Мешканець Серебрянки Сіверської громади Віктор Петренко в дитинстві вже пережив Другу світову. Він не міг навіть уявити, що доведеться знову опинитися в схожій ситуації. Але на цей раз бойові дії вже виженуть його, 82-річного дідуся, з рідної домівки. Та ще й доведеться хворими ногами майже 9 кілометрів добиратись до найближчого міста під обстрілами, щоб знайти людей, які зможуть вивезти його в безпеку, хоч і без нічого.
Вільному радіо вдалося поспілкуватися з Віктором Петренком в місті Ковель на Волинщині. Сюди він приїхав 7 травня. Наскільки складним був порятунок та де буде нова домівка для 82-річного дідуся далі в розповіді від першої особи.
— Я народився в Киргизії, місто Нарим. Там пройшло все моє дитинство. Батько загинув на фронті, і ми з матір’ю переїхали в місто Рибаче на Іссик Кулі. Там я працював на судоремонтному заводі. В Рибачому познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною, яка родом із Серебрянки. В наше місто вона приїхала працювати. До 90-х років ми з нею жили в Рибачому. Тут же й поховали своїх доньку та сина, які загинули ще молодими. Понад 30 років ми прожили в Серебрянці. Я працював в радгоспі “Ямський” — заготовляв корм скоту. Від роботи нам надали власне житло. Все було добре. Але два роки тому дружина померла і я залишився один. Так і зустрів війну.
Ця війна триває вже декілька років. І ми це весь час відчували — коли було важко з продуктами, коли постійно підіймали ціни. Це добре, що у нас вода своя — з крейдяних скважин. Відмінна вода! А потім світло погасло. У нас не стало ні води, ні газу, ні хліба. Нічого. Добре, що я така людина, яка заздалегідь стала заготовляти продуктові запаси — цукор, муку, крупи. Якщо хто залишиться живий і зайде в мою хату, то продуктами буде забезпечений надовго. Я думав, що може бути голод, але не думав, що доведеться все кинути.
Найважче в Серебрянці нам стало, коли почали бомбардувати Сіверськ. Вони із-за Дінця б’ють по Сіверську. Їм відповідають. І цей перехресний вогонь — недольоти, перельоти — всі наші. Коли падав снаряд, хати спалахували, як свічки. Вийти у двір неможливо. Як виходиш, снаряди свистять над головою, а потім, як насіння, їхні уламки по двору валяються. Собаки, кішки, і ті, бідолашні, не знають куди ховатися, куди бігти.
Перед тим, як я залишив свою домівку, всю ніч гатили. Коли стріляли, все світилось. Гатити не припиняли ні на секунду. Один снаряд впаде, а інший поряд лягає. Снаряд летить, як наче насінням хати поливає. А після того все загоряється. Пробиває дахи, стелі — горить все підряд. В мою хату також було влучання. Вибуховою хвилею дах знесло, а у вікно снаряд влучив. Щоправда, він не розірвався. Так в підлозі і застряг. Якби вибухнув там, мабуть, і всі стіни рознесло б.
Я всю ніч знаходився в хаті. В підвалі не можна, бо туди як попаде, землею засипле — звідти не виберешся. Вранці встав, погодував котів, собак, курей, сам поснідав. Взяв документи, ліки, дещо з одягу, щоб переодягтися — сорочку, штани, капці, і пішов з дому.
Коли покидав Серебрянку, в селі була пошкоджена кожна друга хата — яка згоріла, а яка зруйнована. Наразі з Серебрянки виїхали майже всі мешканці села. Залишились тільки ті, хто не може ходити. Лежачі, бо діватись нікуди.
Я на своїх калічних ногах і не думав, що доберусь до Сіверська. Повз повзком. По дорозі два рази падав. Я вставав, терпів біль, втому і йшов далі. Весь час перебував під обстрілами. Ось летить снаряд, свистить над головою — упаду, прикрию голову, почекаю, поки пройде все, встаю і йду далі. Так і йшов. Від Серебрянки до Сіверська по плотці за 4 години подолав 8 чи 9 кілометрів.
В Сіверську біля дитячої бібліотеки трішки перепочив, а потім між будинками добрався до аптеки “Добрі ліки”. Запитав у людей, де збираються біженці. А ніхто нічого не знає. І людей мало ходить. Біля аптеки так і залишився. Аж ось повз мене пройшли три чоловіки. Між нами зав’язалася розмова. Я їм сказав, що хочу звідсіля подалі виїхати, і спитав де саме волонтери збирають людей, яких вивозять з-під обстрілів? Хлопці обіцяли допомогти мене евакуювати.
Згодом приїхала волонтерська машина. Мене та ще 2-х чоловіків-біженців відвезли в Бахмут до невеличкої церквушки. Там у нас запитали, кому куди треба їхати. Я сказав, що не знаю куди, везіть куди хочете, хоч на край світу, аби звідсіля подалі. Не знаю, де мені вставати, на мене ніхто не чекає, не знаю, куди попаду. Тоді шофер-волонтер запропонував мені їхати разом з ним в Ковель. Обіцяв, що їхні люди мені допоможуть. Я погодився. Коли волонтери привезли мене до місця призначення (Ковельська церква Благовістя, — ред.), в машині я залишився один. Це було 7 травня близько 10-ї години ранку. Мене нагодували, запропонували в бані помитися, виділили ліжко. Однак лежати я не міг, на той час у мене був такий стан.
Я вдячний волонтерам, які надали мені притулок — дах над головою, ліжко для сну, можливість митися в бані, 3 рази на день поїсти. Вони весь час слідкують за моїм здоров’ям. Допомогли також переоформити документи на недоотримані мною пенсії та субсидію. А через те, що мені нікуди і ні до кого поїхати, вони запропонували поселити мене в приватний будинок для літніх людей. Перш ніж погодитись, я відвідав його. Мені там сподобалося. Умови там дуже хороші. Тож сьогодні (12 травня, — ред.) ввечері волонтери обіцяли мене туди заселити.
Я скажу, нинішня війна набагато страшніша, ніж Друга світова. Тоді, як мені мати розповідала, німець виганяв, але не вбивав. А ці не виганяють, а вбивають”.
Додамо, волонтери з Ковеля, які допомогли евакуюватися Віктору Петренку, надають допомогу мешканцям Луганської та Донецької областей. Наразі вони вивозять людей з Сіверська, Бахмута та найближчих до них населених пунктів. З питань евакуації до волонтерів можна звернутися за їхніми особистими телефонами:
Нагадаємо, евакуювати мирних мешканців Луганської області наразі небезпечно. Адже “дорогу життя” з Лисичанська до Бахмута обстрілюють окупанти. Однак евакуацію мають продовжити вже незабаром, коли українські військові закінчать зачистку Білогорівки від окупантів.
Однак не всі цивільні наважуються покинути свої домівки. Чому багато мешканців Донеччини відмовляються евакуюватися в більш безпечні міста — читайте в матеріалі Вільного радіо.
Читайте також: