Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Ігоря Савку. Тривалу частину життя чоловік віддав роботі на заводі й будівництвах, аби забезпечити дітей після смерті дружини. У 2024-му, уже маючи онуків, він потрапив до армії й вирушив боронити Донеччину на фронті.
Про Ігоря Савку Вільному Радіо розповіла його дочка Оксана.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Ігор Савка народився 7 березня 1970 року в селі Никловичі на Львівщині. Там закінчив місцеву школу, а потім вступив на фрезерувальника у Львівське вище професійне технічне училище. Здобувши робітничий фах, перш ніж знайти постійну роботу, чоловік провів півтора року в армії. Службу він проходив у десантних військах, зокрема в Азербайджані.
Повернувшись, Ігор влаштувався фрезерувальником на Львівський завод кольорових телевізорів — саме ця подія стала поворотною в його житті. На роботі чоловіку видали житло в гуртожитку. Тепер він жив у Львові разом із друзями з села, ходив із ними на риболовлю. А ще навідувався до їдальні, де, як виявилося, працювала його майбутня дружина Наталія.
“Вони познайомилися десь через півтора року після того, як він повернувся з армії. Приблизно 1991-го вони одружилися. Потім народилися я і мій брат Юра. Батьки жили разом непогано, але, на жаль, недовго, бо 1996 року мама померла. Вона була вагітна третьою дитиною й померла під час пологів разом із нею”, — розповідає дочка чоловіка Оксана.
Після смерті дружини кілька років Ігор намагався виховувати дітей самостійно. Але, коли вони досягли шкільного віку й уже потребували більше уваги з тими ж уроками, чоловік звернувся по допомогу до своєї матері Осипи. З того часу діти жили з бабусею в Никловичах. Ігор же працював у Львові, щоб забезпечити сімʼю, і приїжджав до них на вихідні.
“Він із нами бавився, десь водив був у магазин. Ми тішилися, бо тато приїхав, привіз солодощі, печиво. То все ж таки цікаво було для дітей. Також разом у ліс ходили на суниці, на гриби”, — згадує той час дочка.
Згодом Ігор Савка знову спробував пошукати щастя в коханні. На той час його цех на заводі розформували, тож чоловік, обʼєднавшись із друзями, їздив по будовах в області й виконував там різну роботу. Тоді зустрів жінку, із якою побрався 2003 року й став жити із нею. Ігор усе хотів забрати із собою й дітей від першого шлюбу, тільки вони не погодилися. Та й разом пара провела небагато часу — подружжя розійшлося буквально за рік. Спільний син залишився із матірʼю, і все повернулося до того, як було.
Наступні роки Ігор так і їздив Львівщиною, виконуючи окремі замовлення. Коли його діти виросли й створили свої сімʼї, чоловік перебрався в село, щоб допомагати матері по господарству. Коли ж знаходив тривалі замовлення, жив із дочкою в місті. Тоді Оксана якраз народила старшого сина, а згодом і в Юрія зʼявилася дочка. Тож Ігор допомагав дітям із онуками й намагався надолужити час, коли не міг повсякчас бути з ними.
“Ой, він так тішився! Помагав мені, гуляв із візочком. Як син старший став, він теж із ним ходив постійно. Потім до брата їздив допомагав із малою. Та й діти його любили. Будь-які діти — сусідські теж ішли з ним говорили, бавилися, коли він з онуками гуляв”, — ділиться Оксана.
Згодом Ігор остаточно оселився в Никловичах, і вже діти з онуками навідували його й літню бабусю чи не кожні вихідні. Чоловік ходив по сусідах допомагати з дровами, їздив до лісу й порався на городі. Також прислуговував у місцевій церкві — був паламарем при священнику. За це, зокрема, отримував невеликі гроші, та все ж більше допомагав через власну віру. Ще замолоду разом із дітьми він щонеділі ходив до церкви.
Після початку повномасштабного вторгнення Ігор Савка продовжив вести звичний побут. До перспективи мобілізації чоловік ставився спокійно — казав, що рано чи пізно служити підуть усі. Тож, за словами рідних, коли 31 травня 2024 року представники ТЦК просто з городу відвезли його до військкомату, він не розгубився. Навіть навпаки — заспокоював дочку й сестру, коли ті приїхали побачити його після дзвінка сусідів.
Уже наступного дня новоспеченого захисника відправили на навчання. Воно тривало півтора місяця, а проходило на різних полігонах Рівненщини, Волині й рідної для чоловіка Львівщини. Після цього Ігор став стрільцем у 100 окремій механізованій бригаді та в липні вирушив на Донеччину воювати на тодішньому Торецькому напрямку.
“Їхнє базування було в Костянтинівці, а завдання вони їздили виконувати на околиці Торецька. Майже нічого не розповідав, тільки своєму брату міг щось сказати й мені один раз обмовився, що вони змінили місце базування через приліт. Навіть 8 серпня, коли ми говорили востаннє, заспокоював нас, був веселий. Він тоді прийшов із завдання, на якому був день чи два, подзвонив перед обідом, а ввечері пішов на наступне”, — каже дочка.
Із того завдання Ігор уже не повернувся — увечері він загинув від удару дрона. Близько тижня рідні не чули нічого про чоловіка. Вони звʼязувалися з його побратимом, але той був у госпіталі й нічого не розповідав. Урешті 15 серпня отримали офіційне повідомлення, що Ігор зник безвісти.
Оскільки через атаку побратими самі не могли сказати напевно, чи живий захисник, рідні до останнього сподівалися, що він у полоні. Понад півтора року Ігоря вважали безвісти зниклим, доки в березні 2026-го його родину не повідомили про збіг ДНК. Виявилося, що тіло чоловіка повернули до України в межах обміну в листопаді 2024 року.
Поховали Ігоря у Львові — на кладовищі того району, де колись жив із дружиною і дітьми.
Аби вшанувати захисника, рідні просять надати йому звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.