“У мене є шалена мотивація встати з ліжка”. Як хвора на рак дівчина бореться за власне життя та звільнення чоловіка з полону

“У мене рак, а мій чоловік у полоні 2 роки. Скажіть, ми ще побачимось?” З таким плакатом на мирні акції в Києві виходить дружина полоненого оборонця Маріуполя Ольга. Дівчина проходить складне й виснажливе лікування від злоякісної пухлини лімфатичної системи. У перервах між процедурами Ольга регулярно ходить до держустанов та влаштовує акції на підтримку полонених, аби її чоловік та інші бійці якнайшвидше повернулися додому. Про подвійну боротьбу — за власне життя та свободу чоловіка — Ольга розповіла в інтерв’ю Вільному радіо.

Від майже повного одужання до рецидиву: як прогресувала хвороба Ольги 

24-річна Ольга (прізвище співрозмовниці не вказуємо з міркувань безпеки) родом із Бердянська Запорізької області. Її чоловік Руслан служить у ЗСУ більш ніж 10 років й обороняв український схід під час АТО (ООС). 2017-го пара одружилася. 

Навесні 2021-го, поправляючи шарф, Ольга намацала невелику ґульку на шиї. Дівчина розуміла, що має схильність до розвитку онкології (від цієї хвороби помер її старший брат), тож одразу пішла на обстеження до спеціаліста. Онколог поставив Ользі діагноз лімфома Ходжкіна другої стадії.

2021-го Ользі зробили першу операцію. Онкопацієнтка лікувалась у Маріуполі: саме там на той час служив її чоловік Руслан, тож у такий спосіб їм вдавалося бачитися. 

“Лікування в Маріуполі проходило дуже важко, я пережила мікроінсульт. А потім почалось повномасштабне вторгнення. Коли я  виїхала із окупованого Бердянська у Запоріжжя й пройшла обстеження, мені сказали: “90%, що хвороба відступила”. Мені пропонували поїхати за кордон на перевірку і лікування, але як я могла поїхати, якщо мені треба витягувати чоловіка з полону?” — ставить риторичне питання співрозмовниця.

“Я оговталася, коли вже стало майже запізно”

Чоловік Ольги Руслан — військовослужбовець 501-го окремого батальйону морської піхоти у складі 36-ї ОМБр ЗСУ. Повномасштабне вторгнення боєць зустрів у Широкиному на Донеччині, а невдовзі його відправили обороняти Маріуполь. Разом із побратимами Руслан тримав оборону заводу Ілліча та Азовмашу. 4 квітня 2022-го вони потрапили у полон.

“І ось тут почалась моя особиста боротьба. Мені треба було ходити на обстеження, дотримуватись рекомендацій лікарів, але я вся була в роботі. Ми з дівчатами об’єднувалися, робили громадську організацію, організовували мирні акції. І якось було не до цього. Я оговталася, коли вже стало майже запізно. Тому що в мене почала підніматися дуже висока температура, під 40, і я нічого не могла зробити. Вилізли лімфовузли, такі, як кулак, прямо з шиї. І я зрозуміла, що щось не так, пішла на обстеження. Мені сказали, що вже четверта стадія і ураження повністю всього організму”, — говорить Ольга.

• Читайте також: Ворог всередині. Як борються за життя поранені через війну та онкопацієнти — репортаж із київського інституту раку

У понеділок, 5 лютого, Ользі введуть десятий курс хімієтерапії із призначених дванадцяти. Лікування коштує дорого: один флакон препарату для хімієтерапії обходиться у 120 тисяч гривень. Але для проходження однієї процедури таких потрібно два. Відповідно, для повного курсу лікування — 24. Закупити препарати для Ольги допомогли японські благодійники.

Рідні дівчини залишилися в тимчасово окупованому Бердянську, тож з усіма труднощами під час лікування доводиться справлятися самотужки.

“Після другого курсу [хімієтерапії] я потрапила в реанімацію. До мене підходить мій лікар, і каже: “Олю, нам потрібен номер телефону когось з рідних, якщо з тобою щось станеться”. “Щось станеться” — це смерть. Розумієте, я була в тому стані, що, коли підвезли каталку до ліжка, я не змогла на неї перелізти. Мене переносили на покривалі, тому що я просто не змогла це зробити. Всю ніч вони намагались мене відкачувати, знеболювали морфіном через спеціальний апарат, його крапали всю ніч, але він не допомагав. Я просто криком кричала. Єдина людина, яка могла бути моєю опорою, — це мій чоловік. А він, на жаль, у полоні”, — каже співрозмовниця.

“Я сама собі кажу: “Олю, ти маєш встати і піти”. Як Ольга бореться за звільнення полонених захисників 

Курси хімієтерапії Ользі крапають кожні два тижні. Коли з лікарні дівчину відпускають додому — вона постійно ходить на зустрічі в держструктури, що займаються поверненням військовополонених додому, та влаштовує мирні акції.

“Я є членом правління своєї громадської організації “Спілка сімей військовополонених 501”. У мене 250 людей. Ну як я можу їх залишити? Ви розумієте, у мене є просто шалена мотивація, щоб встати з ліжка. Якщо мені погано, я сама з собою розмовляю і кажу: “Олю, ти маєш встати і піти”. У Координаційному штабі [з питань поводження з військовополоненими] вже, мабуть, всі знають, що, якщо пахне нашатирем у кабінеті, то там я. Кожна акція закінчується тим, що мені стає зле, бо організм дуже виснажений”, —  розповідає дівчина.

Ольга пригадує, як після чергової операції, коли лікарі рекомендували хоча б кілька днів відлежатися на лікарняному ліжку, вона поїхала на зустріч із керівником української розвідки Кирилом Будановим.

“Це була надважлива зустріч. Я не могла її пропустити. В мене є фото з цієї зустрічі, де я сиджу бліда, тримаюсь за стілець, але сиджу. У той момент, коли мені потрібно щось сказати, відстоювати свободу свого чоловіка, я навіть забуваю на 5 хвилин, що мені погано. Потім знову сідаю. Ви розумієте, у нього немає більше людини, яка може його звідти витягнути. Лікарі сваряться на мене, але дуже підтримують. Вони турбуються про мене і розуміють, що мені не можна хвилюватися”, — говорить Ольга.

• Читайте також: Рік самотньої боротьби: історії шістьох дружин полонених захисників Маріуполя

Співрозмовниця додає: рецидив хвороби та розвиток раку із другої до четвертої стадії, за словами лікарів, викликав саме сильний стрес через те, що її чоловік потрапив у російський полон.

“Коли у мене була друга стадія [раку], я принесла документи в Координаційний штаб, сказала, що у мене онкологія, але займалася усіма хлопцями. Я ніколи не виділяла свого чоловіка і не казала, що “звільніть його в першу чергу”. Я розуміла, що мають повернутися хлопці з ампутаціями, жінки. Їм ще важче. Але, коли це сталося, я розумію, що мені елементарно немає кому сходити в магазин і немає кому мене поховати, якщо я помру в реанімації. І я просила звільнити мого чоловіка”, — каже Ольга.

Про плани на майбутнє: “Я можу працювати у два, три рази сильніше, просто якщо він буде поруч”

Чоловік Ольги Руслан не знає про погіршення її стану. Після того, як він потрапив у полон, подружжю вдавалося кілька разів перекинутися кількома словами: у травні 2023-го дівчина отримала від Руслана короткий лист, а у жовтні в них був 5-хвилинний відеодзвінок.

“Цей телефонний дзвінок організувала Росія. Без [участі] Червоного Хреста чи якоїсь іншої міжнародної організації, на жаль. Він був дуже схудлий. Але головне, що я побачила, — це те, що в очах немає зневіри. Він тримається і не втрачає сподівань на обмін. Насправді у мене був шок, бо я була в супермаркеті. Побачила російський номер, підняла слухавку. Я думала, що “підкошуються ноги”, — це крилатий вислів. Не крилатий. Я присіла посеред того супермаркету. З п’яти хвилин дзвінка, дві хвилини ми просто дивились одне на одного, плакали і посміхались”, — згадує Ольга.

Під час тієї розмови Руслан занепокоївся станом здоров’я дружини, адже побачив, що в неї немає волосся. Однак, аби уникнути хвилювань, Ольга запевнила чоловіка, що одужує.

“За весь час я написала йому близько 50 листів. Але з цієї розмови я зрозуміла, що він, на жаль, жодного не отримав. Насправді я йому брешу в листах і кажу, що все добре. Ну як я можу йому написати, що все не добре? Щоб він там збожеволів?” — говорить дівчина.

Зараз Ольга живе у Києві. Після завершення курсу хімієтерапій у Національному науковому центрі радіаційної медицини їй зроблять контрольне обстеження — позитронно-емісійну комп’ютерну томографію (ПЕТ-КТ). Після цього буде зрозуміло, чи вдалося домогтися ремісії (тобто чи приборкали ліки активне вогнище захворювання та його симптоми).

“Я розумію, що мій чоловік повернеться. Я не буду залишати ні волонтерську діяльність, ні свою громадську організацію. Я можу працювати у два, три рази сильніше, просто якщо він буде поруч. Знаєте, коли мій чоловік був у Маріуполі, під час одного з крайніх дзвінків він сказав: “Пообіцяй, що ти народиш мені трьох синів”. Тому мої плани на майбутнє за мене вже вирішив мій чоловік”, — резюмує Ольга.

Нагадаємо, раніше про свій шлях до одужання журналістам Вільного радіо розповіла бахмутянка Ангеліна Шостак, яка також зіткнулася з хворобою Ходжкіна.