image

“Це не я в полоні, а ви” — інтерв’ю з експолоненою т.зв. “ДНР” Валентиною Бучок

|
01 Липня 2020

Мешканка Іванопілля Валентина Бучок — експолонена самоназваної “ДНР” — стала жертвою вже третього нападу. 20 червня вона підірвалася на розтяжці у власному подвір’ї й змогла вижити. Ми відвідали жінку в лікарні та розпитали про все детальніше: що вона думає про напад, як згадує полон та що планує робити далі. 

Валентино, розкажіть, що трапилось 20 червня?

В 7 годин я прокинулась, вмилася, першим ділом пішла годувати тварин, потім збиралася на ринок. В лівій руці несла їжу, а правою штовхнула хвіртку, почула хлопок й опустила очі вниз. За 10 см від землі я побачила таку штуку. Вона була прив’язана, але чим — я вже не встигла… Зробила 2 кроки назад, й воно рвонуло. Я впала, почала сильно кричати: думала голова просто розірветься. Мені не так оці рани боліли, як голова — довго нічого не чула. 

Там є величезне вікно у нас, якісне, й воно вдавлене. І коли приїжджали експерти, то, зі слів мого брата, спочатку припускали, що то я туди впала. Я туди не падала, а впала на спину. “Покубирялась” там, покричала, потім вирішила, що треба якось мені зібратися з силами, зайти в дім та почати викликати поліцію, “швидку”. Брату я подзвонила найпершому. Лікарі приїхали швидко.  

вибух подвір'я Іванопілля
Подвір’я Валентини Бучок в Іванопіллі, де стався вибух. Фото: Національна поліція

 

Який стан зараз  —  як ви почуваєтесь?

Зараз я на знеболювальних, погано чую, голова сильно болить. А ноги… Я чула доктор казав, що у мене більше ніж 30 ран  —  повиворачувало м’які тканини. Слава богу, що кістки цілі, і що скалка потрапила мені під підборіддя.  

Валентина Бучок лікарня поранени
Валентина Бучок після операції в Костянтинівській лікарні. Фото: Вільне радіо

 

Вам раніше погрожували?

Ну, якщо бути об’єктивним, то це трапилось набагато раніше. Були “дзвіночки” такі цікаві: то у мене кота вбили в грудні 2018, то кров наливали по снігу на дворі — навіть не могла собі уявити, що у 21 столітті отаке може бути. Я ніколи ні з ким не сварилася, нікому нічого не винна. 10 березня 2019 чоловік прийшов у відпустку й о 2-й годині ночі закричав: “Бучок, підйом, горимо!”. Ми швидко своїми силами загасили дах домівки. Потім викликали поліцію, пожежників — є акт про підпал: що це не самозагоряння, а саме підпал. Але “віз й нині там. Костянтинівська поліція працює, мабуть, як й вся поліція по всій Україні (не хочу образити чесних поліцейських):  основна їх маса ходить не працювати, а заробляти.    

 Про котів або про кров  —  Ви писали заяви?

А як же, все написано!

І чим от завершилися розслідування?

Абсолютно нічим. А 15 жовтня 2019, коли я поїхала в Бахмутський апеляційний суд, по обіді чоловік дзвонить мені (теж у відпустку прийшов): “Що ти тут розвела? У тебе розтяжки на дворі!” Я подзвонила в поліцію, приїхало дуже багато, експерти приїхали найостанніші. Все, на що спромоглася поліція, — знищили речдоки; результат нульовий, навіть “в мінусі”. Я багато разів ходила просила: “дайте хоч яку-небудь відповідь” —  відповіді немає.

Ви когось підозрюєте?

Коли я була у полоні, зі мною були всі документи — паспорт, довідка переселенки. Мені там казали: “Ти що, думаєш, тебе обміняють  —  будеш жити спокійно? Ми тобі гарантувати цього не можемо”. Власне, вони мали рацію —  захистити мене нікому. Поки мій чоловік захищає батьківщину, мене тут просто вбивають.

Він не перший контракт в АТО?

Так, з 2016-го року він по контракту.

Це правда, що в нього зараз неприємності на службі?

Так, були неприємності. Після того, що трапилося зі мною, він підходив до свого командира, просив, аби йому дали відпустку. Командир йому відмовив.  

Яка це частина?

10 окрема гірсько-штурмова бригада, Маріуполь.

Ви не працюєте зараз?

Ні, я інвалід 3 групи загального захворювання. В мене немає можливості працювати, мешкаючи в такій “дирі” як Іванопілля, й за таку зарплатню, яка в Костянтинівці… Я намагалась після полону працювати там же, в ДТЕК, просто психологічно не змогла. 

Чому?

Тому що нас залишили в Донецьку на окупованій території (керівництво виїхало, а нас залишили, мабуть, на знищення). Мене взяли в полон на робочому місці. А потім, коли після обміну я переїхала сюди, то тут вони дуже “бдять” про безпеку своїх працівників. Це називається лицемірством. 

Правда, що Ви судитесь чи судилися з ДТЕК?  

Так, я судилася з ДТЕК по зарплатні — щоб вони мені виплатили гроші за час, проведений в полоні; я цю справу виграла, мені виплатили. А тепер я готую новий позов на відшкодування моральної шкоди.

А не може такого бути, що це все творить ДТЕК?

Може, я вже нічому не здивуюсь. Я не хочу просто звинувачувати когось, але я припускаю таке. 

Які у Вас відношення з мешканцями Іванопілля? 

Ніяких у мене з ними відносин немає. Я, мабуть, нікому не відкрию секрету, якщо скажу: мабуть, кожний другий мешканець Костянтинівки служить “ДНР”. Цим все сказано. 

Не всі наші слухачі знають Вашу історію. Зокрема, що Ви залишалися жити на окупованій території до 2017 року та потрапили в там в полон. Розкажіть про те як минув той час, як вдавалося приховувати, що працюєте на українському підприємстві?

Я не з тих людей, хто приховує — це точно. Я працювала на українському підприємстві. ДТЕК же — українське підприємство? Я отримувала зарплатню в гривнях, на картку. І я завжди казала: “як тільки ви “прогнетеся” під “ДНР”, під якусь там “ДНРівську” юрисдикцію, я не буду працювати й пів хвилини — я просто звідси піду. Я завжди казала, що Донецьк — це Україна. “Військовий трибунал” дав мені за мою позицію 17 років (я нікого не вбила!) Тому так й змогла. 

Коли Ви працювали там до лютого 2017-го, де Ви жили?

В Донецьку. Я приїздила сюди (п’ятниця, субота, неділя я тут), а потім їхала назад. Тому що знаходитись там весь час, це, знаєте, “виніс мозку” просто… Коли бачила ці машини, цих вояк, цих козаків… в маршрутку залазять ці “башкирські шахтарі” —  мене це настільки обурювало! Й при тому — “нас там немає”. 

Ви потрапили у полон, коли були на роботі та фотографували щось. Як Ви для себе визначили як поводитися в полоні?

 Найголовніше, що я зробила (й, вважаю, зробила все правильно), коли мене захопили в полон, — я прибрала всі “слабкі ланки”. А “слабкі ланки” — це родичі. Я сказала: “З чоловіком в мене шлюб фіктивний, родичі в мене — алкоголіки, я з ними не спілкуюсь. Ось, власне, і все. Якщо ви хочете мені “шити” шпіонаж — “шийте”. Я читати не буду оці ваші байки, я вам все підпишу”. Ну й сподівалась, що мене все ж таки тут внесуть в списки на обмін. Тільки так, по-іншому ні. 

Валентина Бучок полон ДНР
Валентина у полоні “МГБ ДНР”, скрін-шот відео допиту

 

Тобто, Ви розуміли, що це все фіктивне?

… що все це мультяшне! Знаєте, я сиділа в СІЗО (це вже після “Ізоляції”)  — я знайшла собі там типу “розвагу”. Вони ж пограбували мене там, і я писала їх т. зв. “органам” — “строчила заяви”. Невістка моя 2 пачки паперу туди принесла, і я це все списала. Ви ж за справедливість? Відповідайте! Я їм вказую, що їх “органи” мене пограбували, а мені пишуть: “Якщо вам буде погано, дзвоніть на “102” (а я в СІЗО сиджу). 

І взагалі, я вважаю, що мовчання — золото. Мовчання допомогло мені уникнути конфронтації в СІЗО з тими “тяжкостатейницями”, які там сиділи. Їх же всіх “накрутили”, розповіли, що я “укроп”, що мене треба “загнобити”, щоб я зламалась. Ну й нічого не вийшло, ціною, звісно, власного здоров’я. А потім, коли вони зрозуміли, що я не з тих… Я не сперечалася з ними, тому що це все було дуже небезпечно. Можна було просто когось штовхнути, хтось вбився б, а це вже чистий кримінал. Мені цього було не потрібно. В житті треба залишатися “олов’яним солдатиком” й не згинатися, не ламатися.  

Які ще у Вас там “червоні лінії” були?

Власне, я з ними (спочатку) не сперечалась, тому що їх було більше. Але я іноді, звичайно, зривалася й казала: ви подумайте про свою долю, а про свою я попіклуюсь сама. І, мабуть, все ж твердість характеру: якщо людина не “розмазня”, вона має бути просто людиною, людяною у всіх обставинах. Мені навіть їх “органи” сказали: “От якби ти була не на тому боці, а на нашому… Я тебе поважаю як ворога”. Мені, власне, такий “комплімент” сто років приснився…  

Як можна сидіти й слухати як катують інших?

Ну, по-перше, я там не мовчала. Я наступного дня вранці казала: “Ви катуєте людей”. І в цьому є якась частинка морального задоволення. 

Розумієте, саме слово “ізоляція” (якщо використовують його до хвороби  —  зараз же в нас пандемія), коли кажуть “на ізоляцію” — у мене одразу ось такі асоціації… Саме слово “ізоляція”  —  це жуть! Це правда. Як там людей мучили, катували… Боже мій, боже, 21 століття…

Люди, які там зараз перебувають у полоні… Я не можу спокійно їсти, тому що там вони влаштували “карантин” й не приймають передачі. 

Тобто тільки на передачах там всі виживали?

Так, там же їжі, яку можна їсти,  —  немає. Там води немає. Знаєте, як мені кажуть: “Вас катували?” Так, звісно, мене минула ця участь катувань. Бити — били, так, але катувати — ні. Але людину можна закатувати простою поведінкою: не дати людини сходити в туалет. Все, більше нічого не потрібно! Завернути руки назад, пальці отакі як сосиски, отут все синє, й просто ти сидиш в пакеті отакому чорному й задихаєшся. Й у вас ще питають: “Валентино, а як ви себе почуваєте?” Води не дати, в туалет не дати. Й чекають, коли я обмочуся. Але я терпіла. 

Або ще один кадр відводив в туалет, наручники не знімав, руки сині ззаду. Він мене привів у туалет й стоїть отак під дверима — що я буду робити. Я постояла та пішла. Це я вже потім навчилася: кулаки стискаєш, й кайданки не сильно щільно прилягають. Й потім я навіть навчилася знімати (спідню білизну в кайданках  —  ред). 

А спочатку, звісно, “жесть”. Мені здається, це хворі люди. Якщо їх взагалі можна людьми назвати. Я хочу вам показати фото моїх мучителів: це Орлянський (співробітник “МГБ”), а це “Палич” з “Ізоляції”. Але його там вже нема  —  він тут, на нашій території. Я їм казала: “Це не я в полоні, а ви. Тому що Україна мене забере, а ви ж нікуди не в’їзні  —  не вхожі. Там один з Бахмута, Юра Кривоніс, казав: “Тебе, перш ніж обмінювати в Україну, треба язика відрізати”. 

Інвалідність (3 групу) Ви отримали внаслідок того, що там перебували?

Ні, в мене була черепно-мозкова травма у 1980 році, потім почали наслідки з’являтися.

Ще таке, можливо, незручне питання. В інтерв’ю “ДНРівському” Ви кажете на їх запитання, що у Вас була судимість у 1980-х. Можете щось розповісти про це?

Можу, щоб на цій темі ніхто не спекулював. Один чоловік, батько моєї дитини, він чомусь вирішив, що може мене бити. І ось було 7 листопада 1983 року, я поклала дитину спати й вийшла на вулицю, він почав мене ображати, бити по голові. Я в стані афекту взяла ніж й припинила це неподобство. Три роки умовно, явка з повинною: я пішла в міліцію та сказала, що це зробила я. 

Тобто Ви не були ув’язнені?

Ні, в стані афекту. На той момент це була 95 стаття “умисне вбивство на фоні сильного душевного хвилювання”, провели експертизу — в стані афекту. Я добу просиділа в РОВД на стільці. Чоловік був дуже великий. 15 людей свідків  —  ніхто не міг мене зупинити. 

Повернемося до сьогодення і нинішнього стресу. Вас тут підлікують. Що буде потім?  

Мені вже запропонували  —  хтось хоче найняти квартиру. Якщо буде адвокат якийсь допомагати мені, я все ж таки хочу, аби винні понесли… Я не здамся. Ані з боєм, ані без. Хтось за все це має відповісти.  

Читайте також:

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо Ви дочитали цей матеріал до кінця, сподіваємось, він був корисним для Вас

Ми дуже цінуємо те, що Ви з нами!

Запрошуємо Вас стати патроном Вільного радіо та підтримати нашу редакцію.

Якісна незалежна журналістика потребує багато зусиль та ресурсів, і саме Ви можете допомогти нам робити це чесно і кожного дня!

Щомісячна підтримка
Допомогти одноразово
Поділитись публікацією
Поділитись публікацією

Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов'язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів


Спонсор

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: