листопада минулого року таке-сяке життя в Невельському ще було. В село приїжджали благодійники з “Проліски” — привозили мешканцям продукти. Червоний Хрест допомагав грошима на вугілля та дрова. В Невельському тоді ще було світло і мобільний зв’язок. Щоправда, з водою там вічні проблеми.

• Ті, хто рятує від війни та скрути. Інтерв’ю з керівником гуманітарної місії “Проліска” 

Саме після 2-х масштабних обстрілів в ніч з 13 на 14 та 17 листопада  (2021 рік, — ред.), коли в селі постраждали люди й було зруйновано багато будинків, з Невельського виїхали майже всі люди. Там залишилися лише 5 мешканців: баба Ганна з Сергієм, її сусідка Катерина з чоловіком та Галя, яка трішки не в собі.

• Залишились 5 людей: мешканці Невельського виїжджають з селища після серії обстрілів (ФОТО)

Баба Ганна не хотіла виїжджати в безпечне місце та на мої умовляння весь час відповідала: “Кому і де ми потрібні? І де нам жити?”. До грудня, поки була можливість, ми з чоловіком возили їм продукти. А потім у Невельське перестали пропускати, і ми могли лише зідзвонюватися.

Дякувати Богу, баба Ганна та Сергій якось перезимували під обстрілами. Щоправда, з дровами було тяжко — після сумних подій минулої осені везти їх в Невельське ніхто не наважувався. Тож баба Ганна самотужки заготовляла дрова. Ходила збирала якісь палички, а потім рубала, пиляла, хоча зовсім нічого не бачила.

“Що було в підвалі, те і їли, хоча від страху апетиту не було”

Навесні, коли в Україні вже йшла повномасштабна війна, з Невельського виїхали бабині сусіди. З того часу в селі залишилися 2 мешканці: баба Ганна та Сергій. У них не було ні хліба, ні води, доводилося навіть дощову пити. Інколи українські військові приносили їм  харчі та воду.

Поступово обстріли Невельського ставали все щільнішими. 7 серпня снаряд прилетів на подвір’я сусідів, що навпроти. Згоріли хата, літня кухня, гараж. Вибухова хвиля була така потужна, що в оселі баби Ганни зі столу все знесло. Добре, вікна були відкриті на провітрювання, а так би й вони повилітали. Після цього баба Ганна та Сергій перебралися в підвал. 

У погребі вони сиділи майже тиждень. Нікуди не виходили й нічого собі не готували. Що було в підвалі, те і їли, хоча від страху апетиту зовсім не було. Навкруги весь час сильно бахало, однак вони стійко трималися. Зі свого укриття вийшли лише тоді, коли снаряд влучив у їхню хату. Після цього баба Ганна вирішила піти з Сергієм у сусіднє Первомайське шукати прихистку.

“Навколо все літало і вибухало. Від “прильотів” намагалися сховатися в кущі”

Саме в Первомайському вони хотіли перечекати страшні події, які відбувалися в Невельському. Планували повернутися, коли там буде спокійно і безпечно. Баба Ганна не знала, що в Україні майже пів року йде війна, і бої точаться не лише в їхньому селі.

З дому баба Ганна з Сергієм вийшли о 7 ранку. Йшли під щільними обстрілами. Навколо все літало і вибухало. Було дуже страшно. Від “прильотів” вони намагалися сховатися в кущі, які траплялись по дорозі. Бабі Ганні здавалося, що їх спеціально переслідують, щоб не випустити з села. Їм дуже важко дались ці 7 кілометрів шляху від Невельського до Первомайського. Туди вони прийшли лише о 6 вечора.

В дорозі баба Ганна пережила багато страху і дуже заморилася. Однак у Первомайському її спіткало нове розчарування. Вона думала, там тихо і мирно, а виявилося — йде війна. У Первомайському такий самий жах, як і в Невельському. Куди йти далі — невідомо. Змучені важкою дорогою, вони готові були переночувати просто неба біля сільради, яку пошкодили ворожі снаряди.

Тоді баба Ганна пригадала: у Первомайському живе їхня далека родичка Валентина. Вона могла б дати їм притулок хоч би на тиждень. Пішли туди.  Однак хати Валентини не знайшли — її розбив російський снаряд. Сама Валентина жила у сусідів. Ці добрі люди не залишили на вулиці й бабу Ганну з Сергієм. Їх нагодували та залишили ночувати. 

“Вони були дуже налякані, треба було їх якось вивезти”

Ми довго не знали, що трапилося з нашими рідними, адже зв’язку з ними давно не було. На той час ми, наші діти та онуки вже жили у Вінницькій області. Аж тут зі мною зв’язалася староста з Первомайського. Вона повідомила, що баба Ганна та Сергій перебралися туди, дала телефон людей, які їх прихистили.

З розмови я дізналася: баба з сином дуже налякані і їм ніде йти, треба щось робити. Ми почали шукати, як швидко вивезти рідних до нас у Вінницьку область. Дякувати Богу, добрі люди допомогли. Голова Очеретинської громади зв’язався з волонтерами, які вивезли їх з Первомайського і посадили на евакуаційний потяг у Покровську. 

“Баба Ганна про Невельське нічого не хоче чути, хоча прожила там понад 40 років”

Наступного дня ми вже зустріли своїх рідних на Вінниччині. Вони були розгублені й дуже брудні. Їм не вірилося, що вони нарешті у безпеці. Баба Ганна весь час запитувала: “А тут стріляють чи ні?”. Я заспокоювала: “Не бійтеся. Ви ввечері як ляжете спати, тільки вранці прокинетесь. Тут не стріляють, тут тихо і спокійно”.  

Ми з чоловіком знайшли для рідних хатинку в селі Пеньківка, десь за 20 кілометрів від Вінниці. До цього в ній 3 роки ніхто не жив. Навели в оселі порядок і заселили бабу Ганну та Сергія. В хатинці непогані умови для проживання, є також конвектор. Головне — є вода, без якої вони так довго жили у Невельському під обстрілами. 

До нового житла вони вже звикли, однак поки ще нікуди не ходять, сидять вдома. Зараз вже стало прохолодно, тож баба Ганна протоплює грубу. Ми відвідуємо їх щодня. Приносимо хліб, продукти, все необхідне, а головне — багато спілкуємося. Треба ж якось підтримати їх і допомогти хоч трішки загоїти їхні душевні рани.   

Наразі баба Ганна про Невельське нічого не хоче чути, хоча й прожила там понад 40 років. Каже: “Як згадаю, що ми там пережили, відразу погано стає. Було дуже важко і моторошно. Ні хліба, ні води. Навкруги — ні людини. Не хочу про це і думати”. 

Бабі Ганні в Пеньківці дуже добре. Вона нікуди не збирається звідси виїжджати. Хоча після перемоги ми обов’язково повернемося додому. Але тепер своїх рідних на самоті не залишимо: куди ми поїдемо — туди й вони. 

* * *

Нагадаємо, ми також розповідали історію 82-річного діда Віктора з Серебрянки, що на Донеччині. Він пройшов під обстрілами хворими ногами майже 9 кілометрів, щоб дістатися найближчого міста і знайти людей, які вивезли його в безпеку.   

Читайте також:

• “Жити хочеться всім”: Як війна змусила літню мешканку Сіверська поїхати за тисячу кілометрів від дому (ФОТО, ВІДЕО)
• “Завдяки добрим людям ми виживаємо в евакуації”: розповідь матері та дочки людей на візку з Новодружеська (ФОТО)
• Як благодійники допомагають родинам переселенців зі сходу та інших регіонів отримати власне комфортне житло (ФОТО