Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
На окупованій частині Донеччини російська пропаганда використовує тему ЛГБТК+ як маркер “чужого” — пов’язує її з Україною, Європою та США і протиставляє так званим традиційним цінностям. Паралельно окупаційна влада поширює російські заборони щодо “пропаганди ЛГБТ”.
Журналісти Вільного Радіо проаналізували, як працює ця пропагандистська схема та які ризики вона створює для людей на окупованій території.
В окупаційних джерелах поширюють поділ на “традиційні” та “нетрадиційні” цінності. Перші описують як прийнятні, правильні та сімейні, тоді як до “нетрадиційних” відносять усе, що цьому уявленню суперечить.
Так, під час аналізу медіа та телеграм-каналів ми натрапили на один із прикладів такої риторики — матеріал, у якому, посилаючись на слова пропагандиста й колишнього нардепа від партії “ОПЗЖ” Олега Волошина, політиків протиставляють нібито за їхнім ставленням до “традиційних цінностей”.
До одного табору Волошин зараховує лідера Росії Володимира Путіна, президента США Дональда Трампа та колишнього прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана. По інший бік, за його версією, перебувають Володимир Зеленський, президент Франції Еммануель Макрон та експрезидент США Джо Байден. Доказом належності останніх до “іншого табору” пропагандист називає символіку ЛГБТК+ — райдужні прапори, які можна побачити на акціях на підтримку України в Європі. Як саме до цього причетні лідери країн, зокрема Байден, Волошин не уточнює — вочевидь, його слова були покликані створити хибне протиставлення між чинним і колишнім президентами США, а не навести конкретні аргументи.
В іншому тексті окупаційне медіа поширює твердження, що на позиціях українських військових у районі Лимана нібито знайшли “брошури фонду Джорджа Сороса з пропагандою ЛГБТ-стосунків”. У самій публікації доказів цій заяві не навели. Як і фото самих брошур.
Проте читачеві пропонують готовий висновок: Україна воює не лише за територію чи політичний вибір, а й за нав’язування “чужих цінностей”.
Подібну схему насадження наративів використовують і щодо українських дітей.
У травні 2026 року російське МЗС заявило, що українських дітей нібито вивозять до країн Європейського Союзу та США, зокрема “для усиновлення в ЛГБТ-сім’ї”. Це твердження російське відомство включило до доповіді про ситуацію з правами людини в Україні, а російські державні медіа поширили його як новину.
Так тема ЛГБТК+ стає частиною іншої пропагандистської конструкції — нібито “Захід забирає українських дітей”. До особливо чутливої теми дітей додають образ ЛГБТК+ сім’ї як чогось небезпечного або неприйнятного.
Водночас така теза суперечить реальним правилам України щодо міжнародного усиновлення. На період воєнного стану та протягом трьох місяців після його припинення або скасування іноземці та громадяни України, які перебувають за кордоном, не можуть усиновлювати українських дітей, за винятком окремих випадків, передбачених законом.
Тобто російська пропаганда вбудовує ЛГБТК+ тему в історію про нібито “захоплення” українських дітей Заходом.
У жовтні 2022 року так звана “Народна рада ДНР” підтримала російські законопроєкти про заборону “пропаганди і нав’язування нетрадиційних сексуальних стосунків”. Голова цього органу Володимир Бідьовка заявив, що “депутати” підтримали документи одностайно.
У повідомленні російського “РИА Новости” при цьому зазначалося, що “Народна рада” розглядала ці законопроєкти вже як орган “суб’єкта РФ”.
Наступним етапом стало рішення Верховного суду Росії, який визнав “міжнародний громадський рух” ЛГБТ екстремістським та заборонив його діяльність. Засідання проходило в закритому режимі, рішення суду набуло чинності одразу ж після ухвалення.
Російський Мін’юст обґрунтовував позов тим, що в діяльності “ЛГБТ-руху” нібито виявили “ознаки та прояви екстремістської спрямованості”, зокрема “розпалення соціальної та релігійної ворожнечі”.
Екстремістський рух — це обʼєднання, яке пропагує радикальні погляди та може використовувати незаконні, зокрема насильницькі, методи для досягнення своїх цілей.
На окупованій частині Донеччини про це, зокрема, повідомляли місцеві ресурси.
У Росії перелік “традиційних цінностей” визначає президент своїм указом. Це дозволяє владі самій визначати, які моральні та суспільні орієнтири вона вважає “традиційними”, аби потім використовувати їх як основу державної політики.
За словами адвоката й експерта з міжнародного гуманітарного та кримінального права Медійної ініціативи за права людини Андрія Яковлєва, проблема полягає саме у такій конструкції.
“Традиції та цінності за своєю природою формуються історично, розвиваються всередині суспільства і можуть відрізнятися між його групами. Вони не виникають унаслідок рішення посадової особи й не потребують державного затвердження”, — пояснює юрист.
Коли ж держава сама визначає “правильні” цінності, вона отримує можливість визначати і тих, хто цим цінностям нібито загрожує. Саме так ЛГБТК+ люди у російській пропаганді поступово опиняються по інший бік від проголошеної державою “норми”.
У результаті поняття, яке, на перший погляд, стосується культури або моралі, стає інструментом державної політики.
Ще один рівень проблеми виник після рішення російського Верховного суду про визнання “міжнародного громадського руху ЛГБТ” екстремістським.
За словами юриста, єдиного “міжнародного руху ЛГБТ” із засновниками, статутом, керівними органами, визначеним членством чи єдиним центром ухвалення рішень немає.
“Є різні люди, правозахисні організації, ініціативи та спільноти, які не обов’язково пов’язані між собою і не діють як одна організація”, — зазначає юрист.
Саме це, на його думку, створює проблему з визначенням того, хто взагалі є учасником забороненого “руху”.
“Людина не може перевірити, чи є вона учасником цього руху, не може вийти з нього, не може ознайомитися з його статутом або зрозуміти, які саме дії здійснюються від його імені”, — говорить Яковлєв.
У такій ситуації межі забороненої діяльності можуть визначатися вже не самою організацією, а правоохоронними органами.
“Вони самі визначають, чи є конкретна публікація, зустріч, вечірка, закритий чат, правозахисна діяльність, психологічна допомога або використання райдужної символіки проявом участі в забороненій організації”, — пояснює експерт.
На цьому етапі виникає юридичне питання: що відбувається з правами людей, коли російські закони й заборони переносять на окуповану українську територію?
За словами Андрія Яковлєва, сама окупація не означає, що Росія отримує суверенітет над захопленою територією.
“Окупаційна влада тимчасово здійснює фактичний контроль, але не набуває права перебудовувати правову систему цієї території на власний розсуд. Загальне правило полягає в тому, що там і надалі має діяти українське законодавство”, — пояснює Яковлєв.
Це правило випливає з міжнародного гуманітарного права. Зокрема, стаття 64 Четвертої Женевської конвенції передбачає, що кримінальні закони окупованої території мають залишатися чинними. Окупаційна держава може змінювати або призупиняти їх лише у визначених міжнародним правом випадках.
“Окупант може скасувати або призупинити окремі норми лише тоді, коли вони створюють реальну загрозу його безпеці або перешкоджають виконанню Конвенції. Власні положення він може запроваджувати лише настільки, наскільки це необхідно для виконання його обов’язків за міжнародним гуманітарним правом, належного управління територією або забезпечення безпеки окупаційних сил, їхнього персоналу та майна”, — говорить юрист.
Російські обмеження щодо ЛГБТК+ не відповідають цим критеріям, наголошує Яковлєв.
“Сексуальна орієнтація людини, поширення інформації про ЛГБТК+ осіб, використання відповідної символіки чи підтримка рівності не створюють загрози окупаційним військам і не перешкоджають виконанню Женевської конвенції”, — зазначає експерт.
Тому, за його оцінкою, поширення російських норм про так звану “пропаганду ЛГБТ” на окуповану частину Донеччини не можна пояснити необхідністю підтримання порядку чи безпеки.
“Це означає, що Росія використовує окупацію не для тимчасового забезпечення порядку, а для заміни українського законодавства власним законодавством та нав’язування населенню своєї державної ідеології”, — підкреслює Андрій Яковлєв.
Фактично тема стає одним із інструментів, за допомогою якого окупаційна влада вибудовує межу між “своїми” й “чужими”, визначає, які погляди вважаються допустимими, а які — ворожими, і створює додаткові підстави для контролю над цивільним населенням.
У цій конструкції ЛГБТК+ ідентичність перестає бути лише особистою характеристикою людини. У пропагандистській картині вона може перетворюватися на маркер “чужості”, а в репресивній системі — на одну з ознак, за якою людину можуть перевіряти, переслідувати або звинувачувати в нелояльності, підсумовує юрист.
Раніше ми розповідали про те, як формувалася ЛГБТК+ спільнота на території Донеччини.
Цей матеріал підготовлений за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.