Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
На підвіконні — шматки вугілля. Поруч із ними на стінах — десятки невеликих фотографій без рамок: засніжені терикони, дерева обабіч дороги, старий трамвай, друзі на велосипедах, паски на Великдень, домашні тварини та заходи сонця над Горлівкою.
Усе це розмістили серед одягу, шевронів та іншої символіки Донеччини у київському шоурумі “Забой”. 20 червня тут відкрили виставку “Між териконами та фронтом” братів Максима та Івана Фролових. Журналісти Вільного Радіо відвідали подію.
Самих авторів серед гостей немає. Після початку повномасштабного вторгнення вони виїхали до Нідерландів, тому до відкриття долучаються через відеозв’язок. На екрані біля каси брати майже годину відповідають на запитання відвідувачів.
Гостей небагато — менш як десяток. Але розмова швидко виходить далеко за межі фотографії. Люди питають, яким було життя в окупованій Горлівці, де вдавалося купувати плівку, як часто доводилося фотографувати, чи було страшно знімати поблизу фронту та як змінилося місто за роки окупації.
На стінах — 111 фотографій, зроблених у 2016-2020 роках. Більшість із них ніби і не схожі на кадри з міста, яке вже кілька років перебувало під контролем російських окупантів. Тут майже немає війни.
Але що довше слухаєш історії авторів, то сильніше розумієш: вона присутня майже на кожній світлині.
Темно-зелені стіни шоуруму, рейли з одягом, присвяченим сходу України, футбольна атрибутика, невеликі стели міст Донеччини, шеврони та шматки вугілля створюють відчуття, ніби потрапляєш не до галереї, а до чиєїсь колекції спогадів про дім.
Фотографії тут теж не оформлені у звичні музейні рамки, а просто закріплені на стінах і конструкціях. Іван Фролов пояснює, що такий формат з’явився не випадково.
“Наш досвід показав, що ми можемо використовувати будь-який простір. Ми друкуємо фотографії без рамок і кріпимо їх на будь-яку поверхню. Це пов’язано з нашим досвідом вимушеного переміщення. Коли ти не маєш постійного місця для життя, ти шукаєш прості рішення. Нам подобається ця відкритість і простота. Так фотографії можуть існувати будь-де — в галереї, магазині чи громадському просторі”, — каже він.
Локація для виставки знайшлася завдяки команді “Забою”. Засновник бренду Денис сам написав братам і запропонував використати частину простору шоуруму для експозиції.
Поруч із фотографіями відвідувачі можуть погортати й фотожурнал “Кишеньковий Донбас” — невелику збірку світлин Донеччини, створену спеціально до виставки. Маленька книжечка легко поміщається в долоні, але за її сторінками стоять роки спроб зафіксувати регіон таким, яким його памʼятають автори.
Максим і Іван народилися та виросли в Горлівці. Після початку російської окупації у 2014-му вони залишилися в місті разом із родиною.
Старший брат Максим захопився плівковою фотографією ще у 2016-му році, перші кадри робив на фотоапарат подруги.
“Я тоді зрозумів, що це моє. Почав шукати можливості: де знайти плівку, де купити фотоапарат. Самі камери ще можна було дістати, а от із плівкою було складніше”, — згадує Максим.
Частину плівок він купував у Горлівці, частину — в інших містах. Власники місцевих магазинів казали, що плівку до окупованого міста часто привозили з підконтрольної Україні території — зокрема з Бахмута.
На той момент Максим уже не постійно жив у Горлівці, але час від часу приїжджав до батьків. Саме під час цих поїздок він фотографував місто, друзів, вуличне життя та інші повсякденні сцени.
У 2018 році він подарував молодшому брату Івану плівковий фотоапарат на 15-річчя. Відтоді фотографія стала їхньою спільною справою, хоча у братів поступово сформувалися два різні погляди на Горлівку. Максим фіксував життя навколо себе — зустрічі з друзями, прогулянки, дороги. Іван частіше знімав те, що для нього було щоденним маршрутом: дачу, поля, терикони і заходи сонця.
“Більшість фото я робив, коли гуляв звичним маршрутом з району до дачної ділянки. Не знаю, чи можна це назвати фото природи в нашому такому індустріальному ландшафті. Я часто знімав небо, захід сонця, ландшафти, пейзажі. Це моя частина, а в Максима це більше якась життєва частина. Він частіше бував у центрі, з друзями катався на велосипедах. Тому в нього в кадрах більше людей і якихось історій”, — усміхається Іван.
Назва виставки народилася з реальності, в якій брати прожили кілька років.
“Наше життя буквально проходило між териконами та фронтом. Терикони були частиною пейзажу, який ми бачили щодня. А фронт був десь поруч, хоча його часто не було видно”, — пояснює Іван.
Частину фотографій зробили всього за кілька кілометрів від лінії зіткнення.
“Ми жили десь за чотири-п’ять кілометрів від фронту. Іноді фотографії робилися під стрілецьку канонаду. Тоді ти просто гуляєш, фотографуєш, а десь на фоні щось вибухає. Зараз дивишся на кадр і згадуєш не саму фотографію, а той звук”, — говорить Максим.
На світлинах немає блокпостів, військової техніки чи кадрів із фронту. Натомість є паски на Великдень, друзі на велосипедах, собаки, коти, старі будинки, дороги на дачу та порожні вулиці в різні пори року.
“Життя навіть в окупованих містах продовжується, і ми на цих світлинах хоча б трохи це фіксуємо. Знаю, що дуже багато людей, які виїхали з Горлівки давно, шукали фотографії дому. Мені і писали багато в соцмережах, я публікував тоді ще у “ВКонтакте”, трохи в інстаграмі. Зараз ще іноді згадую про якісь кадри, коли випадково натрапляю”, — каже Максим.
Для Івана важливою частиною цього життя стали саме пейзажі Донеччини.
“Я можу побачити красивий захід сонця будь-де. Але коли думаю про дім, то все одно згадую захід сонця над териконами”, — говорить він.
Максим доповнює ці згадки про символи окремих міст області. Як старший брат, він частіше робив ризиковані вилазки, зокрема кілька разів піднімався на терикони.
“З наших териконів на окупованій території ми бачили терикони на вільній землі. І бачили людей, які там піднімалися на них. Ми ділили з ними одне повітря”, — ділиться спогадами Максим Фролов.
Після початку повномасштабного вторгнення брати виїхали до Нідерландів. Саме там вони почали більш активно працювати з архівом, влаштовувати виставки та шукати нові способи розповідати про український схід.
Водночас вони дедалі частіше думали про те, що ці фотографії мають побачити не лише європейські глядачі.
“Раніше історія Донбасу цікавила не так багато людей. Це було чимось локальним, для своїх. Після 2022 року багато українців почали по-іншому дивитися на схід країни. Мені здається, зараз є більше бажання зрозуміти цей регіон і людей, які там жили”, — каже Максим.
Що цікаво, оцифровують негативи Фролови зазвичай у Києві.
Під час відкриття фотовиставки серед гостей була й рідна тітка братів. У 2014 році вона виїхала з Горлівки до Бахмута, а після повномасштабного вторгнення опинилася вже в Києві. Жартома брати називають її своїм “логістичним хабом”.
У цій фразі — історія багатьох родин із Донеччини, які за останні понад десять років неодноразово змінювали місце проживання, але продовжували підтримувати зв’язок між собою.
Виставка “Між териконами та фронтом” у Києві — лише частина більшого проєкту. Брати розвивають ініціативу “Східнічер” та працюють над майбутньою фотокнигою про Донеччину. Крім того, вони збирають новий архів — уже з фотографій, які роблять військові, волонтери та цивільні мешканці різних прифронтових територій України на плівкові камери.
Поки ж у невеликому просторі серед шевронів, вугілля та назв міст Донеччини можна побачити Горлівку такою, якою її пам’ятають два брати.
Із дорогою на дачу. З друзями на велосипедах. З териконами. І з війною, яку майже не видно на фотографіях, але яка назавжди залишилася між ними.
Фотовиставка братів Фролових буде доступна у шоурумі “Забой” в місті Києві за адресою вул. Костянтинівська, 16 до 5 липня.
Раніше ми розповідали, що у Полтаві запрацювала виставка про Донеччину — її створили на основі інтервʼю з переселенцями Краматорського району. Мисткиня Богдана Корогод зібрала свідчення та спогади, а після перетворила їх на інсталяцію з калькового паперу та артбук.