Зустрітись з подружжям Судаків ми запланували у єдиному храмі Православної церкви України в Бахмуті. Свого окремого житла священник і його дружина поки не мають. Зате в громаді є близькі їм люди та однодумці. Та навіть тут провести з ними час не так просто. Оксана та Сергій дуже активні, тож домовлятися про спільне інтерв'ю довелося кілька тижнів. Для цього йдемо на службу у вихідні. Річ у тому, що це не типова родина батюшки і матушки, яку можна уявити стереотипно. Сергій в будні живе та працює правоохоронцем у Краматорську, Оксана зазвичай в Бахмуті, але теж заклопотана довше, ніж з 9 до 17 — вона очолює міське Бюро безоплатної правової допомоги. Разом вони у вихідні дні чоловіка та на свята.

Храм ПЦУ в Бахмуті зараз — це кімнатка в підвалі багатоповерхового будинку. Дзвіниць тут немає, ікон на вході теж.. Тому важко знайти, де саме вхід в храм. Тим паче, що пошарпані іржею блакитні двері в холод закривають. Зате, відчиняючі їх, одразу окутує запах ладану.

Навпроти іконостасу — місця для парафіян: стільці, вішак, куди можна повісити свої речі, стійка, на якій лежать тексти із молитвами та священними піснями. А на підвіконнях та в куті кімнати лежать різні книги.

"Господи помилуй. Господи помилуй. Ще молимось, Господу Богу нашому, щоб вислухав голос моління нас, грішних, і помилував нас, і охоронив усіх людей України нашої…", — лунає тут одночасно тихо (в порівнянні зі службою в просторому приміщенні церков) та голосно (в масштабах кімнати).

У своєму храмі Оксана та Сергій не подружжя, а просто священник та прихожанка. Він читає розрішальну молитву над схиленою головою Оксани. Тримаються вони поодаль. Ніщо не видає в них пару. Хоча власне так вони тут і познайомилися.

Ритуал сповіді до сьогодні для них спільний. Колись Оксана так розповідала про свої амбіції стати депутаткою міської ради, а духовний наставник у тому її підтримав. Зараз для неї духовний наставник і її чоловік в одній особі.

Оксана на службі єдина, хто вирішив сповідатися. Як правило, у храмі для цього є окреме місце. Таїнство сповіді для православного — це визнання своїх гріхів, каяття в них, прохання про прощення — інтимний. В нинішніх умовах на сповідь виходять в коридор.

"Сказав Господь: дана вам влада, священникам. Кому відпустите гріхи, тому відпустяться. А на кому ви їх залишите, на тому й залишаться." Це Він дав нам відповідальність таку відпускати гріхи. Який гріх не повинен відпустити священник? Нерозкаяний. Якщо людина визнала, що вона грішна, але в ньому не кається, то такий гріх священник не може простити. Ти перепитуєш людину, чи збирається вона ще робити, і вона відповідає "ні, не збираюсь, я каюся", то тоді прощаються ці гріхи", — пояснює Вільному радіо Сергій.

Тобто в людини, яка розкаялась і сповідалась священнику, гріхи, так би мовити, анульовуються. Так само, за словами Сергія, Бог навіть без священника може відпустити гріх людині, яка не вірить в Бога або не прийшла спеціально на сповідування. Це тільки якщо людина дійсно щиро розкаялася, і коли гріх їй проститься, вона відчує полегшення у серці.

"В кожного є багато гріхів. А щоб почати їх усвідомлювати, треба читати і знати, що конкретно є гріх. Дуже часто ми робимо ніби невеликі гріхи, маленькі: десь когось образили, на кого накричали, зневажили. Це ж теж гріхи, але ми можемо це не усвідомлювати. А коли починаєш готуватися до сповіді, то починаєш розуміти", — підтримує його дружина.

Сергій додає, що після сповіді гріх все одно повинен чимось спокутуватись. Навіть якщо це вбивство. Якщо людина забрала чиєсь життя, то Бог не забрав життя вбивці для того, щоб той встиг покаятись та зробити щось гарне і корисне для інших. Крім того, за словами священника, не лише вбивство — не є найстрашнішим гріхом.

"Найстрашніший гріх — це нерозкаяний. В церкві вважаються також найстрашнішими гріхами: надмірна надія на Бога і протилежний їй гріх — повний відчай, тобто повна безнадія на Боже милосердя. Це коли ти спеціально грішиш і думаєш, що Бог тобі все відпустить, та коли в людини немає ніякої надії на Бога", — каже Сергій.

Після Богослужіння всіх парафіян і нас запрошують до сусідньої кімнати випити гарячого чаю. Приміщення хоч і невеличке, але всі сідають один від одного на певній відстані, щоб дотримуватись соціальної дистанції. Поки чай заварюється Оксана Судак просить всіх обробити руки антисептиком.

В цій кімнаті є чимало нагадувань про те, що Православна церква України — патріотична. Із синьо-жовтими чашками в руках, зі священником та його дружиною ми починаємо розмовляти про погляди на життя православних християн.

Антисептик та дистанція наштовхує на першу тему — ставлення до хвороб та медицини. Родина Судаків не заперечує, що коронавірус існує. Пояснюють, що будь-які хвороби — це випробування від Бога.

"Не може так просто хтось взяти й вигадати цей вірус і розповсюдити його. Безперечно, що це послане випробування від Бога. Бо таку хворобу тільки Бог може послати. А зараз людство робить те, що від нього залежить. Але чи інфікується цим вірусом людина, це залежить від Бога", — каже Сергій.

Але й звертатися до Бога при коронавірусній або будь-якій іншій хворобі одразу хоч і не завадить, вважає чоловік, але спочатку треба звернутися до традиційної медицини.

Крім того, за словами священника, не Бог дав людям медицину. Це результат з досвіду життя людини та є досягненням людства.

Якщо ж через хворобу або інші причини людина померла — то це також воля Господа, така трактовка релігійних текстів православних вірян.

"Це було наперед передбачено. Все стається з волі божої. Якщо угодно було тій людині загинути/померти в тому чи іншому місці, та час, значить це угодно Богу. Премудрість божу нам не зрозуміти. Якась причина повинна бути, чому той живе довше, а той менше. Церква тлумачить, що людину забирає господь в той момент, в якій бачить, що людина добралась певного рівня, Бог знає, що вище вона вже не підніметься, і тому її забирає. Так само і коли вниз йде, погіршується, коли Бог знає, що людина може погіршитись ще більше, щоб гірше не було, то він забирає її раніше", — пояснює своє ставлення Сергій.

Смерть, за думкою родини — це не кінець. Вмирає лише тіло, але після смерті людина може воскреснути при другому пришесті Ісуса Христа..

"Треба думати з точки зору "а що з душею людини буде надалі?". Тобто фізична смерть не означає смерті для душі. А душа вона ж вічна. І що ж далі з цими душами? То як каже церква, до другого пришестя в залежності від того, як людина нагрішила, то ця душа перебуває в такому, як ми називаємо, в раї або пеклі, це ми так називаємо, але це стан душі, але в кінці всі мають воскреснути тілесно, які раніше померли", — додає Оксана Судак.

Все тлумачення свого віросповідання священники беруть з Біблії — головної книги для християн. Та трактувань у неї є тисячі, тож в залежності від конфесії зустрічаються різні обряди та звичаї. Як правило всі богослужбові тексти церква бере зі святого письма.

Водночас священник радить читати людям псалтир. Він каже, що ця книга буде корисною для кожного. За цією книгою раніше навіть навчались в школах.

В розмові на питання все більше відповідає саме Сергій. Хоча Оксані теж є що додати, вона поступається чоловікові та не перебиває його. А коли звертається, то говорить на "Ви". Та запевняє — так усе тільки на людях. Вдома вони спілкуються на "ти", а рішення ухвалюють спільно.

Стосовно рівності жінок і чоловіків, Сергій каже, що релігія розділяє їх як двох окремих людей.

"Якщо жінка хоче бути такою ж, як чоловік, то, по-перше — це їй не потрібно, а по-друге, Бог створив чоловіка і жінку. Вони відрізняють і повинні відрізнятися і в характері, і в способах життя і вміннях, талантах, у цьому премудрість Божа. Якщо, наприклад, питання рівності в правах — це нормально. А якщо жінка хоче виконувати ту роботу, що й чоловік — то це збочення. Природніше, коли чоловік заробляє гроші, а жінка все обслуговує", — каже Сергій.

Але дружина з ним не погоджується. Каже, що церква вважає, що жінка повинна підпорядковуватись чоловіку, як церква підпорядковується Христу. Але це не означає, що жінка повинна пригнічувати себе в цьому:

Вже після цього пояснення Сергій погоджується з дружиною, що якщо жінка відчуває себе комфортно на тій чи іншій професії, то це є нормою.

Поки в родини Судаків немає дітей. Родина Судаків каже, що якщо будуть, то вони обов'язково будуть її хрестити. Священник додає тут цікавий факт: раніше, до хрещення, робилось обрізання. Бо й в православній церкві є свято, яке називається "Обрізання Господнє".

"Ми нещодавно відзначали Новий рік за старим стилем, коли крім Святого Василія Великого ми згадуємо Обрізання господнє. Виявляється, що тілесні батьки Христа принесли його до храму, щоб зробити обрізання, не питаючі його згоди. А те старозавітне обрізання прообразом теперішнього хрещення. Зараз хрещення замінило старозавітне обрізання", — каже Сергій.

В ті часи люди добровільно робили обрізання і згодом хрещення, адже це не було так розповсюджено, розповідає священнослужитель.

"Коли церква формувалася, то люди свідомо ставали християнами та тоді й хрестилися. А зараз коли в християнського подружжя є дитина то відповідно вони в християнському дусі її виховувати. І оскільки в нашій державі, на нашій землі, переважна більшість це християни, то не було потреби чекати, щоб людина виросла і похрестилась. Зараз просто система інша, розповсюдилось християнство в нас. А раніше, коли мало було християн, то треба було обрати релігію, тому і хрестилися в дорослому віці", — робить історичний екскурс Сергій.

Водночас родина Судаків не вважає, що похрестити дитину маленькою означає позбавити її права вибору віросповідання.

"Раніше не думали, що якусь іншу віру хтось буде сповідувати. А стосовно того, що послав нам, наприклад, господь дитину, ми її годуємо, ми її доглядаємо. Але ж ми не питаємо її "чуєш, а чи згодна ти зараз поїсти? Чи щоб ми тебе одягнули?". Ми ж не питаємо про це її. Так само як про тілесне життя її дбаємо, так і про духовне", — каже Сергій.

"І дійсно, як це позбавити дитину дару господнього? Як це мені батьки дарували, хоч і не свідомо, а чого ж я людину буду цього позбавляти, якщо мені це все життя допомогало, мене все життя оберігало", — додає Оксана.

При цьому, якщо розглядати питання гіпотетично, то вони готові, що їхня майбутня дитина може захотіти змінити релігію:

"По-перше, ми, так само як батьки тілесні, як і Бог щодо нас, ми не забираємо свободу вибору. Я б дав свободу своїй дитині. Просто я б навів певні аргументи, довів би в чому переваги там чи там, які недоліки є", — розповідає Сергій.

Правда зараз порівнювати ще не готовий. Отець Сергій поки не вивчив всі конфесії ретельно. Склав своє враження лише про деякі релігії. Наприклад, на його думку, буддизм — це більше не релігія, а філософія. А магометанство — більш примітивна релігія.

"За те, що ти загинеш в боротьбі з невірними, ти будеш мати такі то тілесні насолоди, будеш мати цнотливих дівчат", — розповідає Сергій.

Історія одруження для Оксани та Сергія — особлива тема. Річ у тім, що, згідно з канонами Православної церкви, священник не має одружуватися вдруге. До того ж після прийняття сану немає права вінчатися. Але на той час, коли пара захотіла одружитись, Сергій вже мав раніше один шлюб.

Та почуття перемогли. І коли Оксана та Сергій звернулися зі спеціальним проханням про одруження до їхнього правлячого архієрея, він не заперечив проти їхнього одруження.

Оксана говорить, що, наприклад, у Вселенській православній церкві, їхній патріарх вже дозволив своїм священникам приймати другий шлюб, якщо виникла в тому потреба.

Подружжя сподівається, що й в ПЦУ теж колись приймуть такі ж правила, як і у Вселенському патріархаті.

Неодноразово в розмові Оксана та Сергій Судак говорили про чудеса від Бога та про те, що якщо Бог щось не дає, то це людині не потрібно.

Коли ми домовлялися вперше про інтерв'ю, то хотіли поспілкуватися з родиною Судаків в їхньому житлі, щоб більше зануритись в сімейну атмосферу. На той момент Оксана розповіла, що житла власного в них немає. Однак, під час кількох наших розмов все змінилося:

"Ми так дивились, що треба їздити шукати житло, але часу постійно не було. Отець Сергій же каже: "Не хвилюйся, Миколай про все потурбується". А я ж з практичної точки зору думаю: "Може ми якось допоможемо Святому Миколаю? Треба ж теж щось робити". В мене немає надмірної надії, я все, що можу — зроблю, а все, що не можу — на Бога вже буду покладатись. І буквально перед Днем Святого Миколая 17 або 18 грудня телефонує отець Сергій і каже, зателефонувати нашому архієпископу Донецькому Маріупольському", — емоційно розповідає Оксана.

Виявилось, що жінка з Києва хоче подарувати однокімнатну квартиру в Бахмуті, по вулиці Декабристів. Саме вона стане першим житлом подружжя.

"До Нового року вона приїхала, оформлює договір дарування, вона дарує квартиру парафії. І вже в розмові питаємо: "Ну ось як так?". Вона пояснила, що продати не могла, нюанси якісь були. І взагалі це була ініціатива її чоловіка. Ми ж питаємо: "А як звати чоловіка?". А вона каже: "Миколай". І тут збігається, що отець Сергій каже "Микола допоможе" і тут відбувається подія за ініціативою чоловіка, якого назвали на честь Святого Миколая", — з посмішкою пояснює дружина священника.

Згодом подружжя сподівається знайти просторіший прихисток і для храму.

"Можливо ми, нашою сім'єю, купимо якусь хату і зробимо храм. Оце може бути. Треба ходити по підприємствах, організаціях, по тому всьому ходити. А не всі хочуть ходити. Я не маю можливості коли. Тільки в суботу-неділю можу. Коли буде можливість, то будемо ходити", — каже Сергій Судак.

А Оксана від себе додає: треба вірити в Бога і вірити в те, що може відбутись. Якщо не вірити, то нічого і не буде.