Жителька Сєвєродонецька Анастасія не була вдома з дня відкритого вторгнення Росії в Україну. Вона разом з 5-річним сином поїхала на захід в пошуках прихистку, де можна перечекати активні бойові дії. Родині довелося знайти таке безкоштовне житло в Україні, а потім переїхати в таке саме за кордон. Своїм досвідом вона поділилася з Вільним радіо.
Далі буде розповідь Анастасії від першої особи.
В мене чоловік військовий, він був у наряді, мав прийти вранці 24 лютого додому, але пізніше з’ясувалося, наряд досі не завершився. Він зателефонував близько 5-ї ранку, сказав, що почалися бойові дії, що треба брати сина (йому 5 років), і їхати в безпечне місце. В мене не було сумнівів.
Я розуміла, що т.з. “ЛНРівці” будуть намагатися захопити Сєвєродонецьк. А через те, що я журналіст, а чоловік військовий, я розуміла, що нам буде з сином дуже небезпечно залишатися в місті, якщо його окупують.
Коли з’явилася перша інформація, що будуть евакуаційні потяги з Луганської області, я з двома колегами й з донькою однієї з колег вирушила на цей потяг.
Мені дуже запам’яталося, як я сиділа в потязі, і вперше в житті не знала, де буду виходити. Тому що дуже багато різної інформації було “там вибухи, там вибухи”. І впродовж всієї поїздки ми думали, де нам можна вийти. Потяг їхав до Хмельницького, але ми вийшли раніше, дуже довга дорога з дітьми, ми замучилися, й вирішили вийти у Вінниці.
Власний архів Анастасії/Прихисток у Вінниці
В нас була подорож по незнайомих людях. Ми розглядали один з таких варіантів — поїхати до знайомих у Рівне. Тому ми й вийшли у Вінниці. Ми пішли на автовокзал, щоб знайти автобус, на якому до Рівного поїхати. Але не змогли квитки придбати, все було зайнято. Тож ми поїхали за адресою, яку знайшли в інтернеті, у гуртожиток військового училища. Це я зараз розумію, що у військовому училищі не дуже, мабуть, гарна ідея була зупинятися. Але тоді ми якось не думали. Ми приїхали, нас нагодували, дали кімнату, звичайний студентський гуртожиток. Ми були два дні у Вінниці.
Десь вже 28 лютого чи 1 березня, мені важко хронологію встановити, ми поїхали й зупинилися в Ужгороді. Ще заздалегідь, будучи у Вінниці, ми гуглили адреси, телефони, куди можна звертатися. Коли ми приїхали до Ужгорода, там на стовбах всюди висіли адреси центру. Він називався “Совине гніздо”. Там такий волонтерський штаб базувався.
Ми прийшли до штабу, там було багато волонтерів. Там і годували десь в куточку, можна було взяти якісь речі, дітям якісь цукерки, печиво давали. Там треба було зареєструватися. А перший чоловік, до якого ми звернулися, виявився заступником міського голови. З нами в компанії був один хлопець — колега. Нам сказали, що заселяти і його будуть, але окремо. А для нас, жінок з дітьми, є гарний варіант — гуртожиток для школярів якоїсь школи-інтернату. Нас туди й поселили. Нашому колезі дещо скромніше, але теж безкоштовне житло дали, але за умови, якщо він стане на військовий облік.
Кухні не було. Але нас тричі на день годували. На території була їдальня. Душ був у підвальному приміщенні. В принципі, для гуртожитку — це були досить нормальні умови: як мені здалося свіжий ремонт, нас четверо було в кімнаті, чотири ліжка дві шафи, стіл був.
Власний архів Анастасії/Безкоштовне житло в Ужгороді
Нічого суперлюксового, але гідні умови, щоб жити. Тепло, гаряча вода, все є. Чергувань ніяких не було, адже є персонал в інтернаті. Була прибиральниця з коридору. Єдине, що ми у своїй кімнаті прибирали, але нас ніхто не змушував.
Нам в принципі було комфортно, була гаряча вода. Адже в усі ці дні, коли ми мандрували, в мене була мрія помити голову. Єдине, що було не дуже комфортно — це багато людей, з дітьми. Десь мій син з іншими хлопчиками бігає по коридору, хтось виходить, свариться, мовляв “тихіше, маленький спить”. Такі моменти були, але якщо брати побутовий комфорт, як на мене, все було досить комфортно.
Як ми потім дізналися, цей гуртожиток дуже швидко заселили. За кілька днів до моєї колеги приїхала матуся. І ми просили поселити її в нашу кімнату, бо я можу і з дитиною на одному ліжку поспати, адже вона ще не дуже доросла. І її не дозволили поселити до нас в кімнату. Її поселили в якомусь спортивному комплексі, де велика зала, матраси на підлозі. Ось таких гарних умов, як в нас, вже не було.
Ми поїхали у Словаччину десь 8 березня. Це не було пов’язано з умовами чи ще чимось. Це було досить раптово. Їхала моя подруга близька з Харкова до Словаччини. Вона запропонувала поїхати. В неї є знайомий, який допоміг нам знайти житло. Ми їхали вже знаючи, що він житло нам знайшов.
Єдине, що ми сподівалися, що вдасться жити разом, але вона їхала з тваринками, а з ними набагато важче знайти житло. Тому живемо в різних містах.
Ми зараз живемо в офісному приміщенні. Власник приміщення виділив один з поверхів для розміщення переселенців. Нас тут 13 людей на 6 кімнат. Є туалет, маленька кухня офісна, мікрохвильовка, електропіч, умивальник, гаряча вода. Є такі матраси надувні замість ліжок.
Власний архів Анастасії/Безкоштовне житло у Словаччині
Є можливість сходити в душ, але це не зовсім зручно. Туди треба йти десь 10 хвилин. Й цей душ знаходиться в басейні, й він прохідний. Тому люди, які виходять з басейну, хочуть обмитися, й ти миєшся з ними. Тому ми туди майже не ходимо, і здебільшого в мисках купаємося, гріємо воду.
Нас годують раз на день. Ми ходимо в кафе тут поряд. Там великі порції, що в нас залишається на вечерю. Й нам періодично привозять продукти, яйця, молоко, щоб можна було на сніданок щось приготувати й не витрачати гроші на продукти.
Власний архів Анастасії/Безкоштовне житло у Словаччині
Пізніше до нас з сином приїхала моя мама, і ми втрьох живемо в кімнаті.
Тут теж немає чергувань. Але ми як поїли, одразу помили посуд, адже він спільний, й може знадобитися іншим людям. Якщо хтось щось розкидав у спільному холі, то ми все прибираємо.
Власний архів Анастасії/Безкоштовне житло у Словаччині
В нас є пральна машина й пилосмок, прибираємо регулярно.
Для мене однозначно було комфортніше в Україні. По-перше, якщо брати побутові моменти, то там був душ. Тут питання душу залишається актуальним. Тут він не дуже зручний.
Ми ходимо часто в супермаркет, й там нічого важкого в плані мови немає. Але от коли хотіли відправити посилку, ми викликали таксі, водій каже, де він, а ти не можеш його зрозуміти.
Мій приклад не є показовим. Адже бувають різні ситуації. Подруга моя живе у приватному будинку, її з тваринами господарка прийняла. Є випадки, коли люди здають квартиру. Переселенці не платять, але власники отримують компенсацію від держави. Є знайомі, хто в готелі живуть, де їх годують й до кінця травня вони можуть жити в тому готелі. Тобто варіанти різні, в нас ось такий варіант житла.
Читайте також: