“Ми уявляли, що можемо вийти в будь-який момент. Просто не хочемо”, — згадує звільнена з полону Валерія Суботіна. Піксель жінка вперше одягнула у 2015-му, після першої окупації її рідного Маріуполя. З початком великої війни “Нава” пережила безперервні бомбардування бункерів Азовсталі, загибель коханого й сотень побратимів, а ще — знущання й голод у “почесному полоні”. Про жахи війни й неволі бійчиня розповіла у своїй першій прозовій книзі “Полон”, що нещодавно вийшла друком.
Журналісти Вільного радіо відвідали публічну дискусію “Після полону: Валерія Суботіна у розмові з Яною Чорногуз”. Розповідь “Нави” під час заходу ми оформили в скороченому вигляді у цей монолог.
У 2015-16-му роках служила в пресслужбі полку “Азов”, з 2017-го по 2020-й — у Донецькому прикордонному загоні, де познайомилась з майбутнім чоловіком Андрієм. З початком відкритої війни жінку мобілізували до “Азову” й призначили на посаду речниці. Разом із бійцями Маріупольського гарнізону “Нава” була в облозі на Азосталі, де побралася з коханим Андрієм. За два дні після цього чоловік загинув під обстрілами. Близько року речниця “Азову” провела у російському полоні. 11 квітня 2023-го під час чергового обміну Суботіну звільнили. У 2024 році друком вийшли мемуари Валерії про перебування у полоні.Для довідки:Валерія Суботіна з позивним “Нава” родом із селища неподалік від Шахтарську на Донеччині, що з 2014-го знаходиться під окупацією. До 2015-го року Валерія була викладачкою Маріупольського державного університету й працювала журналісткою на місцевому телеканалі. Писала вірші (2021-го вийшла поетична збірка “Квіти і зброя”) й мала ступінь доктора наук із соціальних комунікацій.
У мене є така особливість — я дуже люблю працювати. Коли я була в колонії, найважчими були не приниження і побої. Найважче — те, що я не могла виконувати свою роботу. Якби я могла радитися з “Калиною” (заступник командира бригади “Азов”, – ред.), продовжувати щось придумувати, навіть коли росіяни примушували наших бійців ходити на інтерв’ю, щось комусь порадити, з кимось поговорити… Це моя робота. Мені наскільки це подобається. У голові я постійно вела собі якісь діалоги. Уявляла, що зараз сказав би мені мій безпосередній командир “Калина”. Я думала навіть про те, що коли вийду з полону й до мене підійдуть журналісти, про що я буду з ними говорити. Тому що ти думаєш про все підряд абсолютно. І насправді я їм (журналістам, — ред.) нічого не сказала. Бо не хотілося.
І водночас я думала про те, що маю написати книгу. Мені кілька разів навіть росіяни говорили про те, що я маю її написати. Я постійно думала про те, що я це зроблю, і намагалася в голові складати текст, але ж не могла його записувати. І постійно дуже засмучувалась, тому що, ти придумуєш таке якесь речення… Я навіть вірші в голові писала! І так засмучувалась, що я ж не зможу їх запам’ятати. Тобто винести це все. А написати так само ти теж уже не зможеш. І якось там, напевно, я вже усвідомила, що я це буду робити обов’язково.
Я думала, що я буду писати саме про Азовсталь, про полон, але я не збиралася писати про своє дитинство. Не збиралася писати про свій травматичний досвід, тому що моя бабуся (єдина моя рідна людина, яка в мене була, але померла до того, як повернулася з полону), вона постійно казала, що не можна говорити, що відбувається у родині. Бо це соромно. Соромно розповідати іншим, що в тебе відбувається.
І я раптом почала писати [в рукописі майбутньої книги] такі моменти, що стосувалися приниження, якихось поганих дій щодо мене. Мені було спочатку соромно. Я думала, може це не писати? А потім почала згадувати те, чому я так думаю. Наскільки багато людей, які в полоні. Слава Богу, я не пережила сексуальне насилля в тій повній мірі, як переживають подекуди інші люди. І потім виходять з полону військові, цивільні. І вони не говорять, бо це соромно. Але чому в нашому суспільстві соромно нам, а не їм? Чому ми про це не говоримо відкрито? Це ж не те, чого ти хотів, правда? Це те, що з тобою зробили. І цього абсолютно не треба соромитися, як на мене. Хоча я не знаю як би я себе поводила, якби пережила більше. Але навіть це я не хотіла описувати, бо мені спочатку здавалося, що я буду виглядати слабкою, вразливою. А потім я почала згадувати своє дитинство і думати, що пережите там, це теж не було соромно. І почала розповідати все.
В Європі те, що робили росіяни абсолютно з усіма жінками, чоловіками (роздягання, дотики, нахиляння, коли ти роздягнутий), — це все вважається сексуальним насиллям. У нас це лише, вибачте, проникнення в іншу людину. Чому це так? Не зрозуміло. І росіяни, я думаю, у своїх головах вважають, приблизно, що вони, в принципі, нічого не зробили.
Ця книга певною мірою стала моїм візитом до психолога. Тому що я постійно не можу знайти нормального психолога. А тут я розповіла майже все, що мене травмувало в цьому житті. І мені якось стало легше. Тому що зникло відчуття сорому і страху, що ти це пережив і про це хтось дізнається.
Періодично були думки, що, можливо, це кінець життя, бо воно ніби зациклилось. Ти ніби повернувся до того, з чого ти вийшов. Ти наче намагалася вирватися з тих років, вчилась, заробляла гроші, щоб жити краще. І тут приходять росіяни та повертають тебе в те, з чого ти починала. [У полоні] я впізнавала побут й ставлення людей. І насправді мені здається, від того, що я це вже переживала, мені було значно легше, ніж іншим дівчатам і хлопцям. Голод мене не дуже шокував, тому що я переживала це в дитинстві. Їжа мене теж не дуже шокувала, тому що я так і їла, і так само милася, і пила таку брудну воду. І, знову ж таки, ставлення чоловіків. Тобто можливість підняти руку.
Буває, хтось вийшов з полону і йому важко повернутися на службу. Хоча, це якийсь там кремезний дядько, а значить сильний і здоровий. А, можливо, тому, що він жив трохи інше життя в цьому світі? І це абсолютно нормально, що людська психіка не справляється з тим, що було там, тому що, ну, це неадекватне відношення до тебе, неадекватні умови життя, антисанітарія, постійна жорстокість, постійні приниження, неможливість приймати самому рішення. Як на мене, якщо до цього ти жив нормально або добре, то звичайно, це десь може тебе надломити.
З одного боку, погано, що в мене було таке дитинство. З іншого боку, мене нічого не дивувало.
У книзі я намагалася зібрати найбільш яскраві образи, які зустрічала там. Вони дуже різняться між собою за напрямками діяльності. Я ніколи не думала, що ми (українці та росіяни, — ред.) настільки відрізняємося відчуттям свободи. Оце мене, напевно, вразило найбільше, тому що переді мною періодично там сиділи доволі молоді хлопці, які про щось навіть мріяли — отримати якусь освіту, переїхати. Але переїхати всередині своєї країни. Тобто десь у Пітєр (Санкт-Петербург, — ред.). Але подорожувати світом — вони не уявляють, як це.
Вони постійно питали мене: “Як це — йти проти своєї влади?!”. Вони не розуміли, чому ми це робимо і як можемо робити це взагалі. І за цей рік я так і не змогла їм пояснити. Тому що їм було цікаво, але вони дивились на мене як на якийсь інший вид.
Ми з дівчатами придумали собі стратегію й уявляли, що це інтерактивне шоу, що ми проходимо квести. Щось відбувається і нам за це щось буде, і ми на один день наближаємося до виходу з полону. І плюс — уявляли, що ми можемо вийти в будь-який момент. Просто не хочемо. Ми перевіряємо себе.
В чому сенс взагалі для мене цієї книги? Російський полон очистив мій розум від бажання користуватися соцмережами, виставляти моє життя на показ. Взагалі пофіг, що думають про мене люди і навіщо їм про мене знати. Але є один нюанс — мої побратими в полоні. Настільки я можу зараз собі дозволити просто займатися якимись навіть військовими справами, але не робити те, що я вмію — говорити? Я собі просто не можу цього дозволити. Тому ця книга — це можливість привернути увагу. На жаль, її треба привертати. Тому що є певна аудиторія, яка розуміє, цікавиться, допомагає, донатить, і ходить на акції.
Але ж є купа українців, які досі чомусь про ось це не задумуються. Не задумуються, що якщо не робити нічого, то ти будеш в ролі жертви. Коли росіяни прийшли у Маріуполь у 2014-му, я була викладачкою в університеті, і я була в ролі жертви. Я себе так відчувала, тому що в будь-який момент могли до мене прийти. А коли я стала добровольцем полку “Азов”, я відчула в собі силу.
Цей період, особливо весна, дається найважче як мені, так і побратимам та посестрам, які там були. Тому що чи не кожного дня гинуло багато людей, і серед них ті, кого ти знав. Було багато других “днів народжень”. Весна дається дуже важко. Особливо з середини квітня. 15 квітня [2022-го] — це атака росіян на головний командний пункт полку “Азов”. Там, де було все командування “Азову”, у тому числі пресслужба. Загинуло дуже багато людей. Також 15-16 квітня — це “переправа з Ілліча”. Тобто це величезна кількість загиблих. Ну, і травень: власне, моя особиста трагедія (9 травня 2022-го загинув чоловік Валерії, — ред.). І ще одна величезна трагедія захисників Маріуполя — зруйнований пункт “Магазин-20” (один із бункерів на Азовсталі, — ред.), де загинуло одночасно майже 70 людей, більшість з яких — жінки. Це жінки-військові тилу “Азову” й інших підрозділів. Тому дуже багато чорних дат.
З одного боку, важко згадувати, з іншого боку, — це були героїчні історичні часи. І я намагаюся згадувати (і про хлопців, яких я дуже сильно люблю, і про свого чоловіка) без якогось надмірного суму та без сліз. Тому що я постійно думаю про те, що якби загинула я, а ці люди вижили, вони б постійно б мене оплакували і показували мене як нещасну людину. Вони ж не нещасні люди. Вони зробили цей вибір — не втекти. Вони зробили вибір захищати це місто, яке стало їм рідним. І насправді навіть в тому всьому жаху Азовсталі знаходили якісь приводи посміятися. І оці три місяці — це були три місяці життя, а не лише смерті.
Нагадаємо, раніше ми публікували монолог переселенки з Донеччини Наталі Козуб. Жінка відверто розповіла, як переживає втрату єдиного сина — оборонця Азовсталі, чому досі не може його поховати та як шукає у собі сили жити далі.