Подвійна невідомість. Історія сімʼї, де син у полоні після Азовсталі, а батько безвісти зниклий під Соледаром

У Оксани на війну пішли чоловік та єдиний син. Коханий Ігор — ще у 2014-му. А син Олексій долучився до “Азову” й служив у Маріуполі, щойно став повнолітнім.

Льошиного голосу Оксана не чула близько двох років — відколи з Азовсталі він вийшов у полон росіян. Доля Ігоря жінці також невідома — рік тому з ним зник зв’язок поблизу Соледара. З того часу чоловіка вважають зниклим безвісти. 

“Синок, ти будеш або батюшкою, або ветеринаром”

Льоша народився у березні 1998-го, коли економіка молодої України переживала не найкращі часи. Ріс у місті Яготин, що за сотню кілометрів від Києва. Зачитувався історичними книгами, робив зменшені моделі літаків та вертольотів, ходив у походи.

У третьому класі, коли повертався з уроків, приніс додому напівживе цуценя. Підібрав його дорогою й хотів врятувати, бо чотирилапого збила автівка. Мама й бабуся, які за фахом медики, під сльози та благання Льоші робили усе можливе, та щеня все ж не вижило.

— Тоді я йому і сказала: “Синок, ти будеш або батюшкою, або ветеринаром”, — з теплом згадує Оксана.

Як став трохи старшим — захопився сталкінгом. “Мама тільки штрафи платила”, — сміється жінка і згадує, як сина з друзями “спіймали” у Чорнобилі. Там юнак вирішив нелегально “посталкерити”, коли дали відпустку у львівській академії сухопутних військ імені Сагайдачного. Льоші пощастило: правоохоронці не повідомили керівництво вишу про проступок, тож хлопець відбувся лише сьомастами гривнями штрафу з сімейного бюджету.

Здобувши військову освіту, із заходу Льоша перебрався на схід. Служив за контрактом й жив на військовій базі в Маріуполі. “Азов” чоловік називав своєю мрією. У 2021-му до вибудованих за графіком військових буднів увірвалося кохання.

– Це Аллочка, наречена мого сина, — знайомить нас мама Льоші. Тендітна кароока Аллочка, обличчя якої всипане веснянками, підходить і стає поруч. Її Оксана називає донькою — понад 2 роки жінки живуть удвох.

Аллочка і Льоша знайшли одне одного на Badoo — одному з мобільних додатків для знайомств. Перекинулися кількома словами й на початку червня пішли на перше побачення.

— Я маленька, а він високий, брутальний, бородатий. Поїхали на берег Азовського моря. Тоді був сезон медуз. Купалися і одна медуза торкнулася моєї ноги. Дуже запекло і я від страху застрибнула йому на руки. З того моменту все, напевно, і почалося, — ніяковіє Алла.

Вже за місяць дівчина переїхала з рідної Дружківки до коханого у Маріуполь. Пара оселилась на зйомній квартирі неподалік від бази “Азову”.

— Він мені подзвонив і каже: “Мамо, я познайомився з дівчиною”. Я кажу: “Ой, синку, в тебе їх ще буде”. “Ні, мам, це “моє”. 

24 лютого 2022-го пара мала летіти на відпочинок у Єгипет. Натомість Льоша опинився на Азовсталі. 86 днів оборони, поранення, тижні без зв’язку з рідними. З 18 травня — почесний полон. 

У полоні росіян в азовця прямо в камері дістають осколки з руки після поранення

Полонені “азовці” потрапили до тюрми в окупованій Оленівці під Донецьком. У ніч проти 29 липня 2022-го росіяни скоїли в ній теракт. Тоді загинули щонайменше 50 заручників, ще близько 130 були поранені. 

Льошу від вибуху вберегла російська куля, яка пронизала наскрізь ліву руку ще під час боїв за Маріуполь. Того фатального дня захисник був на операційному столі в лікарні тимчасово окупованого Донецька.

— Яким чином провели ту операцію незрозуміло. У травні 2023-го вийшов з полону хлопець, який сидів з моїм Льошою в одній камері. Він розповідав, що рана гниє і вони просто в камері дістають ці осколки з руки, — переповідає Алла.

З госпіталю чоловіка повезли до буцегарні в Донецьку. Співкамерники прозвали Льошу людиною-позитивом. У тісній холодній кімнаті з сирими стінами були ті, хто відмовлялися від їжі й зневірювалися. Та це не про Льошу. 

— Льоша тримається, хоч і має поранення. Підтримує всіх. От він у мене так вихований, — каже мама полоненого.

Кілька місяців тому самоназваний “Верховний суд ДНР” відправив чоловіка за ґрати, закидаючи йому “злочини проти цивільних” у Маріуполі. Відео з “допитом” захисника його нареченій трапилося на пропагандистських ресурсах. Там же опублікували й “вирок” — 24 роки ув’язнення. Сидіти в тюрмі за нав’язані злочини 26-річний бранець росіян може до свого 49-річчя.

Де Льоша зараз — рідні не знають. До полонених бійців “Азову” росіяни ставляться з особливою жорстокістю: забороняють контакти з рідними, не хочуть включати у списки на обмін, катують на допитах. 

“Син там, а я вдома. Так не буде”: вітчим бійця не воював разом з ним, але теж пішов служити у 2022

Понад рік Оксана не чула голосу й чоловіка Ігоря. 

У 2014-му йому дали повістку й направили в зону АТО. Прослуживши півтора року командиром “Граду”, Ігор повернувся в Яготин. 

— Працювали, жили. Все нормально було, — лаконічно описує той період Оксана.

У перший день відкритої війни чоловік взявся “штурмувати” тамтешній територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Бувалому військовому відмовляли. Мовляв, немає “Градів”, тож і спеціальність його не потрібна. Та Ігор був настирним: чоловіка розподілили до 30-ї ОМБР, коли той добу просидів під військоматом. 

— Він казав: “Син там, а я вдома. Так не буде”, — пояснює Оксана.

Ігоря відправили відбивати навали росіян на Донеччині. Двічі давали 10-денну відпустку. 

З 27 лютого 2023-го його вважають зниклим безвісти. Оксана згадує, що чоловік заборонив їй хвилюватись, якщо не буде виходити на зв’язок упродовж п’яти днів: йшов із побратимами на бойове завдання під Соледаром. Жінка чекала, та коли телефонний дзвінок не пролунав і на шосту добу, забила тривогу. 

— Командир сказав: “Ваш чоловік рахується зниклим безвісти”. Був артобстріл, зникли 7 чоловік. Село Дубово-Василівка. Все. Ніякої інформації. Ні-я-ко-ї. 

Жінка має надію, що чоловік у полоні, — уже були випадки, коли з неволі повертали бійців, які не мали статусу військовополонених. Тим паче впізнала свого Ігоря на одному з фото, що оприлюднили окупанти. Та стовідсоткової впевненості немає: побратим чоловіка стверджує, що той загинув.

— Я кажу: “Ти тіло бачив?” — “Ні, не бачив”. Ну от не вірю я в це. Не відчуваю. Він мені обіцяв повернутися разом із сином. Все. 

Мати та дружина виходить на акції з нагадуванням про обох своїх рідних щотижня разом з дівчиною сина 

Свої щемливі спогади Оксана розповідає не в тиші квартири, де тепер їх двоє замість чотирьох. А кричить, як буквально, так і в переносному значенні. Ми говоримо під постійний гул від автівок, що проїжджають повз нас. Водії щосили сигналять на знак підтримки — це один зі способів підтримати мітинг на підтримку полонених, де ми й познайомились із Оксаною та Аллою.

Акції відбуваються щонеділі у Києві. Жінки справно не пропускають жодної з них. В руках Оксани — плакат “Чекаю на сина та на чоловіка”, в Алли — “Наш голос — їхній порятунок”. Сотні мітингарів, що юрмляться поруч, мають подібні лозунги: “Полон — це пекло”, “Ти вільний, вони — ні. Не мовчи!”, “Борись за них як вони боролись за тебе”, “Ти витримаєш два роки катувань?”

— Ми намагаємося всюди кричати про полонених. Ми є їхнім голосом. Важливо, щоб уся країна, увесь світ знав про те, що робить Росія з нашими полоненими, з нашими цивільними, з кожним, хто знаходиться в полоні, — резюмує Алла.

Українській стороні відомо про щонайменше 8 тисяч заручників Кремля. Однак цифра може бути більшою, бо підтвердити статус військовополоненого вдається не всім. Останній обмін бранцями відбувся 31 січня цього року: додому повернулися 207 захисників.