Британська історикиня Вікторія Донован вивчає промисловий схід України. Вона приїхала на Донеччину на 10 днів. Ми розпитали дослідницю чим її вабить наш регіон, що знають уельські школярі про валлійських “гастарбайтерів” на Донбасі та чому у її валізі каміння.
Докторка Донован з Університету Сент-Ендрюс родом з Південного Уельсу, звідки понад 150 років тому приїхав підприємець Джон Г’юз з десятками своїх фахівців і побудував просто у степах металургійний завод, вугільні шахти та поселення Юзівка (нині всім відоме як Донецьк). Декілька років тому вчена відкрила цю історію для самих валлійців. Розмовляємо з жінкою ми російською мовою, якою дослідниця Донбасу чудово володіє. Та вивчає українську, аби розуміти лекції українських науковців.
— Чи бували Ви в колишній Юзівці, Донецьку, до 2014-го?
— На жаль, ні, я б хотіла туди з’їздити. Тим більш, я з південного Уельсу. 3,5 роки тому я часто бувала у Кардіффі (столиці Уельсу, — ред.) через хворобу тата, і там знайшла архів про Юзівку. Я почала працювати з тим архівом, і для мене то було просто відкриття: до того я ніколи не чула цю історію. У нас це не викладають в школах.
Ми знаємо про міграцію валлійців у Патагонію для роботи на шахтах, і там навіть говорять на валлійському діалекті. Звісно, я не перша, інші вчені теж працювали у тому архіві та писали гарні роботи. Але чомусь це не викладають в школах Уельсу. Гадаю, шкода.
— Що Ви зробили з тими матеріалами, які знайшли у Кардіффі про Г’юза?
— То як раз були часи Брекзіту, і було багато розмов про мігрантів зі Східної Європи, які приїздять у Британію (що все це погано, і треба, аби ми вийшли з ЄС, і щоб на нашому маленькому острові була робота для нас). Я думала, то був гарний момент, аби розповісти британцям про міграцію з Великої Британії у Східну Європу.
— І як Ви це зробили?
— Ми влаштували виставку у Мертир-Тідвіл (у місті народження Г’юза), запросивши на неї представників різних національних груп, які нині живуть на півдні Уельсу, в тому числі й українців.
До речі, на тому заході до мене підійшла українка з Донбасу, здається з Донецька. Вона сказала, що відвідала могилу Г’юза у Великій Британії.
— Нещодавно на екрани вийшов польсько-українсько-британський фільм “Ціна правди” про валлійського журналіста Ґарета Джонса, який одним з перших розповів світові про Голодомор в Україні. Була інформація, що він своїми очима побачив голод в Україні, коли нібито їхав у Сталіно (колишню Юзівку). Тому що там колись працювала його мати.
— Дійсно, його мати, Енні Гвен Джонс, жила та працювала в Юзівці гувернанткою у дітей Г’юза.
У цьому архіві у Кардіффі є її листи та портрет, в якому вона багато пише про “руських мужиків”, робочих. У тих листах багато романтичного, де вона екзотично дивиться на простих робітників, які нічого не знають і не можуть знати, і з цими широкими посмішками вони живуть дуже весело у цих бідних умовах. А селян вона бачила як “красивих, добрих людей”. У неї був такий романтизований погляд, достатньо типовий для кінця 19 століття.
Вона була валлійською патріоткою, дуже любила Уельс, розмовляла валлійською та здається вела якийсь патріотичний клуб у Юзівці. В Уельсі дуже полюбляють її історію. Вона повернулася у Кардіфф, там мені розповідали, що вона потім очолювала там школу, була дуже суворою директоркою та розповідала про свій досвід на сході, і це розвивало інтерес у її сина. Тому йому було цікаво, і він подорожував. Я не розбиралася у цій історії, можливо все це дещо міфологізовано.
— Тож для Вас важливо залучати громадськість до своїх досліджень? Далеко не кожний науковець робить це.
— Я б сказала, це дуже важлива частина моєї роботи. Це почалося з цим досвідом з архівом Г’юза. Це було дуже приємно, що людям було цікаво. Коли ти працюєш над історією України, Росії чи Радянського Союзу… людям здається трохи дивним, що я досліджую вашу історію. Тому коли я знайшла такі зв’язки між нашими країнами, я зробила для себе таке відкриття, що можна досліджувати не лише “елітно”, “in an ivory tower” як ми кажемо (дослівно “у башті зі слонячої кістки”, — ред.) (Це посилання на башту в університеті Оксфорда — це найелітніше для досліджень місце). Я не проти “науки для науки”, але для мене особисто важливо, приємніше та має сенс, аби дослідження було пов’язано з людьми.
— Були ще якісь подібні проєкти із залученням простих людей, не науковців? Та як зацікавити людей в історії рідного краю?
— Нещодавно у мене був проєкт з шотландськими школярами на сланцевих териконах (які англійською ми називаємо “bing”): ми гуляли по тих териконах, вони фотографувалися, і ми робимо з ними виставку. Можливо ми привеземо її сюди, в Україну.
Там у мене є 3 воркшопи (в Англії, Уельсі та Шотландії), де ми теж працюємо з архівними матеріалами різних індустріальних міст, зі школярами та місцевими спільнотам, і з цими матеріалами намагаємось робити щось творче, цікаве для місцевих мешканців.
— Отже, для чого Ви приїхали на Донетчину зараз?
— Для участі у літній школі “Роз/архівування пост/індустрії” у Покровську, яку я з колегами й організувала. Це міжнародна співпраця між Університетом Сент-Ендрюс у Шотландії та Центром міської історії у Львові за підтримки House of Europe. І у нас є партнери на Донеччині — це Покровський історичний музей, обласний краєзнавчий музей у Краматорську та Маріупольський музей. Ми оцифрували багато цікавих архівних матеріалів — і з музеїв, і з сімейних архівів та родинних відеозйомок. І зараз у Покровську митці та співробітники музеїв працюють з цими колекціями: створюють нові мистецькі та історичні проєкти з ними, думають як з цими матеріалами творчо працювати.
— З якими істориками Донеччини співпрацюєте та чому це цікаво для Вас?
— У Покровську ми побували у їхньому чудовому музеї, подивилися фотографії. Співробітниця музею Ангеліна Рожкова провела дуже цікаву екскурсію по різних історичних об’єктах. У тому числі по району Динас, де нині знаходиться Динасовий завод (вогнетривких виробів, — ред.) Як раз у нас в Уельсі теж є такий район, де є ті ж самі мінерали! Тобто є такі зв’язки, які нас дуже цікавлять.
Дмитро Білько з Краматорська та Анна Багаченко з Маріупольського музею дуже цікаво з нами працюють. Але мій головний партнер — це Ірина Склокіна, яка все організує дуже вдало та цікаво. Я працюю з нею вже 3-4 роки. Додам, 2 роки тому ми з нею проводили літню школу у Сєвєродонецьку.
— Над чим Ви працювали у цей перший коронавірусний рік?
— Через пандемію я весь час сиділа вдома та читала книги в архіві Михайла Кулішова, я дуже багато працюю в його архіві. І для мене це дуже зручно. Адже його архів, блог про шахти та рудники Донбасу, — це для мене неймовірний ресурс! Тому що там знаходиться так багато книг, так багато цікавих матеріалів, карт. Оскільки у мене виник такий великий інтерес до цього предмету, я захотіла приїхати сюди, побачити на власні очі всі ті ландшафти, про які йдеться у його блозі.
Для довідки:Михайло Кулішов – бахмутський краєзнавець родом з Горлівки, автор блогу “Шахты и рудники Донбасса” з індустріальної фотографії та гірничопромислового краєзнавства. Михайло оцифровує та публікує мапи і книги з історії видобувної промисловості українського сходу, а також популяризує промислові об’єкти та пам’ятки у соцмережах, під час суспільних заходів та у наукових статтях.
— Тож які місця, пов’язані з історією гірничої промисловості Донбасу, Ви відвідали?
— Впродовж 4 днів Михайло показав мені місця видобутку солі. Ми відвідали Ступки на околиці Бахмута, де була голандська соляна копальня. Бачили будівлю “Бахмутська сіль 1913” у Ступках, були у соляній шахті в Соледарі, спустилися на 175 метрів вглиб. Оглянули Новий Карфаген та степ навколо. Все дуже неймовірно, я постійно це говорю! Я ніколи не бачила таких місць, які бачу тут. Чудове враження.
Також були на екскурсії по цехах та в музеї заводу НКМЗ, на крейдяних горах Білокузьминівки, бачили Дружківські скам’янілі дерева. У Торецьку відвідали балку Скелевату як місце першого промислового видобутку вугілля. Бачили шахту “Центральна” (старовинний Щербинівський рудник, який досі працює з 1860 року). Піднімалися у супроводі директора шахти на баштовий копер на висоту понад 70 метрів. Відвідали навчальну шахту у Торецьку, заповідник “Мілова флора”.
На Лиманщині бачили видобуток піску методом гідронамиву, бачили земснаряд; солоні озера Слов’янська, заказник Приозерний, крейдяні терикони та кар’єр Райгородка, гору Карачун та крейдяний кар’єр там. А також солончаки в Олександро-Калиновому та музей “Довкілля” з трактором та українською хатою, екологічну стежку ландшафтного парку Клебан-Бик, Іванградські гіпсові штольні та завод ігристих вин “Арт-вайнері” у бахмутських гіпсових виробках.
— Мабуть, далеко не кожний мешканець Донеччини бачив за своє життя все це, що побачили у нас Ви за 4 дні. Це “виллється” у якусь наукову працю?
— Я збираюсь писати книгу та низку дослідницьких статей про репрезентацію індустріального минулого Донбасу та зв’язок з таким минулим у Великій Британії, тому що в цьому є багато спільного.
— Спільне хоча б те, що Ваша країна вже пройшла шлях закриття вугільних шахт. Розкажіть якою є ситуація зараз.
— Нині у Великій Британії ситуація з постіндустріальними місцями дуже складна. Люди живуть там дуже бідно, і це у нас не така весела історія. І іноді романтизують цю ідею, що у Великій Британії все гарно вийшло. Звісно, це не так.
Держава не дуже добре допомогла районам Уельсу, після 1980-х ці райони дуже збідніли. Люди дуже страждали в той час, їм було прикро. І вони не хотіли держави, а хотіли щось інше. (Уточню, я розумію, що тут, на Донбасі, Росія відіграє велику роль, і не хочу сказати, що це та ж сама ситуація). Потім у нас було голосування Brexit; вони (валлійці, — ред.) дуже багато грошей отримали від ЄС, але голосували за те, щоб все ж вийти зі складу ЄС. Тому що почувалися дуже далеко від центральної влади, і що держава просто не думає про них. Ті райони були просто забуті. Тому це була одна з причин, чому вони голосували за Brexit — це було голосування протесту.
Тому ми нині не частина Європейського Союзу. Для більшості моїх знайомих та друзів це дуже сумна ситуація. Ми ніколи не думали, що відійдемо від Європи. Але пост-індустріалізація, де-індустріалізація відіграють дуже велику роль. Я бачу ці паралелі на Донбасі.
— Чи торкаєтеся Ви теми війни на Донбасі у Ваших дослідженнях?
— Це дуже складне питання. Звісно, я підтримую позицію України. Гадаю, можна бачити ті ж самі тенденції у Великобританії у питанні постіндустріальних регіонів. Хоча й розумію, що ситуація на Донбасі набагато складніша, ніж в Уельсі. Адже Росія відіграє таке велику роль у конфлікті, і у нас немає нічого подібного.
— Мені сказали, Ви вивчаєте українську мову. Чи це правда?
— Так, я вже рік займаюсь зі вчителькою. І зараз мені складно говорити українською мовою — розмовляю українською ще як дитина. (далі каже 2 речення українською, — ред.) Для мене це дуже важливо, тому що я хотіла розуміти ті лекції, які наші партнери читають. Зараз я стараюсь небагато говорити… Це абсолютно інша мова. Звісно, знання російської допомагає розуміти українську. 2 роки тому, коли люди читали лекції українською, я зрозуміла десь 30%, і це без ніяких уроків. А зараз я розумію десь 70%. Я не хочу весь час перекладати вашу мову через “гугл транслейт”, це не справжнє дослідження. Тому краще просто вивчити. До того ж це повага до країни. Я б не хотіла відповідати російською, коли люди говорять до мене українською.
— Якісь сувеніри чи подарунки везете з Донбасу?
— Я придбала “совеня” — лампу з солі, у подарунок.
— Так вона ж важка.
— А у мене валіза повна каменів. Мінералогія — це наразі моє хобі.
Треба подарувати всім друзям у Покровську. Ми збирали їх сьогодні у печерах, Михайло показав цікаві екземпляри гіпсу різних відтінків, кам’яної солі. У мене вдома також є вугілля з Лисячої балки з околиць Лисичанська. Я мало знаю про камені. Але вони гарно сяють, і мені цікава історія геології.
Це буде глава у книзі. Мені цікава візуалізація індустрії, у дореволюційному періоді, як вона змінюється з часом. Часто в роботі це вивчення картографії, в тому числі геологічної. Я багато читала про геологічну картографію цього району, і зараз дуже цікаво дивитися на всі ці місця на власні очі та торкатися своїми руками мінералів, які вабили сюди так багато людей.
Це головна частина історії цього району. І мого району в Уельсі. Тому зараз я збираю каміння на пам’ять, коли знаходжуся у місцях, які мені дуже цікаві.
Читайте також: