З місця на ринку до трьох власних магазинів одягу — такий шлях пройшла Ганна Павленкова з Бахмута. Вона розвивала бізнес разом із чоловіком понад 10 років. Відкрита війна знищила справу її життя, однак бахмутянка змогла почати все з нуля на заході України.
Своєю історією підприємиця поділилась з Вільним радіо. А як переселенцям отримати статус ВПО і податися на щомісячну виплату на проживання, ми розпитали працівницю соціального захисту населення.
34-річна Ганна Павленкова за освітою психологиня та фахівчиня з обліку й аудиту. Але, зізнається, ще з дитинства хотіла пов’язати своє життя з продажем одягу.
“Я одягала ляльок і продавала їх у дворі — розкроїла мамину тканинку й робила сукні. У мене їх купляли на ура, але потім “бізнес” припинився, коли мама дізналася, що її тканина пішла зовсім не туди, куди вона планувала. Починали нашу справу у 2010 році — це був малесенький контейнер на ринку. Потім ми відкрили магазин у своєму приміщенні в Бахмуті. Пізніше з’явився ще один у нашому місті та в Костянтинівці. Ми напрацювали велику клієнтську базу. Нас любили. Магазин у Костянтинівці ми закрили на ремонт напередодні вторгнення. А у Бахмуті на початку повномасштабної війни ще працювали”, — згадує підприємиця.
У Ганни з чоловіком були думки про можливе загострення на Донеччині, але родина сподівалася на краще, пояснює бахмутянка. Саме тому вони продовжували розвивати бізнес та навіть закупили нову колекцію одягу напередодні повномасштабного вторгнення.
“Ми розуміли, але не хотіли приймати факт, що буде ця [відкрита] війна. Зараз шкодуємо, звісно, що не перевели бізнес, а продовжували будувати його на Донеччині. Тільки привезли нову колекцію — це величезні гроші. У мене в штаті працювали більше п’яти найманих працівниць. Зрозуміло, що треба всім видати зарплатню. Чоловік наполягав, щоб я все ж таки виїхала за кордон, і він домігся свого, я з дитиною виїхала у березні. У мене дівчата взагалі такі бойові — ще майже до кінця квітня працювали і сподівалися, що це швидко скінчиться”, — розповідає Ганна Павленкова.
Російські військові перетворили Бахмут на руїни, а разом з цим знищили й бізнес родини та нещодавно придбану квартиру.
“Дуже важко бачити те, що сталося з нашим містом. Повністю згорів будинок, де був наш магазин, у нас була там новенька квартира, на яку ми заробляли пів свого життя. Вона також, звісно, згоріла. У чоловіка було багато майна в Бахмуті й нічого не вціліло, абсолютно все згоріло. У нас більшість знайомих — підприємці. Всі вони також залишилися без нічого”, — нарікає Ганна.
Чоловіку підприємиці вдалося вчасно вивезти частину обладнання та одяг із їхніх магазинів. Це допомогло швидше почати працювати на новому місті на заході України, каже бахмутянка.
“Були вже сильні обстріли. Чоловік розумів, що часу небагато, бо ми чекали, як то кажуть, до останнього, сподівалися, що все налагодиться. Чоловік їздив двічі нашим бусом і зміг вивезти трохи. Для всього майна знадобилася б фура, щоб вивезти, але, по-перше, куди то все було складати, а по-друге, час. Треба було швидко заїхати й хоча б щось зберегти. У травні чоловік вже був у Тернополі, а я повернулася з-за кордону з донькою до нього. Бо я без чоловіка не можу, сім’я має бути разом”, — каже Ганна.
Вже рік у Тернополі працює магазин молодіжного одягу “А-е” родини бахмутських підприємців — приміщення орендують у місцевому торговельному центрі. Крім цього, Ганна веде сторінку магазину в інстаграмі, тому замовлення відправляють і поштою.
“Не було жодних проблем з пошуком приміщення. Їх дуже багато, тому що тоді були пусті магазини — майже всі повиїжджали. Але дуже важко працювати на оренді, ми звикли до свого приміщення. З постачальником теж проблем немає, їх зараз купа. Ми працюємо з фабриками в Туреччині. Коштів, звісно, не вистачало, ми звикли зовсім до іншого, але в нас величезний досвід за плечима, тому було трошки легше. Все за власні кошти. Я не бачу зараз якихось перспектив брати кредит. Я взагалі вважаю, що держава нам повинна давати ці кредити під 0%. Ми вижили на тому, що змогли вивезти з Бахмута”, — каже бахмутянка.
За її словами, найскладніше при відновленні своєї справи — налаштуватися морально та подолати страх.
“Починати, звісно, страшно. Але я повинна була спробувати, бо для мене це справа всього життя. Це як дитина — я не могла кинути свою дитину. Я не уявляла, як я буду жити без своєї роботи. Я б порадила іншим, хто стоїть перед вибором починати чи ні, робити те, що підкаже серце.
У нас класна країна, ми віримо в перемогу, але якщо серце каже, що треба їхати, і вам страшно, некомфортно — треба виїжджати. Якщо хочете починати, то треба взяти себе в кулачок і зробити це. Змогли один раз відкрити свою справу, зможете й ще один. Позитивне мислення допомагає”, — радить підприємиця.
Ще до відкритої війни Ганна з чоловіком планували створити власний бренд одягу. Ситуація в країні не змінила їхнього настрою, тому підприємиця впевнена — все обов’язково вдасться.
“Хотіли і хочемо свій бренд. Але масштабуватися з грошима і без грошей — це різні речі. Ми були одним із найпопулярніших магазинів у Бахмуті, була купа клієнтів. Звісно, в Тернополі все не так. Зараз у нас один найманий працівник і я сама теж працюю. Кошти економлю цим і я дуже люблю свою справу, тому хочу сама напрацювати клієнтську базу. Наші клієнти [з Бахмута, Костянтинівки] теж зараз замовляють наш одяг, і навіть за кордон — хочуть просто частинку дому, щоб щось нагадувало”, — зазначає бахмутянка.
Після закінчення війни Ганна з родиною все ж хотіла б повернутися у Бахмут. Вже понад рік вона підтримує українську армію та цивільних українців. У цьому їй допомагає освіта психолога.
“Ми весь час донатимо. А ще у мене блог в інстаграмі, велика аудиторія. Дуже багато людей пишуть, що вони втратили, що переживають, бо сталися страшні речі, з якими їм важко жити. Складно усвідомити, скільки людей залишилися тепер без домівок, як руйнуються тисячі життів. Але не треба жити минулим і в очікуванні. Я мотивую людей у своєму блозі, щоб зібрали себе до купи. Я кажу: “Поплакали, бо це можна і треба, встали, витерли сльози і йдемо далі. Треба знайти в собі сили рухатись далі”, — вважає бахмутянка.
З такою думкою погоджується і психологиня Ольга Копчинська. Вона стверджує: довгий і важкий шлях попереду може демотивувати. Але краще почати його з малих кроків, аніж геть зупинитися.
Ольга Копчинська. Фото з архіву Ольги Копчинської
“Коли необхідно пройти відстань у п’ять або тисячу кілометрів, я дивлюсь на це і думаю: “Боже, це так багато та довго”. Так для того, щоб пройти цей шлях — зроби перший крок, один, маленький — і вже буде не тисяча кілометрів, а менше. І не забувайте нагадувати собі про ці кроки: “Так, я зробив щось, небагато, але зробив! Я рухаюсь!” — каже фахівчиня.
Інші поради переселенцям від психологині Ольги Копчинської читайте у нашому першому тексті з циклу матеріалів “Сильніші за обставини”.
Тисячам українців від початку відкритого вторгнення Росії довелося виїхати у більш безпечні регіони. За даними Донецької ОВА, після евакуації їх забезпечують такими соціальними гарантіями:
Крім цього, переселенці-підприємці з 1 березня минулого року до скасування воєнного стану в Україні мають право не сплачувати єдиний податок і не заповнювати декларацію, а податкові перевірки поки що скасували.
Для більшості переселенців розмір виплати на проживання складає 2 000 гривень на місяць. Лише люди з інвалідністю та діти отримують більше — 3 000 гривень.
“Така допомога надається з місяця звернення. Її розмір не враховується під час обчислення сукупного доходу сім’ї. Відповідно до законодавства, внутрішньо переміщені особи можуть отримувати також іншу соціальну допомогу”, — розповідає Вільному радіо заступниця начальника Лівобережного управління соціального захисту населення Дніпровської міської ради Олена Кучеренко.
На такі виплати можуть розраховувати переселенці:
Щоб розраховувати на державну допомогу на проживання, спочатку потрібно отримати довідку ВПО (внутрішньо переміщеної особи, — ред.). Для цього є два варіанти:
Подати потрібно такі документи:
“У випадку, якщо необхідно оформити допомогу на проживання, переселенці теж звертаються до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення за місцем перебування. Якщо ж людина не має можливості зробити це або їй зручніше онлайн, то можна скористатися порталом “Дія”, — додає Олена Кучеренко.
Переселенцям потрібно надати такі документи:
Також у багатьох містах країни готують безкоштовні гарячі обіди для переселенців. Людей, які потребують такої допомоги, просять звертатися до управління соціального захисту населення за місцем реєстрації. На прийомі фахівці нададуть талони, за якими можна отримати обід.
Наприклад, у Дніпрі, де тимчасово облаштувалися вже майже 180 тисяч переселенців, у тому числі з Донеччини, їжу видають за двома адресами:
***
Цей текст — другий з циклу матеріалів “Сильніші за обставини”. У цьому спецпроєкті ми розповідаємо про людей, які знаходять у собі сили та натхнення починати життя наново. Хтось із наших героїв відбудовує свій бізнес в іншому регіоні, а хтось підводиться на ноги після переїзду за кордон.
Цей цикл матеріалів — для тих, хто так само мусить будувати життя з нуля та шукає для цього сили або ще не наважився на переїзд. Разом із психологами та фахівцями соцзахисту розповідаємо, як подолати страх перед невідомістю та які соціальні гарантії ви можете мати як переселенець або біженець.
Раніше ми розповідали про Тетяну Квашу з Соледара. Разом із родиною жінка евакуювалась в столицю та започаткувала благодійний фонд “Соляна Фортеця”, аби підтримувати інших переселенців.