Актори, в резюме яких була робота за царських часів, а тоді за комунізму. Трупа, яка виступала і під час німецької окупації, і після звільнення міста. Будівля, яка стоїть вже близько століття, і є головною сценою громади. Все це про колишній Артемівський український театр. Його історію збирає в книзі бахмутянин Володимир Сутковий, і він погодився розповісти кілька цікавих моментів вже зараз.
Володимир Сутковий впевнений, що в різні роки в Артемівському українському музично-драматичному театрі працювало близько 200 акторів, з яких понад 150 прізвищ йому вже відомі. В дослідженнях він спирається на архівні дані (особисті справи та книги наказів за повоєнний період), а також на місцеву пресу тих років.
Дати створення Артемівського українського театру поки немає
Як зазначає Сутковий, є ще багато різночитань певних етапів історії Артемівського театру, які потребують уточнення. Наприклад, досі немає однозначної відповіді коли тут з’явився професійний театр.
“Сергій Татаринов у своїх книгах пише, що приблизно у 1926-му. Але, ймовірно, це не зовсім точно. Тому що у мене є документальні відомості: актори писали в анкетах, коли влаштовувались на роботу, то вказували 1932-й рік. У 1920-х роках тут дійсно було близько 5-ти драматичних колективів (наприклад міліції), але, гадаю, вони були аматорськими”, — розповідає збирач історії Артемівського українського театру.
Дореволюційний період бахмутських аматорських театральних труп Сутковий у своїй книзі не досліджуватиме, але збирається окреслити й цей етап в передмові.
“Адже значна частина акторів Артемівського театру була саме бахмутянами. І всі театральні традиції цього театру треба шукати в дореволюційному Бахмуті”, — каже пан Володимир.
На думку Суткового, лише невдовзі перед Другою світовою війною, у 1938 році, театр осів в тодішньому Артемівську і почав відігравати величезну культурну роль.
“Тоді намагались нести культуру через театр. Радіо ще тоді не дійшло, телебачення ще не було, читали малувато (хоча й неписемність ніби ліквідували). А от бачити це мистецтво, навіть аматорське, — це давало таку можливість”, — каже Сутковий.
Не зовсім зрозуміло й хто був першим директором театру. Тому дослідник збирає по роках хто коли керував театром, а також дані про режисерів. Сутковий каже: деякі накази та розпорядження по театру написані на шматках шпалер.
“Вважається, що першим директором театру був Рубін. Але він виконував обов’язки директора, коли інший (Мащенко) був у Ленінграді на курсах. Першим директором театру після війни був Юрій Шнейдерман (потім він був головним режисером та худруком). Найбільш вагому роль як директор в історії театру зіграв Аркадій Камінський. Він перший почав активно розвивати гастрольну діяльність цього театру у 1949-50 роках (в Чувашію, на Владикавказ і т.ін.), і театри звідти сюди приїздили. Камінський був останнім директором театру до січня 1963 року”, — розповідає дослідник.
Також вважалося, що в Артемівському театрі було 3 окремі трупи за національною ознакою. Це Володимир Сутковий спростовує: актори-українці, росіяни та євреї всі виконували ролі в українських, російських та єврейських постановках.
Театр в Артемівську працював й в окупації
Дослідник розповідає: він встановив, що Артемівський театр працював і в роки Другої світової війни. Останній спектакль перед війною Артемівський театр зіграв 19 червня 1941 на гастролях в Амвросіївці. Тоді ж театр розділився: деякі актори з частиною реквізиту поїхала в тил, “на гастролі”, а частина акторів залишилася в місті. Тобто евакуацією театру це назвати не можна, оскільки при евакуації актори мали б забрати й власні родини, й реквізит.
“Ця група акторів опинилася у Казахстані, у Кзил-Орді, де їх непогано прийняли: розподілили на житло, виділили понад 12 тис рублів на облаштування. І вони почали їздити виступати з концертами. За це отримували гроші та пайки. Тобто там вони вже були в статусі евакуйованих, але виїжджали звідси вони самостійно”, — розповідає Сутковий.
А друга половина театру почала працювати в окупованому нацистами Артемівську.
“Окупанти приділяли вагому роль театру як важелю впливу на населення. Трупа в Артемівську була невелика, до 40 людей, я встановив частину прізвищ. Спектаклі були в основному українські”, — розповідає дослідник.
І Артемівський театр був не єдиний такий в області: при нацистах театри працювали й в Сталіно (нинішньому Донецьку), Жданові (нині Маріуполь), Слов’янську. А в усій Україні таких театрів було понад 400.
За даними Суткового, останній спектакль в окупації артемівські актори зіграли за 2 тижні до звільнення міста від нацистів.
“І їх не можна звинувачувати: робітники театру мали харчуватися, мали десь заробляти. Вулицю підмітати при окупантах — ти не зрадник, а граєш на сцені — зрадник. Я звісно розумію, “ідеологічний фронт”… А якщо він нічого іншого не вміє?”, — каже Сутковий.
І, за його словами, цих акторів радянський уряд ніяк не карав за співпрацю з ворогом. На це у Володимира Суткового є своя версія пояснення тих подій.
“Ми були першими, куди вступили радянські війська, звільняючи Україну. Мабуть, тому тодішнє радянське керівництво ще не виявило ту кількість людей, яка пішла служити проти радянської влади. Тому й віднеслися спокійно до цих людей. Є документи, в яких актор Артемівського театру пише: за 2 тижні після звільнення Артемівська він вже поступив на роботу в український театр. Значить за цей короткий період його перевірили й дозволили працювати на сцені й далі”, — каже Сутковий.
Але з просуванням радянської армії з визвольними боями на захід відношення до людей, які працювали в окупації, змінювалося.
“Далі було гірше: коли вийшли до Дніпра та за Дніпром, де діяла Організація Українських Націоналістів, багатьох колаборантів вже “сортували” та відправляли у фільтраційні табори, де їх суворіше перевіряли”, — каже дослідник.
Повоєнне відновлення театру
В лютому 1944 у Сталіно повернулася з евакуації друга половина Артемівського театру.
“Хоча співробітники театру й “рвалися” звідти в Артемівськ одразу після звільнення міста у жовтні 1943-го. (Було зібрання, вони писали листа, аби їм дозволили повернутися назад в рідне місто). Але процес повернення теж мав бути організованим”, — пояснює Сутковий.
Після повернення з евакуації деякий час театр перебував у Макіївці (хоча й називався Артемівським), але адресу його розташування Сутковий поки не встановив.
“Перший спектакль вони поставили там у квітні 1944 й одразу почали гастролювати: їздили в Ханжонкове, Харцизьк, — це був такий собі пересувний театр. Менш відомі актори змінювали місце роботи досить часто: могли попрацювати півроку-рік і знову кудись переводилися. Деякі жили в самому театрі, у деяких був вузлик речей, у кращому випадку чемодан”, — розповідає дослідник.
Тоді ж, в 1945-47 роках до складу Артемівського музично-драматичного театру надіслали близько 15-ти акторів з міста Ромни на Сумщині.
“Серед них було дуже багато таких, хто грав в тамтешньому українському театрі під час окупації. Той театр розформували. А його акторів теж не переслідували”, — каже Сутковий.
В Артемівську (нинішньому Бахмуті) роботу театру відновлювали в умовах післявоєнної розрухи: напівспалене місто лежало в руїнах, і бракувало найнеобхіднішого. Тож відновлення у щойно звільненому місті театру, на думку дослідника, грало ідеологічну роль та було непрактичним.
“Влада казала: “Звільнимо та відновимо ВСЕ, що було до війни: ту ж саму кількість шкіл, лікарень, магазинів. Був театр? Буде й театр такий самий, як до війни. Мали показати, що радянська влада відновлюється у повному обсязі. Ось тому ще й утримували театр. А чи потрібно було тоді напрягатися та на невиробничу сферу такі гроші витрачати? 115 людей утримувати (коли не вистачало хліба, зарплат)! Тоді просто жили, а зараз намагаємось все це осмислити”, — каже Сутковий.
Також є питання щодо, наприклад, місткості глядацького залу у повоєнні часи.
“В нашій історико-краєзнавчій літературі пишуть, що театр тоді мав 1200 посадочних місць — звідки взялася ця цифра? Адже зал в будівлі колишнього театру не змінився (будинок культури ім. Мартинова, — ред.), і там стільки немає. За радянських часів там було 660 місць, зараз після реконструкції їх набагато менше. Може мали на увазі не в одному залі, а у трьох, які є в тій будівлі на різних поверхах?”, — задається питанням Володимир Сутковий.
Розквіт Артемівського українського театру після Другої світової
За даними дослідника, у 1948 році в Артемівському українському музично-драматичному театрі працювали 115 людей.
“Було 9 “цехів” з різною кількістю людей в них (наприклад, електроцех, бутафорський, сапожний, костюмерний, досить непоганого рівня парикмахерський, оркестр 4-5 людей). Софіти, освітлення, оформлення сцени та все інше — все це було на них. І коли актори їхали на гастролі, то їхала й бригада, яка все це обслуговувала. В музикальному цеху підпрацьовували співробітники музучилища (яке до речі теж працювало під час окупації)”, — розповідає Володимир Сутковий.
За його словами, танці тоді ставила акторка Андерсон, яка грала в театрах ще за царських часів. Незадовго до смерті вона працювала в театрі одягальницею (зараз ця професія називається костюмер), пішла з життя ця акторка теж в Артемівську.
Жили артисти театру у триповерхівці № 27 по тодішній вулиці Артема (зараз Миру). В ті часи цей невиразний ззовні дім знали в усьому місті як “Дім Акторів”.
“І там варто щось зробити (хоча б меморіальну дошку), аби люди знали про цей факт: там жили багато чудових акторів Артемівського театру”, — каже Сутковий.
Майстри Артемівської сцени
Як зазначає збирач історії артемівського театру, деякі з його акторів зіграли в ньому провідну роль. Про деяких з них досліднику відомо досить багато.
“Акторка Ніна Тимошенко — у неї дуже яскрава біографія! Вона народилась у 1918 році, наша землячка. У роки Другої світової війни опинилась на фронті, була медсестрою, мала бойові нагороди. Після демобілізації повернулась в Артемівськ, вийшла заміж за актора Тимошенка та стала однією з ведучих акторок цього театру, служила в ньому до початку 1960-го року. У 1957-му вона отримала у нас звання заслуженої артистки УССР. Потім вона була депутаткою міськради, а згодом переїхала у Харків та ще працювала там в театрі ім. Шевченка — прожила дуже велике та насичене життя до 91 року”, — розповідає дослідник.
Ще одна акторка Артемівського театру, Островська, грала ще до Другої світової, а у 1959-60 роках теж була депутаткою міськради.
“Авдієнко-Потоцька у 1948 році стала заслуженою артисткою України. Вона пішла на пенсію у нас в Артемівську в 1949 році; вона не виїжджала нікуди. Значить наші її представили до цього звання. Один з її синів грав у нас в театрі та був його художнім керівником. Другий син грав у Кіровограді та помер на сцені під час спектаклю “Сватання на Гончарівці”. А дочка жила в Москві, акторка, очолювала Донецьке земляцтво”, — розповідає про ще одну акторську династію Сутковий.
Ліквідація театру була неочікуваною та поспішною
Наприкінці 1950-х радянський уряд знову почав приділяти значну увагу розвитку художньої самодіяльності серед людей.
“Почали створювати драматичні колективи на базі “Донбасгеології”, в Часів Ярі, на доломітному комбінаті у Ямі (нинішньому Сіверську), в Карло-Лібкнехтовську (сучасному Соледарі)”, — каже дослідник.
І тоді ж за рішенням уряду закрилася більша частина таких провінційних театрів. На питання чому, у Володимира Суткового є своя версія.
“Ми будували комунізм, коли державні органи мали відійти на другий план, а громадськість мала виконувати функції професіоналів: товариські суди, ДНД, комуністичні бригади… За принципом “Будемо на роботі цеглу класти, а ввечері — грати у футбол та в театрі”. Фільмами, книгами підводили під те, що “професіоналізм треба прибирати, гроші не треба витрачати, будемо творчо відпочивати та розкриватися” (таке було в культурі та інших сферах)”, — намагається пояснити своє бачення причин закриття невеликих театрів дослідник.
А друга причина закриття таких театрів — їх дотаційність.
“Збори були незначні, а утримувати театри було важкувато. І про це весь час казали, починаючи з кінця 1940-х”, — каже він.
Але, за словами Суткового, закриття Артемівського українського музично-драматичного театру стало повною несподіванкою.
“Про заплановане закриття театру, мабуть, ніхто й не знав. Читаючи останні накази по театру, там і натяку немає на те, що його хочуть закрити! В наказах затверджують репетиції, плани на 1963-й рік… А наприкінці 1962-го з’явився наказ про те, що з 1-го січня театр не працюватиме”, — каже Сутковий.
У 1962 році театр передали відділу культури (до цього він підпорядковувався відділу мистецтв облвиконкому). Залишалися ще якісь працівники, які займалися передаванням фондів на баланс міського парку культури. Заступник директора театру Слаболицький перейшов працювати директором міського парку. А будівлю театру передали на баланс швейної фабрики.
PS
Нині в будівлі колишнього театру працює палац культури імені Євгена Мартинова. Й донині тут розташований один з центральних культурних осередків міста. Тут проходять різноманітні міські концерти, масові публічні заходи, свята та урочисті церемонії. Діти вчаться тут мистецтву танців, співів та цирковому. Але театральних вистав на регулярній основі тут більше не показують. На фасаді будівлі немає й згадки про те, що тут декілька десятиліть був театр.
Читайте також: