“Кожен куточок моєї душі поранений обстрілами”: три переселенки з Донеччини поділилися спогадами про порятунок з осаджених міст
Війна залишає відбиток у душі на все життя. Мільйони українців виїхали у безпеку, але живуть із сумом за рідною домівкою, минулим життям, родиною поруч. Три мешканки Донеччини поділилися своїми історіями та розповіли, що відчувають.
Найскладніше в житті чергування в лікарні
На початку відкритого вторгнення Росії мешканка Маріуполя Юлія вчилася на другому курсі Донецького національного медичного університету. Паралельно дівчина працювала у відділенні опікової та гнійної хірургії міської лікарні. Дівчина розповіла про те, як жила під час боїв за місто. Далі — її пряма мова.
“На початку березня в мене було найскладніше в моєму житті чергування в лікарні. Приїхала машина, звичайний фургончик, і в ньому була сім’я: батько, матір, бабуся, двоє малих дітей до десяти років і дівчина з хлопцем. Ми всім відділенням вибігли з каталками, щоб завезти їх у лікарню й надати необхідну допомогу. Коли двері відчинилися, я побачила, що на руках у матері сидять діти, і їхні обличчя були повністю в ранах. Бабуся просто лежить на підлозі без лівої ноги. Вона була в найкритичнішому стані, тому ми вирішили рятувати її передусім.
Завезли її до реанімації, надали відповідні препарати, підключили катетери. Довелося зробити екстренну ампутацію. Під час операції бабуся перестала дихати, їй зробили масаж серця… Однак, на жаль, жінку не врятували.
Діти були залякані, постійно плакали. Решта людей, які до ранку зверталися в нашу лікарню, вижили. Однак у всіх цих людей уже не було дому, і вони залишалися жити в підвалах. Сама я евакуювалася: за мною приїхав тато, і ми пішки під обстрілами добігли до машини й величезними зусиллями, під постійними ракетами, змогли виїхати на захід України.
Зараз я тимчасово живу у батьків, на жаль, це непідконтрольна територія. Моє навчання продовжується дистанційно, я буду виїжджати звідси на підконтрольну територію в січні. Ще не знаю, чи втратила квартиру, але всі речі викрали окупанти”.
Мало не померла від онкології в окупації
Хореографиня й танцівниця Катерина з Волновахи вже кілька років бореться з раком. Коли в її місто прийшли загарбники, дівчина залишилася сам на сам зі своєю хворобою. Своїми спогадами вона поділилася з нашими журналістами.
“Найбільше в рідному місті я любила нашу неймовірну природу, особливо влітку. Я зустріла там чимало світанків та з упевненістю можу сказати, що там найкращий захід сонця.
Я хворію й лікуюся, борюся за своє життя вже четвертий рік. У мене онкологія, саркома Юінга. Напередодні відкритої війни я розпочала чергове лікування. 22 лютого зробила хіміотерапію.
Коли це все почалось, я сподівалася, як і всі, мабуть, що це скоро закінчиться. Тому й не поспішала нікуди бігти. У Волновасі обстріли відбувалися постійно. Декілька ночей ми пережили у квартирі на п’ятому поверсі, а далі сиділи в бомбосховищах.
Найстрашніше, що я чула — це перші авіаудари по місту вночі, коли ми ще сиділи у квартирі. А наступного дня місто обстрілювали “Градами”. Усі подальші вибухи та авіаудари були нічим порівняно з першими двома днями.
Час минав, і я відчувала, що моя хвороба прогресує, а ліків немає. Тож 20 вересня ми з батьками вирішили відходити пішки під обстрілами. Як же моторошно було йти під обстрілами, мінами та гвинтокрилами через ліс до своєї свободи. Ми бачили речі орків, переходили крижану річку, до нас дорогою прибився пес, якого ми теж, виходить, врятували. В моїй пам’яті це досі просто страшний сон.
Багато родичів залишилися вдома. Вони ховаються в бомбосховищах та допомагають ЗСУ й волонтерам вивозити тваринок.
Наразі я в іншій країні й досі працюю над тим, щоб отримувати лікування. Навіть не уявляю, що було б, якби я й досі сиділа у Волновасі. Бо в моєму місті людей не випускають у бік підконтрольної частини України. Не впускають гуманітарну допомогу. На жаль, там справжній геноцид населення. Навкруги йдуть запеклі бої. Серце розривається від того, що я читаю й бачу”.
Ані дому, ані міста більше немає
Марина з Маріуполя опановує медіапродюсування в Київському національному інституті імені Тараса Шевченка. Дівчина живе за кордоном і понад усе мріє повернутися додому, який знищили окупанти. Про свої почуття Марина розповіла Вільному радіо.
“За останні кілька років дуже багато в Маріуполі було відновлено і відреставровано. Щоразу я закохувалась у місто все більше. А найбільше я любила море з усіма його недоліками через заводи та прекрасними заходами сонця. Бути біля води — це щастя, і зараз, після від’їзду, мені цього дуже не вистачає.
Виїхали ми, бо мого дому більше немає. У блокаді ми провели приблизно чотири тижні. За цей час у мене не було паніки — радше страх за тих, хто зараз не поруч зі мною.
Зараз ми з родиною в Німеччині. До початку повномасштабного вторгнення я відчувала сильну тривогу, незрозуміло чому. Чомусь здавалося, що я ледь не востаннє бачу кожне місце, де прогулювалась у місті. Виявилось, що мала рацію.
Після початку обстрілів мені було соромно, що хтось зараз на передовій, а я у квартирі, хоч і без світла, води, газу, зв’язку. Хтось волонтерить, а я сиджу. Це відчуття навіть посилилося після переїзду.
Повернутися дуже хочу, але куди? Мого дому немає, мого міста немає. Кожен куточок моєї душі поранений обстрілами. Місце першого поцілунку, школа, ліцей, дім бабусі, прекрасне узбережжя”.
***
Нагадаємо, для переселенців з Луганщини побудують модульне містечко на Закарпатті за 2 млн доларів. На житло можуть розраховувати люди, чиє житло зруйнували або значно пошкодили окупанти.
Читайте також:
2Цей матеріал створено у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю автора і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
