Маріупольський район під час боїв постраждав менше, ніж Маріуполь, але після окупації туди “прийшов занепад”, каже голова районної ради Вадим Пікуз. У людей відбирають “безгосподарське” житло, роботи майже немає, а на тій, що є, — платять “копійки”.
Журналісти Вільного радіо поговорили з очільником Маріупольської районної ради про те, що їм відомо про ситуацію в окупованому районі, кількість колаборантів і гастарбайтерів, як посадовці допомагають переселенцям, а також про перепони, які влаштовують окупанти людям, що хочуть повернутися додому у 2025 році.
Вадим Пікуз у 2020 році увійшов до районної ради як депутат і того ж року став заступником голови районної ради. До березня 2022 року він залишався у Маріуполі, а потім евакуювався. На посаді виконувача обов’язків голови Маріупольської районної ради працює з вересня 2022 року.
Яким було населення Маріупольського району до повномасштабного вторгнення?
Майже 600 тисяч, але це грубо. Точніше — від 560 до 580 тисяч людей. Точну цифру назвати складно, оскільки був постійний потік людей, які змінювали роботу, міста та приїжджали як ВПО.
Звідки найбільше до вас їхали до відкритого вторгнення?
Багато хто з Новоазовська їхав у Сартану, Нікольське та Кальчик. Ми приймали багато людей, зокрема з Донецька. Донеччани виїжджали переважно до Маріуполя. Це давало потужний поштовх розвитку міста — люди приїжджали та відкривали бізнеси.
Скільки зараз, станом на початок 2025 року, жителів Маріупольського району залишаються вдома?
У 2022 році було відомо, що в Маріуполі залишалося 70 тисяч людей. Якщо брати весь район — це орієнтовно 100–110 тисяч населення максимум. І це ще із запасом. Якийсь час люди виїжджали звідти, а потім почалася історія з житлом.
У 2023 році люди також виїжджали, і ми допомагали їм евакуюватися. Вони приводили до ладу майно, оформлювали документи, відвідували родичів і виїжджали. Зараз ситуація інша — люди їдуть туди, щоб продати своє житло або переоформити документи й залишити його комусь іншому.
Що ви маєте на увазі під “історією з житлом”?
У людей, які виїхали, почали “віджимати” їхнє житло. Тоді вони злякалися втрати майна, і дехто дійсно почав повертатися, щоб захистити його.
Був момент, коли багато хто намагався поїхати, щоб переоформити документи, продати житло, здати його в оренду або передати комусь із близьких. Але потім запровадили “фейс-контроль” у Шереметьєві, і тепер майже нікого не пропускають.
Тобто зовсім нікого не пропускають до Маріуполя?
Я точно знаю, що з трьох літаків проходило максимум п’ятеро людей. Мається на увазі, що за тиждень це 5–6 людей. Дуже багато так і не змогли проїхати.
Тоді як ці дані корелюються з тим, що озвучували в листопаді про десятки тисяч маріупольців, які повернулися в місто?
Загалом відтік людей із [вільної території] України невеликий. Я знаю, що намагалися хайпувати на цифрах — спочатку 30 тисяч, а потім 150 тисяч тих, хто нібито повернувся до Маріуполя. З одного боку, це було смішно, а з іншого — боляче. Бо звідки ці цифри?
Ми з невеликими відхиленнями могли їх порахувати, адже спілкуємося з людьми, тримаємо зв’язок і розуміємо, хто їздить. Ми знали, що могли їхати 200 людей, але з них пропускали 10–15. Ті, кого пропустили, оформлювали документи й виїжджали.
У мене навіть серед знайомих є люди, які соромилися зізнаватися, що їздили в Маріуполь. Потім вони виїжджали й прямували до Німеччини, Польщі, Норвегії тощо. Тобто релокація справді існує, але не в тих масштабах, які озвучували в мережі.
Чому росіяни пропускають такий малий відсоток жителів Маріупольського району?
Я багато спілкувався з людьми, які не пройшли, і з тими, хто пройшов. Спочатку це було для мене незрозуміло. Ми не могли відстежити закономірність: чому одних пропускають, а інших — ні.
Бували випадки, коли люди щиро займали нейтральну позицію, у них були чисті соцмережі, чисті телефони, не було родичів на службі — і їх не пропускали. А коли не пропускають, це оформлюють як депортацію на 50 років.
Потім ми зрозуміли, що все залежить від людського фактора. Одна зміна пропускає більш-менш нормально, а інша — прискіпливо перевіряє кожного. Знаю людей, у яких перевіряли весь телефон: відновлювали всі контакти, листування, фотографії, переглядали, чи є заборонені номери, контакти СБУ та ЗСУ.
Також знаю випадки, коли їхали представники силових структур, їх пропускали, і вони потім там залишалися працювати. Очевидно, що вони домовлялися заздалегідь.
Багато таких випадків ви знаєте з силовиками?
Ні, це поодинокі випадки. Знаю інші випадки, коли люди поверталися, попрацювали якийсь час і виїжджали знову на вільну територію, бо життя там вже не те.
Якщо повернутися до питання депортації жителів — чи є дані, скільки людей вислали з району за час окупації та чому?
Вони депортують людей, бо бояться, що це наші агенти. Щодо статистики — у нас таких даних немає. Нам лише відомо, що близько 200 людей щотижня туди в’їжджає і приблизно стільки ж виїжджає.
Чи можуть жителі Маріупольського району зіткнутися з проблемами на вільній території через оформлення документів у окупаційної влади?
Тут варто розуміти, що коли людина їде туди, вона не може оформити жодного документа без російського паспорта. Тобто вони стають громадянами іншої країни та здійснюють правові процедури за її законами. За отримання російського паспорта в Україні покарання немає. Але якщо людина продає квартиру, вона має сплатити податок. А це вже фінансування країни-агресора.
Стаття 111-2 Кримінального кодексу України “Посібництво країні-агресору” передбачає покарання до 12 років у в’язниці з позбавлення права займати певні посади до 15 років та з можливою конфіскацією майна.
Яке орієнтовне населення Маріупольського району зараз, у 2025 році?
Чітку цифру назвати неможливо, але це орієнтовно 100 тисяч.
Скільки ВПО з району виїхали на підконтрольну територію без урахування Маріуполя?
Трохи менше ніж 10 тисяч. Десь по півтори тисячі з кожної громади (Сартана, Мангуш, Микільське), крім Кальчинської. З неї виїхали приблизно 300 людей.
Зазначимо, у вересні 2023 року нардепи Верховної Ради України проголосували за проєкт “Постанови про перейменування окремих населених пунктів та районів” №12043. В документі селище Нікольське перейменували на селище Микільське.
Тоді скільки залишилось жителів у громадах Маріупольського району?
Точної цифри не можу назвати, але орієнтовно це 60% від довоєнного населення. Зокрема:
Чи відомо вам, у якому стані ваші громади зараз?
Хочу сказати вам таку річ: коли Маріуполь ще бомбили, Сартану називали “Рубльовкою” (районом у Росії, де проживають заможні люди, — ред.). Там майже все вціліло, було світло, газ, інтернет, зв’язок. Майже всі будинки збереглися, а ті, що зазнали пошкоджень, уже відремонтували.
Микільське та Кальчик також майже не постраждали — навіть не було що ремонтувати. Але знаю, що у громадах дуже складно з роботою. Комунальні підприємства майже не працюють.
Селян дуже “душать”. Це ж були аграрні громади. Раніше можна було вирощувати пшеницю, здавати її аграрним холдингам і жити доволі непогано. Коли прийшла окупаційна адміністрація, ситуація значно погіршилася через низькі ціни. Зараз до фермерів приїжджають і скуповують той самий соняшник за безцінь, а потім продають його в Петербурзі вдесятеро дорожче. До того ж нашим фермерам не дозволяють самостійно вивозити врожай — лише через посередників, які скуповують його за копійки.
Мангушська громада була туристичною, і саме завдяки цьому розвивалася. Зараз туристів значно менше. Ще приїжджають люди з Петербурга, Ростова, Донецька та Луганська, але місцеві кажуть, що немає колишніх заробітків: бази відпочинку не працюють, деякі були “віджаті”.
Тобто, попри те, що громади не сильно постраждали від бойових дій, там панує загальний занепад.
Стосовно населення — у соцмережах були численні повідомлення щодо гастарбайтерів, яких загарбники завозили як робочу силу на будівництва. Яка з ними ситуація?
У піковий момент їх було в Маріуполі 30 тисяч. Був такий період, коли вони заполонили усе місто. Але потім росіяни зрозуміли, що вони нахабнішають та створюють негативний фон для міста. Тоді припинили їхнє завезення й навіть почали депортувати тих, хто працював неофіційно та незаконно. Намагалися виправити “імідж окупації”. Зараз їх залишилось у місті близько 10 тисяч. Насправді будівництва призупинені, роботи немає, тому деякі самі роз’їжджаються.
Тобто ви стверджуєте, що будівництва у Маріуполі призупинені? З чим це пов’язано?
Фінансування. Я знаю, що на будівництвах було дуже багато крадіжок. Як це виглядало: приїжджала фірма-підрядник, отримувала гроші, недобудовувала, а потім фірма зникала. Також було з робітниками: їх набирали на роботу, вони виконували обсяги роботи, а гроші їм не платили. Люди звільнялися і поки шукали нових — будівництво стояло. Випадків повного заморожування будівництва було багато. Це на початку [повномасштабного вторгнення] вони показували високу активність для “картинки”. Але потім люди показували фото будинків, які зовні відремонтували, а всередині — розруха.
Що вам відомо про те, як росіяни відбирають житло та іншу нерухомість у жителів окупованої частини Донеччини?
Гуляли інтернетом відомі переліки з житлом, яке відбирають. Люди самі можуть ходити та повідомляти окупаційну владу, що ось тут є житло покинуте або власник загинув. Знаю випадки, коли люди приїжджали, показували документи, що вони власники, і якщо цей будинок зносять — вони будуть претендувати на житло тут. Але є не поодинокі випадки, коли навіть оформивши усе за їхніми законами, люди повертаються [на підконтрольну територію], а потім дізнаються, що їхнє житло все одно визнали “безгосподарським” та хочуть відібрати. Тобто, наче як легалізуєшся на тій території, але все одно опиняєшся у “беззаконні”. Це неадекватні дії, які важко коментувати.
Нерухомість визнають “безгосподарською” не тільки у Маріуполі? Як щодо сіл району?
Звісно, там це не так яскраво і не в такій кількості відбувається, але теж знаю домівки, які “націоналізували”, і там будуть жити інші люди.
Скільки такого житла по всьому району?
До трьох тисяч об’єктів вже.
Скільки у вас було працювало колег в районній раді до повномасштабного вторгнення та скільки залишилось зараз?
Болюче питання. В нас був колектив з 25 людей. Тепер залишилось 3 людини: я, керуюча справами (який у простої на ⅔ зарплати) та бухгалтер. Всі інші — колаборанти або позвільнялися. Ми зараз підзвітні військовій адміністрації і підключаємось до роботи, яку вони ведуть, та іноді просимо, щоб вони нам допомогли.
А скільки серед ваших колег виявилось колаборантами?
З 25 — 6. Це ті хто залишились там і “працюють”. Вони всі, орієнтовно, на тих самих посадах на яких і були.
Яку роботу ви виконуєте втрьох?
Це питання можна розкласти по роках. У 2022 році ми працювали над евакуацією людей та паралельно налагоджували постачання гуманітарної допомоги для мешканців району. У 2023 році ми приєдналися до роботи з відкриття хабів. Зокрема тоді ми відкрили хаби у Запоріжжі, а потім у Дніпрі (“Серце Сходу”), потім були Київ та Львів. Районні хаби теж є, але вони не такі потужні, як “ЯМаріуполь”.
У 2023-2024 роках ми зосередилися на допомозі в адаптації жителів нашого району в евакуації. Ми працювали з Кіровоградщиною — вони прийняли нас, ми знайшли донорів і хотіли побудувати 100 двоповерхових таунхаусів на 200 родин. 110 мільйонів гривень нам треба було на це. Ми зробили готовий проєкт та домовились з Олександрівською громадою, що якщо ми знаходимо гроші, вони виділяють землю та закривають усі питання з документами. Ми пів року займалися цим проєктом, багато сил вклали в нього, пропрацювали адаптацію, щоб люди не просто приїхали жити, а приїхали працювати на робочі місця. Але щось пішло не так, і донори гроші не дали.
Тобто цей проєкт остаточно скасували чи він чекає на гроші у шухлядці?
Він у шухлядці. Я думаю, все це буде, бо все ж якісь гроші є. В нас є проєкт на пів мільйона доларів від британських партнерів і є громада, яка дає землю. Також є швидкозбірні будинки, меблі та техніка. На жаль, поки що тільки 9 родин з району отримають таке житло. Десь у квітні [2025 року] проєкт завершиться, і ми обов’язково все покажемо.
Жителі району можуть приходити по допомогу в центри підтримки “ЯМаріуполь”?
Спочатку ми співпрацювали так, щоб люди з району та прилеглих сіл приходили в “ЯМаріуполь” та отримували там гуманітарну допомогу. Потім, завдяки міжмуніципальному співробітництву, вирішилося питання фінансування, і ми почали відкривати свої окремі хаби району. Голови громад шукали партнерів, і ми відкривали центри підтримки. Потім там видавали різну допомогу — від памперсів до одягу та їжі. Ще ми там маскувальні сітки робили для військових та шукали гроші на квадрокоптери.
У гуртожитках, які ремонтує влада Маріуполя можуть проживати тільки мешканці міста, чи жителі району також?
Це проєкти Маріуполя, і вони спрямовані тільки на жителів Маріуполя. Мешканці району там не можуть жити. Для них ми будемо готувати інші програми.
Стосовно допомоги ВПО, що ви думаєте про законопроєкт №11161, який передбачає визнання всього житла на окупованій території знищенним?
Зараз, слава Богу, багато програм почали впроваджувати для допомоги ВПО (такі як компенсація оренди та комунальних послуг). До цього законопроєкту я відношуся скептично, бо він мені здається політичним популізмом. Ми ж адекватні люди і маємо розуміти, що в нас просто немає, наприклад, 98% Бахмута чи Торецька. І це будуть просто шалені гроші на компенсацію. У воюючої країни немає можливості фінансувати будівництво такої кількості житла. Тому президент його не підписує, бо поки немає сенсу. Такими популістичними законами ми даємо людям надію, але ми ж розуміємо, що люди вже не вірять, що повернуться або в них буде житло. Це проблема, через яку наші люди й повертаються в окупацію, бо ми не змогли їм дати щось нормальне.
Вважаю класним те, що почали аналізувати по країні наявність покинутого житла та недобудов. Слід зробити інвентаризацію та добудувати їх для ВПО. Далі треба продовжувати допомагати з працевлаштуванням та компенсувати за оренду житла. Партнери виділили нам 150 мільйонів євро на програму “єВідновлення” у 2025 році, але це ж крапля в морі. Люди усе одно будуть кричати та сваритися на владу, поки не отримають своє власне житло.
Як ви бачите найкращий шлях розв’язання проблем з житлом для ВПО?
Колись я написав пропозицію у міністерства, за яким пропонував розраховувати людям компенсацію за існуючою формулою, видавати їм сертифікати на цю суму і дозволити людям збиратися у групи. Наприклад, 20 колишніх сусідів збираються знову та йдуть до забудовника зі своїми сертифікатами. Забудовник звертається до держави, яка надає перелік перевіреної землі під забудову та пропонує ВПО самим обрати місце, де вони захочуть зібратися разом. Тобто, переселенці об’єднуються у групи, йдуть до забудовників та кажуть: “Побудуйте ось тут нам будинок”, і все. Мені сказали, що концепція класна, але грошей на це немає. Тому й президент не підписує цей законопроєкт, бо грошей немає.
Якщо нам партнери дадуть 80% фінансування на компенсацію житла — 20% ми вже якось знайдемо. Думаю, до кінця війни ми не знайдемо фінансування на ці цілі.
Що у вас з фінансування Маріупольської районної ради під час повномасштабної війни?
В нас був колись бюджет до 2020 року. Потім, після децентралізації та реорганізації громад, у нас забирали надходження одне за одним, і зараз ми стали повністю на 100% дотаційними. Ніяких податків, нічого немає.
Це означає, що ви ніколи з бюджетних коштів не купляли гуманітарну допомогу для переселенців?
Маріупольська громада закуповувала, бо в них є пристойний бюджет на це. Стосовно маленьких громад нашого району, вони вже працювали виключно з донорами. В нас у районі не така велика кількість людей, і ці потреби легше закрити силами партнерів.
Нагадаємо, журналісти Вільного радіо розповідали, що в районних радах Донеччини залишились чинними 167 депутатів. У Маріупольській районній раді з 54 депутатів залишилось чинними 47. За 2024 рік свої повноваження склали два депутати.