Наприкінці минулого року в Іллінівській громаді відкрився свій міні-театр. Дехто з його учасників ще ходить у школу, а хтось вже вийшов на пенсію. На репетиції збираються вечорами, коли у всіх є вільний час. Нещодавно актори дебютували на місцевій сцені з авторським спектаклем. Про що він, як його сприйняла публіка та чому важливо розвивати культурне життя у малих населених пунктах – читайте у нашому матеріалі.
Іллінівський молодіжний центр знаходиться у центрі села. З листопада минулого року тут проходять репетиції місцевої трупи “Перший театральний”. Це перше акторське об’єднання не лише в Іллінівській громаді, а й на території колишнього Костянтинівського району.
Очолює об’єднання начальник місцевого відділу культури Володимир Землянко. Про театральне мистецтво він знає багато, бо має режисерську освіту.
А от його підопічні, яких тут поки що шестеро, – аматори. Окрім тяги до творчості, спільного в них мало. Наприклад, Максим працює начальником фінансового відділу Іллінівської сільради, Альона викладає вокал, Софія вчиться у школі та займається волонтерством, а Надія – організаторка та ведуча свят у Довгій Балці, що неподалік. Найменшій акторці 15 років, а найстаршій – під 70.
“Єдине, що нас об’єднує – це бажання спробувати реалізувати свій внутрішній світ. Сьогодні це тяжко зробити, бо люди замикаються у собі та стають соціально не активними. Люди перестали спілкуватися: раніше ми писали одне одному листи, а тепер достатньо відправити смайлик. Брак спілкування стає справжньою проблемою, а театр як жанр, який об’єднує всі види мистецтва, дає можливість розкритися як актору, так і глядачу”, – розповідає Володимир Землянко.
Для мешканців села театр став ковтком свіжого повітря, каже чоловік.
“У людей тут є традиційна система свят: День села, 8 Березня, Новий рік, Масляна – все. Ну, може, ще для людей похилого віку влаштовують розваги у стилі “самовар-баян”. А ми змінюємо цю систему, модернізуємо її, реформуємо. Ми хочемо, щоб наші заходи були конкурентоспроможними. Людина з села нічим не відрізняється від людини з міста. Я завжди наводжу такий приклад: лікар має так само добре лікувати людей і в селі, і в місті. Те ж працює і з культурою”, – каже Володимир.
Тож до сільського театру чоловік підійшов серйозно. Своїх підопічних він вчить за системою Станіславського, яка є класичною для всіх театралів.
“Це система перевтілення. Ми граємо не самі себе, а певних персонажів. А щоб їх грати, ми маємо розібратися в їхніх вчинках, зрозуміти, чому вони зробили так чи інакше, яка в них мотивація. Треба уявити, якою була історія героя до появи на сцені та чим може закінчитися після. Тобто, треба стати цим персонажем”, – пояснює керівник творчого об’єднання.
Для декого це стало справжнім випробуванням.
“Припустимо, є ситуація, в якій я маю поводитися, як герой п’єси. Але я б так не став поводитися. І ось тут йде внутрішній конфлікт. Сценарій каже робити так, а ти собі думаєш: “Ну ти ж так не зробиш”. Було складно пропустити це крізь себе”, – каже Максим.
Ще одна річ, яка бентежила акторів-початківців – це довгі тексти. Але, як пояснив Володимир, заучувати їх напам’ять в жодному разі не можна, адже тоді виступ буде беземоційним.
“Якби на першому місці був текст, ми б роздавали всім глядачам роздруковані сценарії. Вони б їх читали і представляли все у своїй уяві. А для нас головне – це зіграти події та показати своє ставлення до них”, – розповідає голова іллінівського театру.
Першу п’єсу Володимир поставив за власним сценарієм. Це історія про кохання, родинні стосунки та присутність жінки у житті чоловіка.
“Головний герой вистави – це чоловік, яким усе життя керували жінки. У нього є дружина, яка його не влаштовує, бо він романтик, а вона більш прагматична. Його мати також має доволі важкий характер. І тут він зустрічає дівчину, яка змінює його життя. Цей чоловік раптом усвідомлює, що може жити інакше. Тож він обирає для себе новий шлях і йде ним”, – розповідає автор п’єси.
Над постановкою працювали кілька тижнів поспіль. Репетирували вечорами, бо це єдиний час, коли всі можуть зібратися разом.
“Це був виснажливий досвід. Звісно, ми отримували задоволення, але після репетицій вже нічого не хотілося. А вдома є ще купа справ, які треба зробити”, – згадує Надія.
З нею не погоджується Альона.
“Я отримувала шалену насолоду від репетицій, бо вони витягли мене з буденності. Я приходила додому заряджена емоціями. Спати не хотілося зовсім”, – описує свої враження дівчина.
Не обійшлося й без складнощів. Наприклад, за день до дебюту довелося змінювати фінал вистави.
“У нас триває генеральна репетиція. Я стою на сцені, відіграю свою роль. Доходимо до фіналу, і я розумію, що мені геть не подобається. Кажу: “Це дурня повна, так не буде”. Тож ми разом сіли й повністю переробили цю сцену”, – говорить Володимир.
10 лютого відбувся допрем’єрний показ вистави. Людям настільки сподобалося, що в сусідніх селах вже чекають, коли актори приїдуть до них.
Крім того, після показу до трупи захотіли долучитися ще восьмеро людей, серед яких є люди з інших сіл.
“Вони написали заяви, все офіційно. Їх навіть не лякає, що вони живуть на відстані 20-25 км. З транспортом у нас поки що не все просто: є лише соціальні рейси, а постійного сполучення між селами немає, бо це збитково. Але люди все одно кажуть, що якось будуть приїжджати, бо їм цікаво. Вони вже засиділися у своєму “культурному болоті” й прагнуть розвиватися. І це добре”, – стверджує керівник акторського колективу.
6 березня відбудеться офіційна прем’єра спектаклю. Виступатимуть двічі, бо охочих подивитися вже не вмістить зала молодіжного центру. Навіть під час нашої бесіди встигли записатися кілька людей.
Після показу цієї п’єси колектив почне готуватися до нових. У найближчих планах – поставити мінімум три спектаклі, два з яких написав Володимир Землянко. Ще одна п’єса – класика української драми.
“Я хочу поставити “Сто тисяч” Карпенка-Карого. Земля, гроші, – ті ж проблеми, що і зараз. Люди прийдуть і будуть бачити себе у персонажах. У цьому і є сенс театру: це ж не клоунада, де просто смішно, ми працюємо з розумом і почуттями людини”, – каже Володимир Землянко.
Читайте також: