“Ми відчували цю війну всі 8 років”, — каже Людмила Вєтрова з Сартани. Знаючи, на що здатні окупанти, на початку відкритої війни вона з родиною хотіла виїхати в безпеку. Але евакуація зірвалася, тож вони застрягли у блокаді. Однак Вєтрови змогли вирватися й почати нове життя. Зараз понад усе жінка прагне бути потрібною іншим, тому працює в центрі “ЯМаріуполь” — допомагає землякам відчути частинку рідного міста у Чернівцях.
Евакуюватися з-під обстрілів Людмилі Вєтровій довелося вже вдруге. Перший раз був 2014-го, коли окупанти почали гатити по її рідному селищу.
“Сартана, передмістя Маріуполя, знаходилася неподалік від лінії розмежування. Вона першою потрапила під ворожий обстріл 2014-го. Тоді загинуло дуже багато людей. Тому чоловік відправив мене з сином та невісткою в Миколаїв, а сам залишився вдома”, — розповідає Людмила.
За два роки вони все ж вирішили повернутися додому. Але спокійніше за цей час там не стало.
“Того ж року до нас “прилетіло”. А будинок свекрухи, яка жила неподалік від місця, де перебували прикордонники, часто страждав від “прильотів” з “Градів”, — каже Людмила.
Жінка відчувала, що наближається щось погане, але гнала ці думки від себе.
“Початок повномасштабного вторгнення ми побачили ще 16 лютого. По всій лінії розмежування гриміли гучні вибухи, від яких небо гуділо і ставало рожевим. Однак ми сподівалися, що все мине”, — згадує жінка.
Надії не виправдалися. 24 лютого родина Людмили дізналася з новин про початок війни з Росією.
“Ми розуміли: тепер виїжджати треба всім, адже ми проукраїнські. Якщо, не дай Боже, в Сартану зайдуть “денеерівські” війська, на нас чекає погане майбутнє. Чоловіку постійно передавали “привіти” з погрозами сартанці, які воювали у війську “ДНР”, — розповідає Людмила.
Перед виїздом сім’я заїхала до родичів у Маріуполь. Тут їх застала повітряна тривога. Небезпеку вирішили перечекати.
“Ми залишилися, тому що вірили: Маріуполь окупанти ніколи не візьмуть. Там було гарне озброєння, хороша лінія оборони. Вже 25 лютого росіяни бомбили Сартану, і люди почали виїжджати в Маріуполь. Однак за декілька днів його неможливо було покинути. Так ми залишилися в Маріуполі”, — продовжує Людмила Вєтрова.
Щоночі родина здригалася від нових ударів по місту. Ворог гатив по різних мікрорайонах, поступово наближаючись до центру.
“Ми жили на Західному мікрорайоні — виїзді з Маріуполя. Щодня повз нас проїжджали колони з сигнальними білими смужками та по колу знову поверталися назад — їх не випускали. Попри все ми трималися. Була якась віра, вона допомагала не занепадати духом”, — згадує Людмила.
Та дуже швидко в місті зникло світло, опалення й вода, а люди у відчаї почали трощити магазини.
“Ми перейшли жити до підвалу, а чоловік з нашими котами та собаками, яких забрали з Сартани, жив неподалік у гаражі. Щодня під обстрілами він приносив нам воду та новини від військових — вселяв надію, що все буде добре. Зранку до вечора молилися за це”, — говорить жінка.
У блокованому Маріуполі родина протрималася до середини березня, аж поки в їхньому дворі не впала ракета. В той момент там був їхній син — він дивом залишився живий.
Вєтрови вирішили вибиратися з небезпечного міста. Дізналися про “зелений коридор” і ризикнули виїхати. Того дня Людмила вперше побачила жахливу картину блокадного Маріуполя. До цього вона близько місяця провела у підвалі.
“Я побачила все жахіття, той Армагеддон, який до цього показували лише в страшних фільмах. Все місто зруйноване, скрізь валяються трупи людей, у яких відірвані руки, ноги. І їх неможливо поховати — обстріли не припиняються ні на мить”, — ділиться враженнями жінка.
З Маріуполя до Бердянська добиралися цілу добу, хоча в мирний час доїжджали за півтори години.
“Було багато машин та блокпостів. Я хвилювалася за сина. Боялася, щоб не забрали, адже йому 34. Після того як побачила, що окупанти творили в Маріуполі, було дуже лячно. Але ми вибрались”, — розповідає Людмила.
У Бердянську родина перепочила кілька годин і поїхала в запорізький прихисток.
“Не знаю, чому, але там ми й залишилися. Мабуть, через те, що машина була дуже побита. На ній було 18 осколкових пробоїв та вибите скло. Взагалі я не знаю, як на цій автівці ми доїхали”, — зізнається жінка.
Усе майно, яке родина забрала зі своєї оселі, залишилося в Маріуполі. Та Людмила була рада нарешті вирватись у безпеку.
“Коли ми виїхали, я сказала: “Там залишилося все. Тепер треба жити майбутнім. Марнувати життя й сумувати за тим, що було — це шлях до божевілля”. Ми добре розуміємо, що в Маріуполь зараз не повернемося”, — каже жінка.
У Запорізькому хостелі вона зайнялася справою, яка об’єднала її родину з іншими переселенцями.
“В основному в хостел приїжджали маріупольці. У нас з ними була одна біда. Хтось був поранений, у когось згорів будинок, а ще у когось у Маріуполі залишилися рідні. Звісно, було дуже важко, але ми знайшли себе у спільній справі — прибирали та готували для тих, хто зупинявся в хостелі”, — розповідає Людмила.
Разом із цим вона продовжувала працювати онлайн у Сартанському ліцеї, де викладала до відкритої війни. Однак цього було недостатньо, щоб відчувати себе корисною для інших, каже жінка.
“У травні, коли по всій Україні почали відкриватися центри “ЯМаріуполь”, я зателефонувала голові Сартанської ВЦА. “Давайте щось будемо робити, — кажу. — Не можна сидіти просто так. Зараз у нас є справа, але це все не те”. Так ми потрапили в Чернівці”, — розповідає Людмила.
Подружжя Вєтрових запросили на роботу в центр “ЯМаріуполь”, який відкрився в Чернівцях 17 жовтня.
“Третього жовтня ми переїхали в Чернівці, а вже за чотири стали до роботи. Згодом до нас долучився й син, і так утворився сімейний підряд. Ми намагаємося віддавати землякам часточку свого тепла, допомагаємо відчувати себе невеликим Маріуполем у Чернівцях”, — говорить жінка.
У центрі Людмила працює адміністраторкою. Вона реєструє людей, які сюди звертаються. Кожного треба обережно розпитати про його ситуацію та проблеми, а потім спрямувати до відповідного фахівця або записати на допомогу.
“Зазвичай маріупольці починають самі розповідати, бо хочуть виговоритися. Слухати їх дуже важко. Є такі, хто виїхав ще 24 лютого і навіть бізнес свій вивіз. А є такі, хто пережив багато горя. У нас, наприклад, є дівчинка, яку дивом вдалося врятувати. Її витягли з-під завалів Драмтеатру, а батьки загинули там. І таких складних доль дуже багато”, — ділиться Людмила.
Щоразу жінка намагається вислухати й підтримати земляків.
“Ти слухаєш і розумієш: люди чекають від тебе такого, що їх заспокоїть. Звичайно, я стараюся знайти слова, які втішать хоч трохи, та інколи знайти їх дуже важко. Однак коли людина бачить у твоєму погляді розуміння, коли її долоні у твоїх, це дає їй якусь надію. Буває, розплачеться людина, а ти обіймеш її — і вона відчуває турботу”, — розповідає адміністраторка.
У центрі “ЯМаріуполь” переселенці можуть отримати різну допомогу — від гуманітарної до фахової: психолога, лікаря, юриста. До того ж спеціалісти співпрацюють з різними організаціями, в тому числі з міжнародними.
“У нас є гарна дитяча кімната з різними розвагами. Якщо матері треба піти у справах, діти приходять сюди. За розкладом з ними займаються фахівці з Червоного Хреста та “Права на захист”. Дітей розважають, розвивають, виводять зі стресу. А перед Новим роком айті-компанія потішила наших дітей подарунками”, — розповідає Людмила.
Щоб повернути маріупольців до звичного життя, команда центру влаштовує для них екскурсії та походи на виставки, в театр та інші культурні місця.
“Нещодавно ми їздили на екскурсію по замках у Косів. Для однієї людини вона коштувала 200 гривень. Це недорого. Зате позитивних емоцій від неї отримали багато. Тож і ходять люди до нас за хорошим настроєм”, — посміхається адміністраторка.
“Зараз у центрі близько сорока постійних відвідувачів. Це наші зірочки. Ми всіх добре знаємо. Для нас вони як одна родина, яка завжди знаходить тут затишок і тепло. Тож наша праця недаремна”, — говорить наостанок Людмила Вєтрова.
* * *
Нагадаємо, з 8 лютого в Києві працює хаб для переселенців з Бахмута. Щоп’ятниці з 10:00 до 14:00 тут можна отримати допомогу з питань соціальної допомоги й проживання, а також отримати роз’яснення щодо законодавства у соціальній сфері.
Читайте також: