Реінтеграція — це те, що обіцяють деокупованим громадам в Україні. Але чітких правил для неї не озвучують. Роками процес пошуку цього шляху триває. Балкани — це найближчий та найсучасніший приклад повернення людей з окупованих територій до життя в єдиній країні, тож саме їхній шлях вивчають українські експерти. Це досвід десятиліть розмов, різних сценаріїв та порад від Європи та великих проблем судової системи на місцях. Розповідаємо про нього детальніше.
Наша співрозмовниця — керівниця Аналітичного центру балканських досліджень і співзасновниця Балкано-української мережі співпраці Катерина Шимкевич.
Цей матеріал — частина проєкту “Червона нить” в ефірі Вільного радіо. Це серія роликів про досвід примирення після завершення війни в різних країнах та шляхи подолання протиріч.
В Хорватії була Республіка Сербська, створена за сприяння Болграду і за підтримки місцевих хорватських сербів, а в Боснії і Герцеговині — Республіка Сербська, створена боснійськими сербами так само за підтримки Болграду. Наприкінці 1995-го року було підписані мирні угоди про припинення воєнних дій, до комплексного підходу в питанні примирення тут почали переходити тільки у 2000-х роках. Цей процес триває.Для довідки:Реінтеграція або питання примирення стосуються сербів, хорватів, босняків, косоварів і дещо македонців з албанцями. Це здебільшого країни колишньої Югославії, які з 1991 по 2001 рік перебували постійно у стані міжетнічних конфліктів. У питаннях примирення на деокупованих територіях варто концентруватися виключно на Боснії і Герцеговині та Хорватії, бо їхні території були окуповані військами сербів у 1991-1995 рр.
— На що варто зважити, коли говоримо про балканські приклади реінтеграції для України?
Проєкти примирення там були ініційовані не знизу, а міжнародними організаціями. Вони займалися гуманітарними проблемами, але в повоєнний період перемкнулись на більш актуальні проблеми. Другий фактор — це те, що низка локальних неурядових організацій Боснії, Хорватії, Чорногорії, Сербії, Словенії, Македонії, Косова готові працювати. Вони працюють в цьому плані досить активно, але влада абсолютно не залучена в цей процес.
На Балканах існує розрив між владою і просто звичайним громадянським суспільством в процесі примирення. Я б не сказала, що це феномен, але влада не залучена в цей процес взагалі.
В Україні абсолютно інша ситуація, якщо порівнювати з Балканами. По-перше, в нас немає етнічних конфліктів, як би там російська пропаганда не говорила.
Ще до повномасштабного вторгнення, коли вже війна точилася з 2014-го року, саме під тиском громадських організацій відбувалися слухання Верховної Ради в різних місцевих органах влади, постійно виступали правозахисники з закликами до влади прийняти закон про воєнних злочинців, про воєнні злочини, про імплементацію Римського статуту. Тобто є дискусії, вони ведуться.
Мені здається, що в нашому випадку громадські організації будуть набагато більше комунікувати з владою, а влада комунікуватиме з громадськими організаціями. Для того, щоб досягти оцих змін, які будуть потрібні повоєнному суспільству.
— У своїх виступах раніше ви згадували певну формулу, де реінтеграція або ж примирення передбачає роботу з минулим та правосуддя. Розкажіть про цей принцип детальніше
Цю комбінацію придумала не я. Це стратегія, яку застосовують в різних країнах світу — Південній Африці всі регіони, в Руанді, в країнах колишньої Югославії. Примирення ще інколи називаються терміном більш таким зрозумілим — робота з минулим, а в основі лежить сприйняття своїх помилок, сприйняття всіх злочинів, які відбувалися, сприйняття всього, що відбулося під час збройних конфліктів, ознайомлення з ним суспільства, притягнення людей, які причетні до цього, до відповідальності.
Для того, щоб це усвідомити та рухатися далі. Без гострих ліній, без загострення та ескалації ситуації, які можуть виникати в подібних суспільствах, які пережили конфлікти. На прикладі Балкан можу сказати, що це комплексна стратегія. Громадські організації збирають документи, свідчення, факти про злочини, скоєні усіма сторонами конфлікту. Це дуже невдячний процес.
Оцю правду потрібно доносити, але, на жаль, хорвати цього не чують. Громадські організації роблять величезну роботу. Саме вони почали збирати подібні документи, свідчення ще з 1991-го року (тоді почали виникати перші правозахисні організації, перші волонтерські організації, які працювали в абсолютно різних напрямках, але деякі з них збирали цілі колекції, документували свідчення скоєння злочинів сербами проти хорватів, хорватів проти сербів). Далі це лягло у цілу стратегію діяльності: ці документи передали до міжнародного трибуналу по колишній Югославії. І саме на цьому робиться один з акцентів в діяльності регіональної комісії по воєнним злочинам, яка охоплює десятки громадських організацій країн колишньої Югославії та взагалі всього Балканського регіону.
У них стоїть задача: ознайомити суспільство, щоб показати, що втрати були з різних сторін, що кількість загиблих не така велика, як здається. Уточнюють дані для того, щоб люди бачили реально, що відбулося. Тобто сприйняти оцю справжню історію, переосмислити та жити далі.
Але виходить так, що громадські організації роблять велику роботу: вони публікують дані, спілкуються з медіа, проводять різні формули, на яких вчать молодь, вчителів, викладачів, експертів як працювати з подібними темами, вони проводять на основі цього моніторинг судових процесів, але оця інформація мало доступна суспільству. Тому що просто немає інтересу, а інтересу немає, тому що немає запиту від влади. Тому відділяти роботу з минулим від правосуддя і подальшої побудови нормального суспільства неможливо.
Міжнародна спільнота щодо Балкан застосовує термін “перехідне правосуддя”, яке включає роботу з минулим, знайомлення з ним повоєнного суспільства, сприйняття і засудження винних, тому що засудження винних – це окремий аспект роботи з минулим.
Бо військові, які скоювали злочини, для свого населення завжди є і будуть героями. Засудити військового, засудити охоронця чи поліцейського, який реально захищав хорватське, сербське або боснійське населення – це дуже складно. І на рівні Міжнародного трибуналу це зробили, але дуже вибірково, на мою думку. На національному рівні процеси засудження воєнних злочинців відбуваються, але вони заморожені. Отаких людей тисячі. Але люди бояться свідчити, тому що це, наприклад, був сусід і є сусід. А він під час війни був охоронцем табору.
Піти проти нього свідчити — це по суті підписати собі вирок, що тебе будуть гнобити в цьому селищі чи в будь-якому населеному пункті, тому що в поліції сидять його кум-сват-брат. Правосуддя досить заангажоване на місцевому рівні. Якраз це проблема, про яку постійно говорить Європейська комісія, але влада слухає, робить якісь звіти та заяви, але на цьому все закінчується.
Є лише громадські організації. От вони так само займаються цим моніторингом, вони навчають людей, вони ходять до школярів показують оці моменти їхнього минулого. Тому що в суспільстві це не тема табу, її просто не піднімають. Тому “перехідне правосуддя” для балканських країн складне. Вони намагаються працювати, але результати дуже-дуже маленькі, і вони не мають такого впливу на суспільство як хотілося, щоб вони мали.
— Як нам говорити з людьми з деокупованих територій? Якому досвіду Балкан можемо повчитися?
Питання про те, як нам ввести себе з населенням з територій, які будуть деокуповані, ведеться вже декілька років. І якраз от громадські організації цим активно намагаються займатися, і багато хто вивчає досвід балканських країн. Тут нам потрібно саме робити акцент на правду. Балканські організації публікують дані про кількість вбитих всіх етнічних груп, вони це роблять без цензури. Вони просто подають цифри для того, щоб суспільство знало скільки людей вбили босняки, скільки серби, скільки хорвати, косовари й так далі.
І потрібно залучати до цього процесу, на мою думку, журналістів. Тому що без широкого висвітлення ініціатив, які висувають правозахисники, абсолютно в різних містах багато людей просто не знають, що проводяться семінари присвячені поясненню, що таке воєнні злочини, не знають як пояснювати дітям чому Росія — ворог. Тобто ці всі моменти. Ми маємо враховувати досвід Балканських країн, тому що вони вчаться розмовляти з суспільством. Єдина проблема, що діалог виходить не дуже активний, через відсутність взаємодії суспільство-влада-медіа.
Нам потрібно цю горизонталь чи вертикаль будувати, і готуватися до того, що ми маємо розмовляти, маємо залучати соціальні мережі, медіа, звичайних активістів, тому що люди готові до цього. Ну і ми маємо бути готові, що подолати це все за 10-15 років нам, на жаль, не вдасться.
Ще один такий момент: потрібно враховувати специфіку цільових категорій. Найлегше правду сприймають найменші, і з найменшими так само ведеться окрема робота. Для людей середнього віку, похилого віку, тут складніше підбирати канали комунікації. Вони, наприклад, на звичайну презентацію не підуть. Їм потрібно більше давати включення телебачення, інтернету можливо.
Ну і потрібно ще суспільство готувати до того, до чого можливо було не готове хорватське або боснійське суспільство на початку — до питань широкої амністії. Тому що посадити всіх за статтею “співпраця з ворогом” не вийде.
До поняття “амністія” хорвати в 1996-му році змушені були звернутися, коли в регіон, окупований сербами біля Дунаю, була введена місія ООН на два роки (вони без воєнних дій поступово інтегрували цей регіон до складу Хорватії). Там потрібно було провести вибори, але для того, щоб провести вибори, потрібно було провести амністію і пояснити людям, що тут будуть діяти не сербські закони, а хорватські, тому що це хорватська територія. Тобто самим хорватам, яких там була більшість на той момент, потрібно було пояснювати, що ви громадяни тої країни, де ви зараз знаходитесь.
Амністія застосовувалась до людей, які не були причетні до скоєння злочинів, воєнних злочинів зокрема. Тобто тут проводилася чітка градація за тяжкістю злочинів. Якщо про цю людину існували конкретні приклади і підтвердження, що ця людина може бути причетна до скоєння воєнних злочинів, до вбивств, до депортації, то ця людина амністії не підлягає, цій людині висувають підозру і відправляють за ґрати. А людей, яких змушували щось робити під психологічним тиском, які були змушені піти на певну співпрацю, таким людям надавали амністію. Таких було досить багато. На окупованих сербами територіях було багато хорватів, які змушені були ставати охоронцями в концентраційних таборах або служити в лавах сербських збройних сил. Їх, наприклад, депортували туди, але вони не хотіли воювати, вони доводили, що проживали в такому то населеному пункті, їх сюди привезли та примушували ходити на військові тренінги, вчитися стріляти та ходити вбивати хорватів.
Судити за те, що вони служили в армії агресора, їх не могли, тому що вони так само були постраждалими.
— Який досвід Балкан нам може бути прикладом того, як робити не треба? Що не працює?
Нам не потрібно, щоб існували окремо суспільство і влада, абсолютно. І нам не потрібно допускати, щоб міжнародна спільнота диктувала нам умови мирних договорів, як вона диктувала, наприклад, Боснії і Герцеговині, Хорватії та Косово. Тому що це вирішення певних проблем, але в короткотерміновій перспективі. Як можна бачити, зараз вони вилазять в Косово і Боснії боком.
Не варто так само приховувати від суспільства деталі кримінальних процесів над воєнними злочинцями. Навпаки — вести активну кампанію, пояснювати, які є види воєнних злочинів, за що ми судимо, чому ми їх маємо судити.
І треба чітко артикулювати, що Україна не скоювала воєнних злочинів проти російських окупантів. Тому що ми знаходимося в стані країни, проти якої здійснено агресію. Балканські країни допускали отакі неоднозначні трактування, і вони за це потім поплатилися. Вони допустили неоднозначний контекст, і з цим зараз хорвати та босняки мають великі проблеми.
Те, до чого Балкани потім дійшли, — активно пояснювати загрози мінної проблеми. Тому що Боснія і Герцеговина раніше була одна з найбільш таких забруднених мінами і снарядами територій. Тільки за сприяння міжнародних організацій були створені певні програми для дітей, підлітків, дорослих, які пояснювали небезпеку цього.
Але у нас я бачу, що ситуація з 2014 року абсолютно протилежна. Єдине, що нам потрібно — перетворити це на загальнонаціональну компанію.
Діти, яких вони народили, от саме діти почали боротися за права своїх матерів. Не тільки матерів, тому що були випадки ґвалтування і чоловіків. От зараз оце покоління, народжене постраждалими жінками, вони називають себе “невидимим поколінням”. Діти борються за права, і на деяких локальних рівнях правосуддя вже домоглися. Було хоча б визнання, що жінка або чоловік, які зазнали сексуального або фізичного насилля, мають бути визнані жертвами війни. Вони мають отримувати певну пенсію, як ветерани, як інші жертви геноциду етнічних чисток. І нам потрібно цей досвід враховувати, бо в нас злочини сексуального характеру є набагато масштабнішими. І через те, що жінки народили, або можуть народити ще на деокупованих територіях дітей, вони не мають перетворитися на отаке невидиме покоління.
От уявіть собі: проходити багато часу і починають шукати якусь правду, а правди немає. Тому що держава на це взагалі уваги не звертає. Говорити про це в суспільстві в Боснії взагалі не прийнято, тому що це сором, але діти зараз говорять про це. А на міжнародному рівні є найбільш відомою серед таких правозахисниць Айна Юсич. Вона народжена внаслідок сексуального насилля, і вона вже з трибуни ООН чітко доносить, що жінка або чоловік, які страждають під час збройних конфліктів, так само є жертвами. Про них потрібно пам’ятати, їм потрібно надавати психологічну допомогу, медичну допомогу.
Жінки живуть з цим тривалий час, вони навіть дітям пояснюють, як вони народилися, внаслідок чого народилася. Я з однією донькою такої жінки розмовляла, вона мені казала: ти знаєш, в принципі, мама живе понад 20 років нормально. Допоки не доходить оцей день, коли сталося це зґвалтування. І далі не допомагають походи до психолога, нічого не допомагає. Тобто мама знову переживає цю травму. А поговорити з сусідкою чи з подружкою вона не може, тому що це тема табу. Нам від цього табу потрібно відмовлятися. В нас говорять про це, в нас цей досвід вивчають. Я знаю, що організація “Юрфем” і ще декілька організацій, які працюють з жінками, що постраждали від сексуального насилля, вони якраз оцей боснійський досвід вивчають. Декілька вже делегацій до Сараєва їздили і проходили там тренінги, як допомагати жінкам. Але я про ці ініціативи дізнаюся, тому що я включена в процес.
Але скільки таких дослідників, журналістів знають про це? Дуже-дуже мало.