Примотують телефон до руки. Якого сповіщення про небезпеку обстрілів не вистачає людям з вадами слуху
Найпоширеніше сповіщення про небезпеку обстрілів в Україні — це звук сирени. Тим часом в країні живе понад 2 млн людей з вадами слуху, які не можуть її почути. Розповідаємо, як про небезпеку під час війни дізнаються люди, які не чують.
У серпні під російський обстріл у Харкові потрапив гуртожиток, де жили люди з вадами слуху. У Маріуполі загинули щонайменше 18 нечуючих. На сайті Українського товариства глухих зараз понад 30 оголошень про пошук зниклих безвісти глухонімих маріупольців.
Менеджерка проєктів безбар’єрності, сурдоперекладачка Уляна Шуміло розповідає, що найчастіше люди з порушеннями слуху дізнаються новини або з переписок з іншими глухими, або від чуючих знайомих, якщо такі є поряд.
“Найдієвіше — це робити якомога більше відео з сурдоперекладом. І такі, що повідомляють про небезпеку, і з чіткими інструкціями, що робити у разі обстрілів, як себе поводити. Коли почалось вторгнення, я була єдиним перекладачем у Маріуполі, хто хоч якось висвітлював новини в ефірі місцевого телеканалу. Я перекладала випуски новин, але все одно для глухих інформації було дуже мало”, — розповідає Уляна.
Про бої дізнались з чатів в телеграмі
Батьки Уляни Оксана Лисенко та Владислав Зражва не чують. Під час вторгнення вони були у Маріуполі. З перекладом доньки вони розповіли телеканалу ТВ-7, як ховались від обстрілів, не чуючи самих вибухів. Про початок бойових дій вони дізнались з чатів в інтернеті.
“24 лютого я побачила в інтернеті, як глухоніма написала, що на Лівому березі стався вибух. У телеграмі я також прочитала, як перекладач з Києва одразу усім нам повідомив у чат, що якщо є поряд люди, які чують, приєднайтесь до них. Я чоловіку повідомила, щоб був обережний”, — розповідає Оксана Лисенко.
Потім зникли електроенергія, вода, газ. Якийсь час пара разом з родиною доньки жила неподалік військової частини. Через погане самопочуття Оксана не змогла втекти разом з донькою, тож вони з чоловіком повернулись до підвалу. І дивились за квартирою, доки та була цілою. Про те, що квартира згоріла, 5 квітня Владиславу повідомили знайомі, написавши записку.
“Намагалась пояснити росіянам, що не чую, і просила не чіпати нас”
За тиждень по під’їздах з перевірками почали ходити російські військові. Їм було складно пояснити, що їх справді не чують.
“О 6 ранку нас усіх підняли і перевіряли, викликали спочатку чоловіка, подивились його документи. Я сильно плакала: “Нащо його забрали?” Сказали йому: “У тебе сумочка, давай звідти гроші”. А він пояснює: “У мене там не гроші, а документи. Я не чую, вибачте”. Сильно вдарили. Він довго лежав. Мені пістолет до голови приставили, вимагали гроші. Я намагалась їм пояснити, що не чую їх, просила не чіпати нас. Було дуже страшно. Не вірили, що це мій чоловік, бо у нас різні прізвища.
Дві години ми сиділи у зігнутому положенні. І там я випадково побачила іконку з молитвою, мабуть хтось поклав. І я почала молитись, аби Бог нас зберіг живими.
Вони усі були з бородами, схоже як з Чечні. Таке враження, що вони усі були п’яні. Потім нас відпустили, і ми повернулись до підвалу. На той момент не хвилювала ані їжа, ані вода, лише б лишитись живими”, — згадує Оксана.
“Коли виїхали, я постійно оглядався і питав, чи тут не стріляють”
Самих обстрілів жінка не чула, проте відчувала вібрації від прильотів.
“Йшли жорстокі бої. Ми жили біля військової частини.
Таке враження, що була у пеклі. Бомбардування чула у грудях. Я по вібрації відчувала”, — розповідає Оксана.
А Владислав, попри порушення слуху, звуки дуже гучних вибухів чув.
“Коли ми виїхали, я не міг звикнути до тиші. В Маріуполі я трошки чув звуки, а тут тиша. Я постійно оглядався і питав: чи тут не стріляють?”, — згадує Владислав.
Повідомлення про повітряну тривогу у Маріуполі перестали давати за кілька днів після початку вторгнення — інфраструктуру розбили, а бомбардування не припинялись. Тож фактично й відбою тривоги не було. Тому орієнтувались в ситуації містяни лише по звукам обстрілів. Зв’язок теж зник, і читати й писати повідомлення було неможливо. Тож Владислав з Оксаною намагались порозумітись з сусідами через записки, але все одно почувались доволі ізольовано.
“Нас не розуміли, ми намагались писати на папірцях. Просили, показували такими жестами, які може зрозуміти будь-яка людина. Мене відволікала кішка. У нас з нею було своє спілкування. Ми були самі по собі, молились, плакали, ми ж не чули нічого. Ми ж з донькою розлучились, думали, де вона, як вона, чи зникла, чи поїхала”, — розповідає Оксана.
Зустріли глухонімого, коли вийшли з підвалу
Першого глухонімого пара зустріла 15 квітня, коли обстрілів було менше, і вони вийшли з підвалу.
“Для нас це було такою величезною радістю. Ми почали його розпитувати про все. Він дав нам 100 гривень, ми купили хліб. Всі наші глухі виїхали до Ростова, Донецька, Москви. Ніхто з глухих не потрапив в Україну так, як ми”, — говорить Оксана.
За даними Українського товариства глухих, за кордон зараз виїхали 9 тисяч людей з вадами слуху. Уляна Шуміло розповідає, що без перекладачів таким людям в інших країнах теж складно порозумітись.
“Жестова українська, російська — вони схожі. А в інших країнах, наприклад, Європи використовують зовсім інші жести”, — пояснює Уляна.
Прив’язують телефон до руки
В Департаменті цивільного захисту населення, мобілізаційної та оборонної роботи Донецької ОДА, повідомили, що спеціалізованої системи оповіщення для людей з вадами слуху немає. Органи місцевого самоврядування у кожному населеному пункті мають організовувати повідомлення текстові та з сурдоперекладом. Для оперативного отримання повідомлень про небезпеку обстрілів радять усім використовувати додаток “Повітряна тривога”. Бо програма надсилає максимально гучні критичні сповіщення про повітряну, хімічну, техногенну навіть у беззвучному або сплячому режимі смартфона.
Оксана й Владислав, аби бути в курсі тривог, ставлять телефони в режим вібрації і прив’язують до руки канцелярською резинкою — аби не пропустити сповіщення, поки телефон, наприклад, лежатиме на столі в іншій кімнаті. Уляна каже, що такий варіант використовують від безвиході.
“Це дуже незручно, довго з прив’язаним до руки телефоном не проходиш. До того ж, багато хто з глухих не має смартфонів. Було б зручніше, якби глухих могли забезпечити якимись браслетами. Вони б були і дешевші, і зручніші”, — говорить Уляна.
Найкращим варіантом для інформування людей з вадами слуху Уляна називає відео з титрами та сурдоперекладом. Тож знімає ролики і сама.
Втім, проблема оповіщення людей з порушеннями слуху залишається гострою. На Донеччині було близько 5 тисяч таких людей, і не в усіх є поряд чуючі родичі, які можуть повідомити про небезпеку.
Нагадаємо, 22 березня у Бахмуті система сповіщення про загрозу обстрілів дала збій через технічні причини, пов’язані з бойовими діями. А в Селидовому сповіщення про повітряну тривогу спочатку взяв на себе особисто очільник громади. За 2 місяці повномасштабної війни сирена спрацювала в громаді 3 рази.
Читайте також:
- Жінці з Донеччини без слуху вживили імплант за державний кошт. Як отримати те саме (ФОТО)
- Окупанти розстріляли у власному будинку волонтера з інвалідністю з Луганщини
- “Абетка сучасної війни”. Які слова стали актуальними для українців за ці пів року
- ”MineFree”: ДСНС запустили мобільний додаток, який попереджає про міни. Де завантажити
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.