27 січня в Україні вшановують пам’ять жертв Голокосту — масового знищення євреїв нацистами. Цього дня ми згадаємо історії бахмутян єврейського походження, яким вдалося врятуватися під час нацистської окупації, та тих, хто її не пережив.
Журналісти Вільного радіо підготували сім історій про життя євреїв під час нацистської окупації Бахмута (тоді — Артемівська). Архівні дані ми взяли з бази даних ізраїльського національного меморіалу Катастрофи та Героїзму “Яд Вашем” у Єрусалимі. Базу наповнюють даними євреїв, які загинули від рук нацистів у період 1933-1945 років. Якщо ви маєте архівні дані про вбитих євреїв, ви також можете поповнити архів даних онлайн.
Віталій Слуцький народився у Бахмуті 25 вересня 1933 року в родині експедитора. Свою історію він розповів центру пам’яті “Яд Вашем” у 2019 році.
“Батько мій в якийсь момент зник та повернувся у 1946 році. Він 10 років десь “відпрацював” за діяльність, яка радянській владі не сподобалась. Не думаю, що він був у в’язниці — скоріше, у засланні. Мати була з селянської родини з села Мокра Плотва, яке між Артемівськом та Попасною”, — говорить Віталій Слуцький.
Тодішній Артемівськ чоловік пам’ятає як забудову бараків, у яких він хлопчиком жив з родиною.
“Ми жили по вулиці Соборній в будинку 40 чи 43. Це були будинки барачного типу. У таких одноповерхових будинках були з усіх сторін входи та з усіх боків мешкали сусіди. Це було приміщення кухні, коридору та кімнати з низькими стелями. В таких будинках ми жили до самого початку заходу німців у місто”, — згадує чоловік.
Після початку Другої світової війни Віталій продовжував жити з мамою в Артемівську та навіть встиг почати ходити у школу.
“1 вересня [1941 року] я пішов у єврейську школу в перший клас. Я там навчався 3-4 тижні, й у жовтні мама відправила мене до бабусі у Мокру Плотву. Сама вона повернулась в Артемівськ, і коли все стихло, для безпеки з’явилась для реєстрації та сказала, що загубила документи — ні свідоцтва про народження, ні паспорту, нічого. Нові документи від окупаційної влади вона отримала на дівоче прізвище: Чернишова Христина Митрофанівна (було прізвище Слуцька, — ред.). Мене записали як Чернишов Віталій Григорійович. Тобто ніяких натяків на єврейські корені”, — розповідає Віталій.
Поки хлопчик ховався в селі з бабусею, його мати повернулась до Артемівська. Жінка стала очевидицею того, як нацисти у 1942 році збирали євреїв для масової страти.
“Пам’ятаю, що масовій страті передувала провокація — нацисти самі підпалили Будинок Леніна та звинуватили у цьому комуністів, і 10 місцевих жителів повісили на центральній площі”, — переказує спогади мами чоловік.
Весь період нацистської окупації міста Віталій жив то у Мокрій Плотві, то в Артемівську.
“Коли зайшли німці — я страху не пам’ятаю. Більше було цікаво: що це за люди? В селі були тільки “обозні” частини, які рили окопи на фронті, який був не так далеко — близько Сіверського Дінця. Вони брали що хотіли. Одного разу чоловіка бабусиної подруги, який був комуністом, забрали та розстріляли. На що бабусина подруга висловлювалась: “Мого, значить, забрали, а твого, єврея,— ні, живий”. Були такі закиди від сусідів”, — ділиться свідок тих подій.
Одного дня родину Віталія все ж “здали” їхні сусіди.
“Це були дві жінки, які донесли про нас німцю, що ми євреї. Однак, ймовірно, цей німець не був ярим фанатиком нацистів. Він зустрів мою тітку та сказав: “Так твій племінник юде!” (від нім. jude — єврей, — ред.). А вона спитала: “А тобі-то що?” Він відповів: “Мені-то нічого, але говорять же”. Закінчилось тим, що тітка дочекалась ранку, мене за руку і в Артемівськ! Це був лютий 1942 року, мороз, сніг, і ми 25 кілометрів ішли пішки”, — розповідає Віталій.
З того часу хлопчик залишався в Артемівську. За наказом матері вдень він завжди був вдома, а на вулицю виходив тільки ввечері.
“В нашій квартирі жив німець, який займався формуванням місцевої молоді на роботу в Німеччину. І це не викликало в нього питань, бо тоді трохи вже вщухли пристрасті щодо євреїв та комуністів — територія вважалась очищеною”, — зазначає чоловік.
Більше про те, як у пропагандистських газетах Донеччини висвітлювали переваги роботи в Німеччині, читайте в нашому матеріалі:
В Артемівську хлопчик прожив до літа 1942 року, а потім повернувся до бабусі у село. Хоча там ще залишалися нацисти, сусідки більше не намагалися розповісти їм про єврейські корені Віталія. Але складнощів вистачало, особливо з їжею.
“Коли крихти падали на стіл, дід збирав їх у долоню, кидав у рота й казав: “Настане час, і ми будемо радіти й цим крихтам — бережіть хліб!”. Й так воно і було — голодно!” — переказує чоловік.
Тривалий час він спостерігав, як дорогами вздовж села на південь ішли німецькі війська — це були колони піхоти у два ряди та техніка. Та потім Віталій став помічати, що колони йдуть у зворотній бік, і їхні ряди тепер не такі щільні.
“Серед місцевих вже ходили чутки, що німців добряче побили під Сталінградом і вони відступають. Напередодні звільнення вже відчувалось, що німцям зовсім не до євреїв, і мати знову забрала мене до Артемівська. Вони тоді ходили, всім казали, що люди мають покидати місто та підривали будинки”, — згадує Віталій Слуцький.
Тоді хлопець з матір’ю переселився у яр за містом, де вони чекали на закінчення боїв за місто. Коли все стихло, вони повернулись у місто, де побачили вже радянські війська. Це був жовтень 1943 року.
Єврей Міля Турчин народився в Бахмуті у 1925 році. Його батька звали Йосип Турчин, а імені матері в документах не збереглося.
Хлопець прожив у місті до початку Другої світової війни, а потім його евакуювали до Узбекистану. Там він зміг врятуватися він нацистів, які масово вбивали євреїв на окупованих територіях.
Точно не відомо, коли саме Міля евакуювався з Бахмута, але у картотеці Ташкента його записали як евакуйованого у лютому 1942 року.
Поселили 17-річного юнака у місті Булунгур (яке до 1992 року називалося Красногвардійськом) Самарській області.
До архіву центру пам’яті “Яд Вашем” його додала Катерина Турчина, яка може бути спадкоємицею чи іншою родичкою Мілі.
Єва Смоленська народилася в 1898 році. Місце її народження у документах не вказується. Батька Єви звали Іллею, а ім’я матері невідоме. До Другої світової війни жінка жила у Бахмуті та працювала бухгалтеркою.
Коли ж почалась війна, 43-річна Єва евакуювалась у Куйбишев Молотовського району Росії (сучасна Самара). У місцевих архівних документах жінка фігурує як жителька України, яку евакуювали. Даних про її повернення до Бахмута після війни немає, як і про долю Єви після 1944 року.
Пелагея Єна народилась у 1930 році. Період Другої світової війни та повоєнні роки вона провела у Бахмуті. Під час окупації міста нацистами дівчині вдалося приховати не лише своє походження, а й єврейські корені своєї родички — Ольги Легостаєвої (справжнє прізвище теж Єна). Завдяки цьому вони обидві вижили.
В ізраїльському центрі меморіалу Пелагею додали на дошку пошани.
Журналісти Вільного радіо також зібрали декілька історій жителів Бахмута, яким не вдалося вижити під час нацистської окупації.
Подружжя Ханан та Фейги Песіних жили у Бахмуті до Другої світової війни. У місті народилась тільки Фейга у 1893 році. Ханан народився у 1891 році в Смоленську, що в Росії.
Проживала Фейга за адресою: вул. Куйбишева будинок 20.
За даними онука подружжя Марка Песина, Фейгу вбили 9 січня 1942 року в ямі. Причина смерті позначена як “різня”. Їй було 49 років.
Ханан Песін офіційно проживав у Бахмуті за адресою: вулиця Володимирівська, будинок 50. Чоловіка вбили за тих самих обставин та того самого дня, що й Фейгу. Йому було 53 роки.
Есфір Лелгант (дівоче прізвище Кричак) народилась у 1896 році та проживала у Бахмуті. Її батька звали Семеном, а матір — Анною.
Жінка працювала бухгалтеркою та була заміжня. Її чоловіка звали Яків Лелгант.
Після окупації міста Есфір залишилась у рідному місті. 11 січня 1942 року її вбили нацисти. За даними племінниці Есфір, жінку замурували в алебастрових штольнях. Їй було 44 роки.
Анна Немаха народилася 1880 року. Її батька звали Борис, а ім’я матері невідоме. До нацистської окупації жінка жила у Бахмуті.
Рятуючись від переслідувань, у 1941 році Анна виїхала до Казахстану. Під час евакуації вона захворіла та померла.
Нагадаємо, раніше журналісти Вільного радіо публікували поіменний перелік цивільних, які загинули у Бахмуті (тоді Артемівську) від масових страт. У списку — понад пів тисячі прізвищ, переважно євреїв, яких знайшли загиблими у зачиненій камері алебастрового рудника.