У США та країнах Західної Європи рухи за права ЛҐБТІК+ стали масовими ще у 1970-х, коли в наступні роки після Стоунволльських бунтів відбулися перші багатотисячні прайди. Але не в радянських країнах. В Україні, і на Донеччині зокрема, зрушення почались вже в часи незалежності. Втім з окупацією частини територій прийшов новий етап утисків в окремих районах області.
Для написання цього тексту ми провели глибинні інтервʼю з активістом та співзасновником одного з перших ЛГБТ-центрів на Луганщині та Донеччині Андрієм Кравчуком, геєм з Маріуполя Сергієм К’яртаном, який зростав та дорослішав на Донеччині в перші роки незалежності, а також консультувались ще з кількома представниками спільноти з інших міст. Додатково тут включені посилання на дослідження про життя спільнот в регіоні в ті часи та статті місцевих медіа.
12 грудня 1991 року. Кілька місяців після оголошення про незалежність. Україна першою з країн, які вийшли з СРСР, скасовує норму про кримінальне переслідування за одностатеві стосунки. Ця зміна сталася не завдяки активізму, втім її складно переоцінити, згадує співзасновник однієї з перших на Донеччині та Луганщині громадської ЛҐБТІК+ організації “Наш світ” Андрій Кравчук. Вони зареєструвались у 1998 році у Луганську, але працювали з людьми з обох регіонів.
“Це був доленосний крок. Ви могли не хвилюватися, що вас посадять у тюрму за своє особисте життя, за те, у що інші люди взагалі не мають права лізти. В радянські часи ти був злочинцем просто по факту свого існування. І те, що Україна це першою зробила, справді доволі випадково”, — розповідає Андрій.
У 90-ті та на початку 2000-х років ґеї, бісексуал(к)и та лесбійки переважно не називали себе цими словами, а часто навіть і не вважали себе такими внутрішньо. Це підтверджують як усі опитані герої цього матеріалу (і чоловіки, і жінки), так і деякі з нечисленних статей в інтернеті. Так, в одному інтерв’ю видання “Східний проєкт” у 2009 році з краматорським ґеєм подається така репліка хлопця: “...80, якщо не 90% моїх статевих партнерів були якраз не ґеями, а гетеросексуалами, звичайними чоловіками. З ґеями я дружу, а сплю з ними рідко“.
Андрій Кравчук пояснює це так: “Раніше люди були проти таких ярликів. Коли гомосексуальність асоціюється з чимось брудним і кримінальним, то визнати себе ЛҐБТ-людиною — це виклик насамперед для самого себе. Люди не хотіли називати себе таким термінами. Те саме існує і зараз в репресивних суспільствах, де безумовно існують і ґеї, і лесбійки, але вони не вважають себе ґеями і лесбійками“.
Читайте також: “Я розповідаю це, аби інші не боялися відкритися”: історія 25-річної бойової медикині-лесбійки, яка служить на Донеччині
ЛҐБТІК+ на українській Донеччині усвідомлювали та сприймали себе у перші два десятиліття незалежності, будучи оточені лише інформацією з друкованої преси, телебачення або середовищем своїх знайомих. І там потрібного бракувало. Все, що публікувала преса про ЛҐБТІК — це були здебільшого скандальні репортажі: “Це навіть було читати і цікаво, бо хоч якась інформація — краще, ніж ніякої, але неприємно, чесно кажучи, бо ми розуміли, наскільки це викривлена картина“, — згадує експерт з адвокації Центру “Наш світ” Андрій Кравчук.
Про схоже каже і маріуполець Сергій К’яртан:
“[У той час] йшлося про самоусвідомлення на ниві абсолютної відсутності будь-яких рольових моделей. Ґейське життя піддавалося гламуризації. Наприклад, всі знали про великих “ікон”. Всередині ґей-суспільства це були жінки з російської естради (типу Гурченко, Пугачової, а згодом Лоліти), якщо з української — це була Ірина Білик. Це завжди були жінки-покровительки. Вони виступали як союзниці, але ніколи не представляли собою саму власне рольову модель. А рольові моделі, якими послуговувалися медіа, і завдяки яким вони формували якусь загальну думку [у суспільства про те, хто такі ґеї], були такі особистості як Філіп Кіркоров — тобто, абсолютно бурлескні, істероїдні, неврівноважені особистості, яких постійно супроводжував якийсь скандал, з ними щось завжди було не так…“
Згадки лесбійок чи бісексуальних жінок у 1990—2000-х роках у пресі чи на телебаченні якщо й траплялися, то в гумористичних програмах або у матеріалах, де “лесбійство” подавалося як сенсаційна, еротизована чи скандальна тема. Жіноча гомосексуальність нерідко обговорювалася як жарт і “фетиш” для чоловіків, згадують наші співрозмовники. У найкращому разі рольовими моделями могли ставати сильні, незалежні героїні кіно чи музики — наприклад, співачки, які вирізнялися бунтівною поведінкою або відвертістю, але без прямої ідентифікації з ЛҐБТІК+.
Лише всередині 2010-х ситуація стала змінюватись, інформації ставало більше, а стигми — менше.
Читайте також: 7 фактів, які вам варто знати з першої лекції про ЛГБТ+ в Бахмуті (міні-конспект)
Про трансґендерну ідентичність представник правозахисного ЛГБТ-центру “Наш світ” Андрій Кравчук говорить так:
“В СРСР була дозволена зміна статі. Це було складно, але можливо. Але не було ідентичності трансґендерної чи небінарної. Люди себе відчували або чоловіком, або жінкою, і проблема полягала лише в тому, щоб привести свою зовнішність у відповідність своїм почуттям. Люди отримували дозвіл, робили операції відповідні, і жили далі як людина іншої статі”.
Водночас про небінарних особистостей не знали, і назв для цього не було.
Період між 1991 та 2014 роками для ЛҐБТІК+ в Україні — це час поступового переходу від практично підпільного життя до відкритості. Для пошуку знайомств в цей період використовувалися ще ті способи, які існували в радянські часи кримінального переслідування, але також здобували популярність і нові, більш відкриті та навіть публічні (хоча все одно лише певною мірою) шляхи.
Декриміналізація дозволила відносно вільно згадувати про гомосексуальінсть у пресі. Так в Україні вже на початку 1990-х з’явилися перші газети та журнали з еротичним змістом, а також оголошеннями про знайомства. З 1992-го в Україні почалось розповсюдження латвійського еротичного видання “Sex-hit”, в якому була окрема сторінка для лесбійок і ґеїв та відповідні оголошення про знайомства. Публікації оголошень про знайомства чоловіків з чоловіками та жінок з жінками почали випускати деякі українські газети, зокрема у регіональних газетах Донецької області “Салон Дона і Басу” та Луганської “Експрес-клуб”. У містах Донецької агломерації також користувалася популярністю місцева газета оголошень “Алло”. Навіть у газетах, які не підтримували відкрито публікацію оголошень про пошук одностатевої пари, такі оголошення були. Ґеї та лесбійки писали “гетеросексуальний” або нейтральний текст, але залишали в ньому кодові фрази та натяки, які були зрозумілі тим, кому цікаво.
Окрім пошуків знайомств через газети, в деяких містах окремі ентузіасти в 90-ті роки створювали “служби знайомств”. Організатори мали невеликі банки даних про людей з різних міст. Серед міст Донеччини така служба існувала якийсь час у Маріуполі. Як зазначають у дослідженні “ЛҐБТ-спільнота України: історія і сучасність”, робота цих служб знайомств “не була прибутковою (принаймні, навіть ті спроби комерціалізації, які робилися, зазнавали фіаско) і частково задовольняла шалений попит на персональні контакти”. Згодом, коли оголошення в газетах і журналах здобули суттєво більшу популярність, ці “служби” зникли. Частіше цим користувались саме чоловіки.
“Якщо жінки зустрічалися, це були, наприклад, кафе, де було відомо, що там можна [познайомитися з іншою жінкою]. Або просто через знайомих — це найбільш поширений спосіб знайомства, коли ти з якоюсь людиною знайомишся, потім вона тебе знайомить з іншою людиною, потім з іншою… через особисті контакти“, — додає Андрій Кравчук.
Жінки найчастіше знайомились через своїх друзів, пригадує наша співрозмовниця Ірина (імʼя змінене на прохання спікерки) родом з Харківщини. Вона описує перші десятиліття незалежності як роки, коли через поширене у суспільстві несерйозне сприйняття жіночої гомосексуальності, гетеросексуальні чоловіки часто не розуміли відмову. Тому нерідко лесбійки потерпали від сексуального насильства. Серед бісексуальних жінок було популярно ігнорувати частину своїх почуттів, які були до інших жінок, та обирати нормативний у суспільстві шлях стосунків лише з чоловіками.
Ближче до кінця 2010-х почався поступовий перехід знайомств в інтернет. Він не витіснив усі попередні способи пошуку “своїх” серед ЛҐБТІК+, але розвивався. Описуючи 2006 рік у Маріуполі, Сергій К’яртан каже: “Інтернет ще пас задніх. У той час взагалі знайти когось по інтернету, щоб в нього була сторінка з фотографією, і щоб на тій фотографії був саме він, було дуже складно. Крім того, тоді не було стільки різних окремих бульбашок. На сайтах знайомств одних і тих же самих сиділи всі [і гетеро, і ЛҐБТІК+]. Тому там нам знаходитися було дуже небезпечно, нас могли “відкрити” — зробити аутинг
А камінгаут ніхто не робив. Крім того, зв’язок був дорогий, інтернетизація недорозвинена, і навіть сама культура знайомств онлайн дуже слабко розвинена. Тому познайомитися по інтернету було дуже складно, і ми знайомилися через знайомих і на вечірках“.
Читайте також: “Це як вихід із шафи”: історії лесбійки та гея, які відкрито говорять про свою сексуальну орієнтацію (ФОТО)
У самого Сергія був неприємний досвід через інтернет знайомства, коли це було не так поширено.
“Там [в інтернеті] я вперше і попалився. Коли я зайшов до катедри в комп’ютерний клас і сиджу на сайті знайомств, а потім заходить дівчина з мого потоку, і каже: “Привіт, Ігор”. А я знаю, що я не Ігор, а Сергій. А потім до мене дійшло, що як Ігор я підписаний на цьому сайті. І потім почалась така диктатура-шантаж. І тоді я зрозумів, що мені вкрай некомфортно, про мене починають плестися плітки, і я безсилий на них відповісти і себе відчувати функціонально як студент“.
Книга “Бути лесбійкою в Україні: здобуваючи силу” Лайми Гейдар та Анни Довбах, видана у 2007 році, надає таку цитату про знайомства в той період: “Для жінок, що мають стосунки/секс із жінками, важливими є місця зустрічей або сайти знайомств. Початкове бажання знайти собі подібних і почуватися безпечно в певному місці міста – це базова потреба, яку висловлювала більшість дівчат“.
Більшість сайтів для одностатевих знайомств, які отримали популярність на кінець 2000х – початок 2010х, були російськими. Це старі, “дерев’яні”, як кажуть наші герої, сайти, які зараз уже давно втратили свою актуальність. Дуже часто у них можна було знайти когось лише з інших міст, допоки кількість користувачів залишалася невеликою. А для мешканців маленьких міст вони були водночас ще менш результативними.
Історія легальних ґей-дискотек і нічних ґей-клубів у Донецькій області сягає початку 2000-х років. Тоді вперше на базі нічного клубу Галактика в окремий день почали проводитися спеціалізовані заходи. Буквально в той же рік ідею таких особливих днів підхопили і інші дискотеки — Російський клуб у будівлі Лялькового театру, та ККК Донецьк, зазначають автори одного зі звітів від ЛГБТ-центру “Донбассоцпроєкт”.
Дедалі популярнішими у 2000х ставали ґей- та лесбі-вечірки. У 2008 році в Донецьку такі були у клубі “34 авеню”, це були не щоденні заходи. Були спроби організувати подібні заходи і в півмільйонному Маріуполі, але там такі спроби завершилися неуспішно.
Проте, ефективність таких закладів саме для знайомств була доволі сумнівною, як говорить маріуполець Сергій зі свого досвіду: “Якщо би у барі тобі хтось сподобався, ти б ніколи не підійшов не познайомився. Якщо поїхати в ґей-клуб — а в Маріуполі у нас були якісь спроби, але нічого не вийшло — треба їхати до Донецька 2 години, чекати на вхід, і там можна було знайомитися, але там також було дуже складно. Сама культура знайомств нам не була притаманна. Хлопці просто завмирали, вони не могли підійти навіть у ґей-клубі, здавалося би, і познайомитися. Було дуже складно. Було дуже страшно теж“.
Уривок з книги-дослідження “Бути лесбійкою в Україні” говорить про те, що лесбі-бари також вкрай погано задовольняли потреби жіночої спільноти. Тож поступово почали розвивати самодіяльний спорт як спосіб спілкування, проведення дозвілля та згуртування гомосексуальних жінок. Іншою формою спільного дозвілля були дискусійні клуби, перегляди фільмів, вечори творчості. Наприклад, лесбійська ініціативна група “Рівнодення” з Донецька проводила для жінок також дискусії, групи взаємодопомоги та культурні заходи.
Ще один напрямок знайомств варто виділити окремо. Ще в радянський час популярні публічні місця для знайомств серед чоловіків називали “плешками”. Збереглося це явище і в незалежній Україні. Ці місця не були широко відомі суспільству, але про них знали “ті, кого це цікавило”, описують ситуацію наші співрозмовники, що зростали в ті часи. Характер плешок відрізнявся залежно від розташування та змінювався з часом. Значну частину плешок у великих та менших містах можна описати як круїзингові місця.
“Плешки зазвичай були неподалік громадських туалетів. Зараз про це жахливо думати, але тоді у людей не було вибору. І люди існували, були якісь неформальні зв’язки між ними, контакти, і вони знали, розповідали одне одному, де можна познайомитися зі “своїми”, в якому місці. Нам важко уявити, наскільки це [гомосексуальність] було подавлене і репресоване. В кожному місті були кола знайомств, і в кожному місті було місце, де можна було знайти ЛГБТ-людей”, — розповідає про часи останніх радянських років та перших років незалежності експерт з адвокації центру “Наш світ”.
Плешки — це частіше про секс. Тож ті, хто хотів стосунків, намагались такі не відвідувати. Навіть у роки їхньої популярності плешки відвідувала лише мала частина гомо- та бісексуальних чоловіків.
“Якщо ти ідеш на плешку, то ти підписуєш певний соціальний контракт. Перше — бути видимим; друге — мати позицію; третє — бути готовим до того, що про тебе будуть також фантазувати. В цих плешках була певна сексуалізація, яка грала велику роль. Якщо ти хотів бути таким більш “чистим”, і мати більшу навіть цінність серед тих, хто хотів знайти собі щось більш “цнотливе” і “не забруднене”, то треба було уникати плешок” — коментує Сергій К’яртан. “Були люди [серед гомосексуалів], які до цього [культури плешок] ставилися негативно, вони себе намагалися відсторонити від цього, і вважали тих, хто туди ходить трохи відчайдухами або людьми, яким нема, чого втрачати. Бути менш відомим чи менш засвіченим вважалося у ґей-спільноті за таку… цінність. Тому до тих, хто відвідував плешки, ставилися з таким як знаком питання: “Ти був на плешці? Ти себе трохи замарав, забруднив!”.
Варто зазначити, що часом відвідувати плешки було особливо небезпечно.
“У пострадянські часи було таке явище, як “ремонт”. Молоді люди збиралися разом, йшли на ту саму плешку шукати ґеїв і бити їх там. Чому “ремонт”? — вони вважали, що “ремонтують” суспільство. Те ж саме, що зараз нинішні агресивні гомофоби вважають, що викорінюють у суспільстві заразу, яка прийшла до нас з заходу. Звісно, це фігня, бо ЛҐБТІК+ люди завжди існували в будь-якому суспільстві, але в кожній гомофобній країні вважається, що це нетрадиційна цінність, яка принесена нам звідкись”, — згадує Андрій Кравчук.
Де були плешки у містах Донеччини?
У дослідженні “Оцінка чоловіків, які мають секс з чоловіками, в м. Києві та Донецькій області” є перелік плешок регіону станом на 2005 рік.
Так, у Донецьку найвідомішою плешкою була “Надька” (відвідувачі плешок давали свої назви цим локаціям) — сквер та громадський туалет біля Обласної наукової бібліотеки імені Шевченка. Тут люди збиралися вечорами на лавочках скверу, була молодь та ті, хто приїжджав знайомитися з інших міст. Другою локацією був сквер біля старої будівлі міського планетарію (вулиця Артема, 165), який був уже закинутим на той час.
Також популярними місцями знайомств гомосексуальних чоловіків у Донецьку були плешки “Білі камені” — ділянка пляжу у парку імені Щербакова, та закинутий Зелений кінотеатр у тому ж парку. Друга локація слугувала саме точкою для сексу.
“Судячи з написів на стінах та наших спостережень, в цьому місці представлений практично увесь спектр людської сексуальності”, — додається у дослідженні.
У місті-супутнику Донецька — Макіївці — в той же період були активними 5 плешок. Перша — у парку 10-річчя незалежності України (раніше мав назву 50-річчя Жовтня), друга — у Піонерському парку (зараз — парк імені Джарти). Це були два найпопулярніші місця. Також знайомства задля сексу макіївські чоловіки практикували на залізничних станціях міста — центральному вокзалі Макіївки та станції Ханженкове. І ще одна була розташована у сквері в районі Будинку культури шахти імені Поченкова.
Два парки Горлівки — імені Горького та Ювілейний, були місцями плешок цього містечка.
У міському просторі Маріуполя плешок було кілька. Це сквер в районі Драмтеатру, хоча в дослідженні зазначено, що ця локація була популярною раніше, а в 2005 вже втратила статус плешки. Друге місце — алея “Арбат” на вулиці Енгельса, зараз позначена на картах як Алея Пам’яті. Популярною ґей-плешкою був парк заводу Азовсталь — “практично безлюдне місце”, а також дві громадські вбиральні біля ресторанів “Приморський” та “Турист”. Відвідувачами цих місць були переважно старші чоловіки від 40 років, більшість плешок “працювали” лише влітку та в денний час доби.
Особливістю Маріуполя була плешка на морському узбережжі — нудистський пляж між селищами Мелекіне та Рибальське.
Плешки, навіть популярні, — це не про великі натовпи чи компанії. Наприклад, до місця на нудистському пляжі додається такий опис: “Пляж відвідують чоловіки різного віку, від 20 до 60, але частіше все ж старші. У вихідні дні в хорошу погоду тут можна зустріти до 10 людей”.
Для Сергія з Маріуполя саме історії на пляжах є теплим спогадом з тих часів: “Це було максимально романтично. Поїдеш на море, якась там скеля, нікого немає, загаряєш на сонці, в тебе все життя… Поруч сидить хлопець… Ви плаваєте, повертаєтеся… Було дуже круто насправді“.
Про інші міста Донеччини інформації в наведеному дослідженні немає, та плешки все одно існували і в них, навіть відносно невеликих, але не селах. Цими місцями ставали центральні парки чи сквери, у містах, де були залізничні станції, плешки існували у будівлях вокзалів та привокзальних вбиральнях. Також вони могли бути у будівлях автостанцій. Наприклад, у Бахмуті, про що розповідає Євген Трачук, місцеві чоловіки практикували секс у туалеті залізничного вокзалу, де облаштували своїми силами такий собі glory hole
Також зоною статевих контактів був парк, в якому після 24 години вимикали світло. Темні і безлюдні локації вночі у невеликих містах відігравали роль місць статевих зносин “по класиці”, як каже Євген.
На Донеччині плешки існували десь до початку 2010-х років.
“Наприклад, у 2006 ще можна говорити про певний розквіт, бо там були круті файні привабливі хлопці. Потім, коли з’явився інтернет, він усе це повбивав” — розповідає маріуполець Сергій.
Формувати рух за права ЛҐБТІК+ в незалежній Україні доводилось з нуля. Знайомі зараз символи раніше не були такими відомими, як і окремі назви.
“Ми тоді навіть не знали акроніму “ЛГБТ” — він не був в Україні поширений, [а був популярний] за кордоном тільки” — говорить Андрій про свій активістський шлях у 90-ті роки. А також додає: “Ми тоді говорили про ґеїв та лесбійок, а про трансґендерних людей ще навіть не чули. Також в Україні протягом першого десятиліття після відновлення незалежності не було відомо про райдужний прапор. Символи руху за права ЛҐБТІК+ та навіть самі слова на позначення ідентичностей потрапляли в український вжиток поступово лише після 2000-го року. Першим загальноприйнятим символом ЛҐБТ-руху, який нам трапився на очі, був рожевий трикутник — позначка для ґеїв у німецьких концтаборах”.
Одностатеві стосунки більше не були поза законом, але і не сприймалися у суспільстві часів перших років незалежності як щось природне. Зокрема, відкрито заявляти про свою орієнтацію було фізично небезпечно не один рік поспіль.
“Я не знаю, чи можна назвати це ідеологічним насильством, але насильство цілеспрямоване проти ґеїв завжди існувало”, — пригадує один з наших співрозмовників-правозахисників Андрій.
Сергій з Маріуполя розповідає про іншу історію зі свого міста, яка сталася у 2007-2008 роках: “У мене був знайомий юрист, який також належав до нашої спільноти. Він намагався відкрити справу [про напад на іншого хлопця-ґея] на підставі ненависті по сексуальній орієнтації. Але йому не відкривали цієї справи у райвідділках. Усе це або замовчувалося, або справа реєструвалася на загальних засадах як розбій без нюансів, через яку причину. Хлопця побили, не залишили цілого місця на обличчі. Правоохоронці казали, що він сам винен, бо провокував напад своїм відвертим одягом. Навіть на загальних засадах справу не хотіли тривалий час відкривати. Сама історія ніколи не висвітлювалась у ЗМІ, ніколи не кваліфікувалася так, як мала би“.
“Ситуація почала змінюватися в середині 2000хх — від 2000 до 2010 роками. Тому що тоді сталося дві речі. По-перше, з’явився масовий доступний інтернет. Важко уявити, наскільки це змінило ситуацію для українських ЛҐБТІК+. Для нас це було одкровення. Ми одразу стали частиною міжнародної спільноти і до нас стали потрапляти останні тенденції глобальних рухів. По-друге, змінилася українська журналістика, змінився тон публікацій на ЛҐБТІК-тематику…” — доповнює Андрій.
Саме Донецьк став першим містом в історії України, де суд виніс вирок за побиття ґея. У статті-дослідженні “ЛҐБТ-спільнота України: історія і сучасність” згадується, що 1 листопада 2010 р. Кіровський районний суд Донецька виніс судовий вирок колишньому співробітнику міліції — два роки умовно з відтермінуванням виконання на той самий строк — за побиття донецького ґея Романа Зуєва . Це був перший випадок такої виграної в суді кримінальної справи.
Щоб боротись за права і безпеку ЛҐБТІК+ спільноти поступово створювали громадські організації та центри.
“Взагалі в перші роки існування українського ЛҐБТІК+ руху він був тісно пов’язаний з анти-ВІЛ діяльністю, тому що, по-перше, це було актуально, тоді був початок епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні, а по-друге, тому що це була єдина сфера, і довгі роки це так залишалося, де можна було взаємодіяти з державою. Держава заохочувала ініціативи боротьби з ВІЛ/СНІДом, і тому при обласних та районних центрах анти-ВІЛ/СНІД часто існували спочатку неформальні групи, які працювали з ЛГБТ+ спільнотою, а потім врешті вони ставали громадськими організаціями“, — каже представник центру “Наш світ” Андрій Кравчук. “Скасування переслідування за гомосексуальність було рекомендоване саме Міністерством охорони здоров’я. Це була стандартна політика, яку ВООЗ рекомендувала країнам: якщо ви хочете боротися з ВІЛ/СНІД, маєте скасувати кримінальну відповідальність за одностатевий секс, бо інакше люди просто до вас не підуть, і ви не зможете боротися з цим жахливим захворюванням, яке загрожує всій країні”.
За даними МОЗ, від початку 90-х в Україні фіксували епідемію ВІЛ. Донецька область же в період з 1987 до 2014 року посіла перше місце за кількістю діагностованих інфікованих. Хоча більшість заражень припадала на гетеросексуальні контакти, тоді була загальносвітова тенденція вважати саме гомосексуальних чоловіків групою підвищеного ризику. Скасування кримінального переслідування за одностатевий секс та поява організацій, які займалися тестуванням і профілактикою ВІЛ серед ґеїв та бі-чоловіків, допомогли їм цього ризику уникнути: за весь час до 2014 серед інфікованих ВІЛ статевим шляхом лише 1,2% випадків припали на гомосексуальні контакти.
У Луганську ще у 1998 році з’явилася регіональна організація “Наш світ”, яка згодом поширила діяльність і на Донецьку область. Невелика донецька команда підтримувала роботу комьюніті-центру, де відбувалися зустрічі, знайомства, перегляди фільмів і просто обговорення. Центр базувався та проводив заходи у Донецьку, Маріуполі та Макіївці, і насправді не мав постійної адреси, а “мігрував” між різними зйомними квартирами. Також філія поширювала у регіоні журнал “Один з нас” — один з перших журналів про та для ЛҐБТІК+ в Україні.
Оригінальною, по-суті першою ЛҐБТІК+ організацією, зареєстрованою саме на Донеччині, став ЛГБТ-центр “Донбассоцпроєкт”, яким керував Максим Касьянчук, друг та колега Андрія Кравчука:
“Максим захопився соціологією, вивчив її, і почав займатися разом з професійними соціологами дослідженнями ставлення до ЛҐБТІК+ в Україні. Він зареєстрував цю організацію, і вони займалися саме науковою роботою. Не роботою зі спільнотою, а її дослідженням. Це була перша власне донецька ЛГБТ-організація, і вона існує зараз. Ось ці дані, які він зібрав в перші роки існування і дії ЛГБТ-руху, зараз безцінні“.
Вже у час спроб першого прайду в Україні, у 2012 році, в Донецьку відбувається перший Форум різноманітності, а у 2013 другий такий форум відбувся у Маріуполі. На подію були запрошені представники вразливих через маргіналізацію соціальних груп, громадські активісти, журналісти. Проведення другого форуму в Маріуполі супроводжувалось цілою серією агресивних заяв і дій противників ЛҐБТ-руху.
На думку Сергія К’яртана, сприятливою подією, яка частково змінила ситуацію для ЛҐБТІК+ в країні, стала Помаранчева революція. Вона надала Україні проєвропейського курсу і закріпила в політиці поняття прав людини як цінності. Після Помаранчевої революції у його місті з’явилися щорічні святкування Дня Європи. Під час цих днів проводилися заходи, присвячені знайомству маріупольців з основами демократії та європейських цінностей. “Збиралася молодь, йшли прапори, і це було ще не про ґейські прапори, але це вже було про різноманіття, вже з’явилися платформи, де можна було почути різні голоси“, — зазначає Сергій.
Другою знаковою подією стала спроба організувати перший прайд у Києві у 2012 році. Попри те, що масового заходу тоді організувати не вдалося, сама організація породила багато дискусій як серед ЛҐБТІК+ активістів, так і серед широких суспільних мас. Це був здобуток. Потім уже після Революції Гідності повторні спроби прайдів призвели до виходу ЛҐБТІК+ з тіні та перетворення руху на видимий та публічний.
Російсько-українська війна у 2014 році кардинально змінила географію руху та ініціатив ЛҐБТІК+ у Донецькій області. Як говорить на основі спостережень їхнього центру експерт з адвокації “Наш світ” Андрій Кравчук, тоді з окупованих територій виїхали усі ЛҐБТІК+ активісти.
Читайте також: Як українці бачать ЛГБТ+людей в армії: результати дослідження
Частина області, яка залишилася підконтрольною Україні, стала прихистком для ініціатив, які виїхали з окупації, та точкою старту для нових, які після закріплення Революцією Гідності українського курсу на європейський ціннісний простір, з’явилися з новою, більшою, хвилею. І навіть після 2022 року значна кількість ініціатив, знову релоковані, працюють в Україні досі.