У травні 2014-го Олександр Вовк був одним з шістьох мешканців Новогродівки, кого викрали та ледь не вбили у Донецьку російські найманці. Справу щодо цього досі не передали до суду. Ми розпитали екс-шахтаря про “руську весну” в Новогродівці та нинішнє розслідування щодо одного з перших викрадень на сході.
— Олександре, де Ви жили та працювали під час “руської весни” на Донбасі?
— У травні 2014-го я був 49-річним шахтарем-пенсіонером, але продовжував працювати на шахті “Росія”. Відробив чверть століття слюсарем з обслуговування шахтної автоматики. Жив та працював у Новогродівці тоді Червоноармійського (а нині Покровського) району — це невеличке містечко з близько 18 тисячами мешканців.
10 років я був активним “БЮТовцем”, був замом керівника осередка партії. Ми знали горлівського однопартійця Володимира Рибака, якого замордували до смерті. Всі ті роки ми заважали місцевим “регіоналам” фальшувати вибори. Я ходив по людях, агітував, багато спілкувався.
Але бачив до чого все йде, бо чув розмови колег по шахті, що “скоро тут буде російська влада”. У Новогродівці тоді був осередок фашистської російської партії Баркашова “Руське національне єдінство”, очолюваний першою заступницею Новогродівського міського голови Наталею Івановою. Її “шістки” фактично організували нам полон.
— Звідки у Вас з’явилась така активна українська позиція?
— Я народився у Сумській області, нащадок слобідських козачих полків — знаю свій родовід. Коли мені був 1 рік, батько перевіз родину у Новогродівку — він у мене був на великих посадах — головним інженером, директором шахти.
Також у 1992-му я закінчив Донецький національний університет на кафедрі історії України — перший випуск незалежної України. У мене солідна бібліотека, багато книг. Колекціоную олов’яні мініатюри — у мене їх близько 200 штук.
Майже рік я був головою незалежної профспілки шахтарів шахти “Росія”. Я був і депутатом міськради від “Батьківщини” у 2006-2010 роках. На момент мого викрадення, на президентські вибори 2014-го року я йшов головою виборчої дільниці від “Батьківщини”.
— Що було далі?
— 15 квітня “сєпарам” здали наші міста — Новогродівку, Селидове, Покровськ. Правоохоронці абсолютно нічим їм не заважали, у нас навіть є відеодокази, як міліціонери стоять або відходять у бік: у дусі “заходьте у міську адміністрацію, захоплюйте владу”.
Саша Гуров з іншими двічі знімав “ДНРівський стяг” з міської ради. Такі собі “Новогродівські Рибаки”. Спершу віддали його у міліцію, а ті проститутки повернули його “ДНРівцям”. Коли хотіли зняти вдруге, з’явилося чоловік 6 тих міліціянтів та сказали, аби патріоти звідти забиралися. Серед них був і Сергій Самоздра, який всі ці роки розслідує справу про наше викрадення та полон.
Шпана та колишні зеки, яких ніхто ніколи за людей не вважав, оголосили себе новою “ДНРівською” владою.
— Як Ви потрапили у полон?
— 4 травня ми, близько 12-ти проукраїнських людей, зібрались у депутата Новогродівської міськради Костянтина Мусейка на подвір’ї, у ста метрах від міськвідділу міліції. Сиділи розмовляли за столом про те, що коїться навколо та що робити далі. Двох з нас, Гурова та Гоголева, ми збирались наступного дня відправляти у Нацгвардію, у батальон “Дніпро-1”. Але дехто з нас прямо під час тієї зустрічі телефоном отримав попередження від начальника міліції Ананьєва, щоб терміново йшли звідти.
Раптом відкривається калитка, і на нас біжать десять озброєних до зубів чоловіків, у бронежилетах. Серед них шестеро були — у формі СБУшної “альфи”. Серед них був полковник Юрій Голубан (який через 2 місяці перейшов на український бік). Замість шевронів у них були “колорадські стрічки”. Тобто це були колаборанти, донецька “альфа”, які зрадили та перейшли на бік “ДНР”. Ще був один у формі спецпідрозділу міліції “Грифон” та ще троє — “кадирівці” з Чечні. Серед усіх відрізнявся своєю жорстокістю один з чеченців — Мірза.
Вони почали шалену стрілянину, розстріляли німецьку вівчарку на прив’язі. Одна з куль влучила Мусейку в ногу. Поклали нас обличчям вниз. Забрали комп’ютер, якісь коштовності, бігали шукали зброю (бо Мусейко пустив слух, що в нього переховується “Правий сектор” та завезений “Камаз” зброї). Він нас підставив цими недолугими балачками.
Окрім політичного мотиву (“нейтралізувати укропа”), вони відстежували заможних людей. Мусейко підприємець, розповідав, що він мільйонер. Їх ціль була змусити його все що має переписати на них.
— Куди вас повезли?
— Засунули нас у Volkswagen Мусейка та повезли у бік Донецька. Ще в одного, Бубіча, вкрали машину Lada Priora. У Гурова залишився телефон у кишені, він дав його Мусейку. Той набрав начальника міліції Ананьєва, що “нас викрали невідомі, везуть нас у бік Донецька, вживай дій”. По дорозі стояв т.зв. Михайлівський блокпост під українським прапором з міліціонерами, ДАІ. Ми відкрили двері, вони нас бачили — викрадених людей у викраденого мікроавтобусі! Але нічого не вдіяли. Цілувалися та обнімалися з тими “альфівцями” та наймитами з Кавказа, які нас захопили. Так само проїхали Карлівський блокпост і блокпост під Донецьком.
На в’їзді у Донецьк ми відкрили двері мікроавтобуса та вискочили Гуров, потім я. Почалася гонитва та стрілянина бойовими у нас над головами. Довелось зупинитися. В будівлю Донецької ОДА нас привезли близько 16:00. Там стояв натовп старих маразматиків, під російськими прапорами, КПУ, були палатки “Кандидат у президенти Симоненко” (голова Компартії України, — ред.). Організували нам “коридор ганьби” — “Інтер” показував це в той самий вечір.
— Як з вами поводились у Донецьку?
— В ДонОДА нас знову поклали обличчям вниз. Тут Мірза, двохметровий гігант цей, міцної статури, почав звірствувати: махав перед обличчям ножем-тесаком, накинувся на Мусейка, чи вухо хотів йому відрізати, чи горло перерізати (той орав не своїм голосом). Тоді накинувся на мене: бив по голові берцями, ногами, як по футбольному м’ячу. Тоді я й отримав травми голови. Якби той Мірза телеснув мене по голові ще раз, ніхто б мене не врятував. Цілий вечір над нами знущались: водили до першої ночі по різних кабінетах, вимагали якихось зізнань.
— Чи серед вас був такий, хто постраждав найбільше?
— Гурова свідомо калічили: у нього було татуювання (червоно-чорний прапор), яку вони склом розбитої автомобільної фари драли йому це татуювання. Тягнули руку, стрибали на неї, калічили. Потім її ледь врятували від гангрени.
У Павлика голова була розбита бейсбольною битою — перебинтована голова, сочилася кров. У Бубіча, казав, були поламані 3 ребра. Мусейку під час захоплення прострелили ногу.
— Як вас звільнили?
— Нам допоміг звільнитися голова незалежної профспілки гірників Михайло Волинець. Він по своїх каналах комусь дзвонив. Коли нас викрали, наші товариші додзвонилися до нього, і як він казав, про наше викрадення зовсім скоро знали далеко за кордонами України.
Проти мене та депутатів міськради від “Партії регіонів” Олега Бубіча та Валерія Павлика “сєпари” нічого не знайшли та вирішили нас відпустити наступного дня, 5 травня. У Бубіча вкрали й Lada Priora, тоді повернули йому ключі, права та дозволили нам виїхати у Новогродівку.
А 6 травня виміняли Мусейка, Гурова й Гоголева — на двох полонених “сєпарів”. Ще з ними був сотник Донецької сотні Майдану Якубович. Він сказав “Без цих хлопців я нікуди не піду”.
— Ви повернулись у Новогродівку? Що Ви зробили найперше?
— 5 травня у Новогродівці я написав заяву у поліцію. Але Новогродівка була під прапорами “ДНР”. Я пішов в лікарню з питанням “Що треба, аби зняти побої?” Сказали, днів 10 полежати в лікарні. Я зрозумів, що там нічого не буде.
Про нашу проблему дізнався Олег Яценко, помічник нардепа від “Свободи” Юрія Сиротюка. Він повідомив, що нардеп допоможе влаштувати нас у гарний медичний інститут нейрохірургії ім. Рамаданова у столиці та допоможе за його кошти лікуватися. 5 травня 2014 я виїхав на потязі, а 6-го вранці мене зустрічали на пероні столичного вокзалу купа телевізійників — ми дали десятки інтерв’ю.
Михайло Волинець тоді сказав: “Це інформаційна війна, її треба вигравати у “сєпарів”. Треба їх показати всім на увесь світ. Аби люди зрозуміли, з ким мають справу”. І їх висвітлили як подонків, які викрали та катували простих шахтарів.
– Як все це позначилося на Вашому здоров’ї?
— В інституті ім. Рамаданова у столиці ми лікувалися місяць. Була підозра, що у мене зламана основа черепа. Лікарям довелося повозитися з рукою Гурова. Донині вона не функціонує як треба.
Поки лікувалися у Києві, були на ток-шоу Савіка Шустера 9 травня.
Там мер Садовий запропонував реабілітацію у Трускавці, ми погодились. З окупованої Новогродівки викликали жінку та сина Гурова, аби вони там не залишалися у заручниках.
У Львові нас зустрічали на пероні як героїв. Там ми пробули 3 тижні. Після Трускавця я ще лікувався, “вилізли” інші хвороби.
— Як Ви повернулися у Новогродівку?
— Новогродівку звільнили 15 липня. Самопочуття у мене все одно було погане: не було рівноваги. Довелось звільнитися з шахти за станом здоров’я.
Весь цей розголос не сподобався сепаратистам. Телефонували на наші телефони, “лякалками” своїми погрожували. Вони ж не думали, що ми на велике телебачення підемо.
Відношення місцевих мешканців було таке: йдеш вулицею, а до тебе загризаються. Для них ворог і зрадник. Розуміння того, що це війна і що це надовго в мене з’явилося лише тоді, коли побачив у Новогродівці гарнізон прикордонників із Закарпаття.
— Як прийшли до рішення покинути Донбас?
— Михайло Волинець порадив нам виїхати з Донбасу взагалі. Сказав, що нам там небезпечно залишатися. Поки я виступав по телебаченню, у Новогродівці залишалася моя мама, і кожну ніч біля мого будинку чергували 3 — 4 “сєпари” та залякували стареньку. Вона почала вимагати: “Я вже не можу тут залишатися, давай куди-небудь виїжджати”.
Ми з мамою продали будинок у Новогродівці, купили на Київщині та 10-го жовтня виїхали з Донбасу. Гуров після лікування поїхав воювати.
— В якому суді відбуваються слухання у Вашій справі?
— Вона ще не дійшла до суду, досі розслідується! Нашу справу неправильно кваліфікували — в ній немає статті “замах на життя 2-х та більше осіб”. На місці нашого захоплення валялися десятки стріляних гільз! Років з 4 цей злочин розслідував слідчий Сергій Самоздра — той самий, про якого я вже казав. Він поховав ті гільзи. Мусейко пускав мене потім до себе у свій двір, я нарахував штук 30-32 отвори з кулями у його будинку. Міліція удає, що цього всього не було! По їхній версії, нас просто закрили у кімнаті Донецької ОДА і не випускали.
— Чому так довго розслідують Вашу справу?
— Вони не хочуть здавати свого Юрія Голубана, якого ми упізнали. І зараз нас дурять — не відповідають на дзвінки та й усе. І нашою справою фактично займаються люди, які допомагали нас викрадати, тобто співучасники нашого викрадення. Їх треба було позвільняти до бісової матері, а вони позалишалися на своїх місцях, пройшовши без проблем переатестацію у поліцію.
Якщо розбиратись, там виникає багато питань до начальника міліції Ананьєва і що вони (міліція Новогродівки, — ред.) — фактично співорганізатори нашого викрадення.
— Наскільки важко Вам домогтися правосуддя?
— Я роздобув телефон начальника поліції у Донецькій області генерала Миколи Семенишина. Він доручив це Сергію Беседі — начальнику слідства: людина Януковича очолює слідство на Донеччині — це повний абсурд! Спілкувався з ним регулярно 1,5 роки, навіть приїздив у Маріуполь дати свідчення.
Коли з 2016-го я зрозумів, що щось не те (несерйозні люди несерйозно розслідують), почав активно скаржитись: 20 разів їздив на прийом у головний офіс Нацполіції. Їздив на прийом до Покровського прокурора Олександра Щепіхіна — його взяли на роботу у Покровськ з окупованого Донецька. Я його вважаю “ДНРівським Штірліцем”: цього суб’єкта сюди надіслали, аби гадить таким, як я. У своєму кабінеті він мені нагло в очі сказав: “не розслідую вашу справу і робить цього не збираюся”. Передавав скаргу Зеленському на того Щепіхіна особисто в руки.
— Чи бачити Ви якісь зміни на краще в останні роки та результати реформи у поліції?
— А реформ ніяких немає! Так звана поліція після так званих реформ стала працювати ще гірше. Нинішня Селидівська, Покровська поліція та її керівництво у Маріуполі чекають, аби ми здохли, і не “гавкали”.
Я навіть написав скаргу в Госдеп США. Написав українською мовою, відправив у Посольство США в Україні, про те, що в американців беруть гроші на реформи, а фактично обманюють і наших, і їхніх громадян. Зеленський хоче в НАТО, а там кажуть: “Робіть реформи, хлопці, викорінюйте корупцію!”
— Що плануєте робити далі?
— Терміну давності у цій справі немає, бо це військові злочини. З нетерпінням чекаємо на закон про військові злочини, аби у нас хоч якийсь статус з’явився: потерпілих від військових злочинів. Верховна Рада так його й не проголосувала.
Ще у серпні 2014-го Луганська правозахисна група допомогла нам скласти позов у Страсбург, наші заяви там прийняли. Це було тоді, коли не працював Новогродівський міський та Донецький обласний суди. Потім нашою справою взялась піклуватись Гельсінська група у Києві. У 2013-му я вже відстоював свої права у Страсбурзі — це було пов’язано із моєю виробничою травмою, я пройшов усі суди, мені виплатили 3 тис євро — ця епопея тягнулася 10 років.
— Як склалося Ваше життя після того, як виїхали з Донбасу?
— Зараз я живу на пенсію у селі Вовчки у 15-ти км від Переяслава на Київщині. Моє прізвище — “Вовк”, і оце село колись заснував мій однофамилець. По документах я вважаюсь киянином. На скільки в той момент хватило грошей, таку хату й купив — від алкоголіка стару занедбану, зарослу бур’яном. На ремонт будинку треба гроші. Минулого року вода зникла у криниці, довелося терміново бурити скважину. Взимку вийшов з ладу котел, довелося терміново ставити новий. Воду треба в хату тягнути. Все це кошти та сили.
У мене тут є велика ділянка землі, посадив сад на 50 дерев, плантацію полуниці 12 сортів, малина, ожина, хочу худобу завести.
У 2019-му році померла моя мама на 81-му році. Вона була немолода, але стреси її підкосили. Вона померла від цукрового діабету, якого до 2014-го у неї не було.
У Новогродівці у мене було 20 вуликів, я перевіз їх на Київщину. Мої бджілки пережили “сєпарів”, але не пережили місцевих фермерів: вони обприскали токсичною гидотою свої полі та витравили мені пасіку. Буду її відновлювати…
Читайте також: