Кожну четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодомору. 90 роковини трагічної дати припали на 26 листопада. Сьогодні ми згадуємо мільйони жертв штучного голоду, деякі з яких залишаються безіменними на сторінках історії.
Очевидців, які пережили Голодомор 1932 – 1933 років в Україні, сьогодні майже не залишилося. Всім їм понад 90. Однак свідки, яким вдалося вижити в ті страшні часи, не мовчать. Про пережите вони розповідають рідним, близьким та знайомим. Їхні історії переходять з покоління в покоління, і зберігаються в пам’яті людей як “живі” свідчення про геноцид радянської влади проти простого українського народу.
Те що голод в далеких 1932 – 1933 роках був штучним, стверджує у своїх “Спогадах про Голодомор на Донбасі” уродженець Званівки з Донецької області Михайло Дейнега.
“<…> Україна зазнала великого голоду. Я та мої рідні пережили той голод, який був створений, щоб знищити вільний український дух, і не доведи Боже Україні ще раз пережити щось подібне”, — пише свідок Голодомору.
За спогадами Михайла Дейнеги, колективізація та ліквідація куркульства, що передувала штучному голоду в Україні, у Званівці почалася в 1929 році.
“Почалась загальна колективізація і ліквідація куркульства, як класу. Як я зараз розумію, в ті часи до рангу “кулаків” можна було віднести і ліквідувати майже всіх мешканців нашого села. Хоча то були справжні працівники, люди, які з піснями, з танцями, весело, але ж працювали від зорі до зорі і взимку і влітку до сьомого поту. <…> То були найбільш роботящі люди, найбільш досвідчені землероби, достойні всілякої похвали, а ніяк не розорення”, — згадує він.
Свідок зазначає: селяни погодились вступити до колгоспу й передали туди своїх коней та волів. Вони старанно працювали і вже в 1930-1931 роках зібрали хороший урожай. Колгосп багатів.
“Колгоспники зажили справно, тому скорочували власні господарства. Дуже добре було налагоджено харчування. На центральній садибі працювала їдальня, де кожен міг поїсти за дуже низьку ціну. А в польові бригади обіди привозили в термосах. Все було зручно й дешево”, — пише Михайло Дейнега.
На початку 1932-го ніхто й подумати не міг, що вже восени наступить голод і буде він не через посуху та неврожай, стверджує Михайло Дейнега.
“Весною 1932 року колгосп посіяв своєчасно хліб, підіймалася вся рослинність, літо видалося гарним, люди чекали доброго урожаю. Але не дочекалися. Ні грамини хліба на трудодні колгоспники не одержали. Весь хліб по розпорядженню Влади було вивезено на хлібоприймальні пункти, навіть не залишивши насіння на наступний рік”, — пише далі свідок.
Для довідки:За даними історика Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 тисяч колгоспів. За планом, який встановила їм радянська влада, колгоспники повинні були заготовити 356 мільйонів пудів хліба.
З селян, які заборгували державі зерно, стягували натуральні штрафи. Замість зерна вони віддавали картоплю, м’ясо, городину та інші продукти.
Добре пам’ятає ті події мешканець Сіверська, якому в голодний 32-й рік було лише 7 років.
“Їсти нічого не було. Все, що батьки вирощували на присадибній ділянці, віддавали до колгоспу. Одного разу батько вирішив зерно сховати у ямі. Так ті уповноважені його плітками відшмагали, що він тиждень ходити не міг. Ще й в хаті та на подвір’ї все перекидали”, — поділився своїми спогадами з Вільним радіо Андрій Макаренко.
Так званих боржників заносили до списків, які називали “чорні дошки”. Крім штрафу їх могли ще й репресувати.
“Родину матері, вона з 1916 року, з 9-ма сестрами розкуркулили, а її батька двічі репресували. Його ім’я є в “Книзі пам’яті”. Вони мешкали на Луганщині в Новоборовій, між Сватовим та Старобільськом. Після цього поневірялися по всьому Донбасу, аби де влаштуватись”, — розповів Вільному радіо мешканець Бахмута Сергій.
Вже восени 1932-го українці відчули голод. Торішні запаси поступово танули, а взимку вже настали скрутні часи. У людей не залишилося ніяких продуктових запасів. Нічого було їсти і ніде було взяти. Виживали, як тільки могли. Про це свідчать спогади очевидців Голодомору та їхньої рідні, якими вони поділилися з журналістами Вільного радіо.
Катерина Литвинова з села Званівка Донецької області, свідок Голодомору:
“Того не було, того не було… Качани! Їх товкли по черзі — ногами, як на колисці. На підлозі є дошка, стукайте! Просівали, а тоді вона напарювала добре (в кінці пічки, де плита була, був такий котел, туди клали кукурудзу), вона добре набухала, й коржі пекли. Крупорушка була не в кожного”.
Валентина Іванівна, дочка очевидця Голодомору з Ями (Сіверська), Донецька область:
“Батько мій 1912 року народження. Він розповідав: зі своїм старшим братом Кирилом вони були для молодших сестер та братів і за матір і за батька — осиротіли рано. Тож обов’язок годувати сім’ю лягав на їхні плечі. Їли сушені трави, ягоди. Хліба у них зовсім не було. Батько, щоб нагодувати родину м’ясом, ловив ховрахів, горобців та в Бахмутці рибу. Так і виживали”.
Надія Петрівна, дочка очевидиці штучного голоду з села Різниківка, Донеччина:
“Мама розповідала, що роки Голодомору для її родини були скрутні. Дітей було багато, а тут сусіди з голоду померли і сиротами залишилися двоє дітей. Так моя баба з дідом забрали їх до себе — стало на два роти більше. Вони їли лободу, кропиву. Рвали мишій. Баба до нього домішувала грамину житньої муки, щоб спекти корж. Самі майже нічого не їли — все дітям віддавали. У діда з голоду навіть ноги опухли”.
Через відсутність харчів голодні українські діти змушені були побиратись.
“Пам’ятаю голодного хлопця років 10 з села Переїзне, який ще вдосвіта стояв у нас порозі, щоб дали йому поїсти. Він ходив і просив милостиню. Хлопець вже звик, що хоча б картоплину, але ми йому завжди виносили. Тож вранці ми ще й не встали, а він вже сидить чекає їжі”, — поділилася спогадами з журналістами Вільного радіо Катерина Литвинова зі Званівки.
Щоденний голод відобразився на здоров’ї дітей та дорослих українців. Люди пухли з голоду. Хворіли на малярію, скарлатину, дифтерит та інші тяжкі хвороби. Помирали від голодної смерті.
“Мама (з Сумщини, — ред.) розповідала, як ходила на житнє поле і вичавлювала з колосків зерно, яке тільки починало наливатися. З цього варила дітям щось на зразок супу. Та все одно нікого з них не врятували. Усі п’ятеро загинули від голоду. “Де вони поховані і як, мені вже було байдуже”, – казала мама. Вона до самої смерті стверджувала: “Сталін з’їв моїх дітей”, — поділилася спогадами з нашими журналістами бахмутянка Любов Шуліпа.
Однак ходити на колгоспне поле в ті часи було небезпечно — діяв суворий “закон про 5 колосків”. Його ввели, аби розкуркулені селяни та “інші антисоціальні елементи” не розкрадали вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно. Кара була жорстока — розстріл з конфіскацією майна або 10 років ув’язнення.
По цьому закону винен був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.
“Батьки розповідали, що їсти було нічого, траву перемелювали та якісь оладки з цього пекли, супи з цього варили. Підніжний корм. Була річка поруч, там можна було рибку піймати. Ходили збирали до колхозу колосочки, а за це могли “пришити справу” та вислати”, — розповідала нащим журналістам мешканка Бахмута.
В тяжкі часи Голодомору влада оббирала людей до нитки. По всій країні проходили безкінечні арешти. Люди не могли прокормити свої родини. Вони харчувалися падаллю та бур’яном і через це тяжко хворіли. В Україні панував голод, який морив людей до смерті.
“Померлих везли на закритих бричках, було видно, як у спідній білизні, полотняній, на наше кладовище. І якось не жінки, а чоловіки. Чого я запам’ятала? Батько кричить на мене: “Тікай з вулиці, не заглядай, що там!” З Ниркового везли також”, — розповідала Вільному радіо свідок тих подій, мешканка Званівки Катерина Литвинова.
Скільки точно людей загинуло в 1932-1933 роки від голодної смерті, досі ніхто не знає. В 2010 році рішенням Київського апеляційного суду щодо винуватців Голодомору вказали саме три мільйони дев’ятсот тисяч чоловік. Ця цифра приблизна.
Вже в минулому році генеральна директорка національного музею Голодомору – геноциду Олеся Стасюк зазначає: зараз вони офіційно заявляють про 10,5 мільйонів жертв голоду у 1932-1933-му роках.
Однак не всі історики згодні з такою цифрою. Тож вивчення питання продовжується. Суперечки точаться над кількістю мільйонів жертв.
До того ж заборонялося записувати причину смерті “голод”. Замість цього в актах про смерть вказували: від тифу, виснаження, від старості та інші причини.Для довідки:Підрахувати точну кількість жертв штучного голоду заважають деякі обставини. Наприклад, у розпал голоду не дозволяли фіксувати правдиву кількість смертей.
Наразі в Україні ведуть Єдиний реєстр жертв Голодомору.
Нагадаємо, українські вчені пояснили: колективна травма українського народу від Голодомору-геноциду незагоєна та продовжує впливати на людей. Нації оговтуються від геноциду 3-4 покоління. Більшість з тих, хто пережив Голодомор, змушені були мовчати про свій жахливий досвід все життя. Задавлені страх, біль та втрати не проходять безслідно. Все це у вигляді громадянської пасивності, недовіри один до одного, українофобії, заниженої самооцінки та суїцидів, наші діди та прадіди передали нам у спадок.
* * *
Додамо, щороку в День пам’яті жертв Голодомору о 16:00 проводиться Всеукраїнська акція “Запали свічу”. Запрошуємо всіх долучитися до неї та схилити голову у Всеукраїнській хвилині мовчання, щоб вшанувати пам’ять безвинно загиблих українців в часи тоталітарного режиму.
Читайте також: