“Світ розпався на цятки, і я думала, що залишилась без руки”. Бахмутянка про те, як вижила після ракетного удару росіян
60-річна бахмутянка Ольга Ільїна до середини липня залишалась у місті попри обстріли російської армії. 19 липня все змінилося: вона потрапила під вогонь окупантів та сильно постраждала. Жінку врятували волонтери та медики. Вона досі оговтується та розповідає: як це — опинитися біля епіцентру ракетного удару, як проходить лікування та чи шкодує вона, що залишалася у небезпеці.
Далі розповідь Ольги Ільїної від першої особи.
Єдина причина, чому я залишалась у Бахмуті, — це робота. Я була патронатною працівницею у приватній фірмі, навідувала літніх людей та допомагала їм. У мене були обов’язки, підопічні, зарплата.
19 липня о 14:30 я йшла у центрі міста, провулком Лермонтова, в аптеку для клієнтів, розмовляючи телефоном. Пам’ятаю, ані звуку обстрілу не чула, нічого не було. І наче наштовхнулася на стіну з повітря. Через мене пройшла повітряна хвиля, у голові яскраве світло, і все — увесь світ розпався на яскраві цятки та я впала як ганчірка.
“Лежала обличчям на асфальті та спокійно думала про те, що, мабуть, мені відірвало руку”
Наступний момент — я лежу на асфальті обличчям донизу і не відчуваю тіла, не можу ані рукою поворухнути, ані ногою, лише голова у порядку, очі бачать. Але під головою розтікається кров, одна рука дико болить, і більше нічого я не відчуваю.
І думаю сама собі (страху не відчувала): “Мабуть, мені руку відірвало”. Навколо тиша, людей немає. Розумію, що на допомогу кликати сенсу немає. Думаю: “Кров витече, знепритомнію”. Ось такий абсолютно спокійний стан.
Бачу внизу провулку ще один вибух та клуби вогню. Пізніше я дізналася: там ракета потрапила у надбудову 5-поверхівки, під стіною якої я йшла. І якби я йшла трохи ближче до середини вулиці, то я б просто не вижила. Мене врятувало лише те, що я була близько від стіни, де було менше осколків та слабша вибухова хвиля.
Мабуть, пройшло хвилин з 5. Не знаю, втрачала я свідомість чи ні, наче ні. Потім чую голоси за спиною — то підійшли якісь волонтери. Станція “швидкої допомоги” була десь у ста метрах. Мене поклали у “швидку” та відвезли до місцевої лікарні. Там нам щось вкололи, мабуть, перев’язали та вдягнули на шию якийсь комір, який тримав шию.
“Лікар вставив палець у рану на моїй шиї та намацав осколок 1,5-2 см”
Виявилось, що позаду мене йшов чоловік, його теж зачепило. Потім він мені розповідав у цій самій лікарні Костянтинівки, де я перебуваю зараз: він був у стані шоку та просто пішов далі додому. А він весь у крові був, живіт, рука. І внизу вулиці його підібрав чоловік, який проїжджав машиною повз, помітив та теж відвіз до бахмутської лікарні. Там ми з ним і зустрілися, й нас однією “швидкою” відвезли до лікарні у Костянтинівці.
У Костянтинівській лікарні мене одразу поклали під рентген. Не було жодного перелому, тільки дрібні садна. Але у мене було поранення в шию, дуже глибоке. Слава богу, не пошкодило ніякий нерв, сухожилля або артерію. Це просто диво! Осколок був доволі великий, 1,5-2 см. Лікар у рану мені повністю палець вставив та шукав той осколок, потім акуратно пінцетом його витягнув та поставив дренаж — щоб виходив бруд, пил, щоб загоювалась рана. Поклали мене під крапельницю, кололи антибіотики та все на світі. І ще плюс контузія. Три дні мені не можна було вставати, лежала у стані “овоча”.
“І за місяць я не можу ходити більше ніж 5-10 хвилин”
Дуже-дуже важко після цього відходиш, тому що постраждало все тіло насправді. Зараз в мене рана чистесенька, вона загоювалася понад місяць. Але, ймовірно, зачепило якийсь нерв, бо у мене дуже сильно болить права рука (погано рухається та боляче торкатися її) та шийний відділ хребта. Сидіти я не можу, лише лежати та трохи ходити. Не можу ані головою нормально повертати, ані ходити більше ніж 5-10 хвилин — все тіло мліє, починається слабкість та запаморочення.
“Тяжко морально бути тут: щодня з Бахмута привозять все більше поранених мирних мешканців”
Я здивована тим, що з нас ніхто ніде копійки не просив. Нас годують, обслуговують й усі ліки, які потрібні, дають. А інші пацієнти, які за хворобою тут, їм щодня переліки ліків дають, які вони купляють своїм коштом. Мені сказали, що це тому, що ми поранені, нас лікують коштом держави. І тим більш, я нічого й не могла сплачувати: мене підібрали на асфальті — слава богу, у мене були в рюкзаку документи.
Повертатися в Бахмут я тепер не можу — там ані лікарні, ані світла, ані води, нічого зараз. Лікар сказав мені, що невдовзі мене відправлять у Дніпро. Там я зможу продовжувати лікування та реабілітацію, бо до здорового стану мені ще далеко.
З Бахмута привозять все більше поранених мирних мешканців — ми ж виходимо, дивимося. 24 серпня вночі привезли бабулю з дочкою, їм влучив снаряд у дім, стеля рухнула на них. Дочка витягувала бабусю на собі, бабуся поранена, тепер теж лежить лікується. Вони теж там дивом вилізли живі.
Тяжко морально бути тут, тому що щодня ми це спостерігаємо. Чи шкодую я про те, що залишалася? У мене свій погляд на своє життя та власну долю. Скільки я не думала про евакуацію, я сама не хотіла. А так якщо закінчився час мого перебування у Бахмуті, значить мене ось так звідти вивезли. Тепер я чітко розумію, що туди я повертатись не буду, там період мого життя завершився.
“Мені пощастило з людьми, які мене оточували”
Я вражена, наскільки мало я постраждала — у мене могло бути щось геть жахливе, а осколок міг мені просто розворотити усе, перебити хребет, я могла б бути паралізованою. Рука поступово відходить, я можу рухати нею вже більше. Розумію, що вона відновиться, тільки для того потрібен час.
Зі мною лежить жінка з Серебрянки, вона після аналогічного поранення оглухла на одне вухо. Але так “пощастило” не всім: біля перехрестя неподалік наче ще були дві молоді жінки, одну з них вбило цим вибухом, а друга дістала сильного та небезпечного поранення у горло. Я не знаю, де вона та що із нею, може її одразу до Дніпра відвезли.
Я дуже вдячна людям, які мене оточували. По-перше, волонтери, які під вогнем та пострілами кинулися та усіх позбирали та відвезли. Персоналу цієї лікарні — хірург чудовий фахівець та по-людськи ставиться до людей, медперсонал “викладається” та вносить позитив — їм честь і слава!
Спимо тут вночі та теж слухаємо ці “прильоти” на Костянтинівку. Люди переживають, бояться, а у мене паніки немає. Я не нещасна й не збираюся здаватись. Це моє життя, і я його проживаю далі.
Читайте також:
88Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
