В’яже іграшки та допомагає ЗСУ: двічі переселенка з Донеччини ділиться, як будує нове життя у Черкасах (ФОТО)

“Це правильне рішення. Я у безпеці, засинаю спокійно”, — каже 45-річна Вікторія про минулорічний переїзд із міста Українськ, що неподалік Селидового. Та це для неї другий вимушений досвід — у 2015-му вона мусила покинути рідний Донецьк. Тепер своє життя разом із донькою та мамою переселенка облаштовує в евакуації у Черкасах. На життя заробляє новим хобі — в’яже іграшки з плюшевої пряжі. Частину коштів із продажів відправляє на потреби ЗСУ та лікарень. 

Своєю історією двох вимушених переїздів, рецептом оптимізму та порадами іншим переселенцям майстриня Вікторія Кавиршина поділилася з Вільним радіо.

Донецьк — Українськ — Черкаси 

Улюблена робота, дім, родина — таким Вікторія Кавиршина згадує життя у рідному Донецьку. Та все змінилося з початком російської збройної агресії на сході. 

“Не до кінця розуміла, що відбувається. Була якась надія. Не могла просто все взяти та покинути. Ми з чоловіком жили у центрі Донецька, донька тут народилася, шість років будували свій будинок. Я просто не змогла б там жити: вони (росіяни, — ред.) вже почали продукти завозити свої, все на рублі переходило. Зачинили торгову мережу, де я працювала 10 років. Чоловік вирішив залишитися. Я забрала речі, а з ним потім розлучилася”, — ділиться жінка. 

У 2015 році разом із донькою Вікторія переїхала до своєї мами за 40 кілометрів від Донецька. 

“В Українську було спокійніше. Місто маленьке, ми обжились. У мене була гарна робота [оператором складу] на м’ясокомбінаті, стабільність, все подобалося. Доця навчалася в університеті, у неї був підробіток у кафе, на вихідних приїжджала до нас”, — каже співрозмовниця. 

Перші декілька місяців повномасштабного вторгнення окупанційних військ Вікторія ще залишалася в Українську.

“Це все жахливо. У нас було, звісно, укриття під нашою п’ятиповерхівкою, але так шумно ставало. Тут дуже сильні обстріли почалися, я лягаю, кажу: “Боженька, дай якийсь знак, я не знаю, що робити”. І ось керівник доньки каже, що буде евакуйовувати заклад у Черкаси. [Запропонував евакуюватись] нам. Тому ніхто нічого не вирішував. Так доля розпорядилася”, — розповідає переселенка.

В евакуації хобі перетворилося на заробіток

У Черкасах із донькою та мамою Вікторія облаштувалась у студентському гуртожитку. Та й через другий вимушений переїзд жінка не втратила запалу — знайшла нову роботу, яку поєднувала з хобі.

“Юля [донька] влаштувалась офіціанткою, я оператором у кафе, потроху в’язала іграшки. Почала виходити продавати на вулиці по дві години. Я раніше мріяла потрапити на ярмарок, але я, можна сказати, офісний працівник. У мене таке життя яскраве стало, на 180 градусів змінилося. За цей рік у мене скільки ярмарків, ще на фестивалі “Ше.Fest 2023” була в Моринцях і Холодному Яру. Мені це дуже подобається”, — ділиться майстриня. 

Попит на власноруч зроблені іграшки з плюшевої пряжі є, додає вона. 

“Я зараз повністю у творчості, а з кафе тільки співпрацюю. Можу підмінити, якщо просять, бо роботу знаю, але я не працюю. Коли казали: “Вікторіє, може ви повернетесь?”, кажу: “Я на котиках більше заробляю”. Там маленька зарплата, я за 11 годин знаєте скільки зв’яжу”, — каже з посмішкою співрозмовниця. 

Вперше Вікторія спробувала зв’язати іграшку за місяць до початку відкритої війни. Це, каже жінка, відволікає та заспокоює. 

“На першу іграшку у мене пішло кілька днів. [Навчалася] в ютубі по безкоштовних майстеркласах, там дуже все детально показано. Вже тепер, коли набиваєш руку, можна за 30-40 хвилин зв’язати маленьку. Жираф, бджілки, жабки, зайчики, ведмеді — дуже гарні, цікаві виходять. Зараз перед Новим роком треба в’язати, бо дітки люблять новорічні подарунки”, — говорить жінка. 

Допомагає ЗСУ та відвідує творчу студію

Частину коштів, які заробляє на продажі іграшок, Вікторія передає українським бійцям і медичним закладам. 

“У мене є інстаграм, але я, чесно кажучи, люблю ярмарки. Люблю, коли дорослі та діти відчувають енергетику мою, а я їхні емоції бачу. Від хендмейду (виробів ручної роботи, — ред.) завжди відчувається енергетика. Якщо ярмарок благодійний, то ми частину виторгу, відсоток, віддаємо організатору, а вони вже — на потреби ЗСУ. Якщо сама, то 15-20 відсотків віддаю. Я в’язала ще хлопцям шкарпетки, але не [виділяю] це. Просто роблю мовчки”, — каже переселенка. 

Вікторія закликає й інших за можливості підтримувати українських оборонців та тих, хто теж опинився у вимушеній евакуації. 

“Завдяки хлопцям і дівчатам, нашим захисникам, ми прокидаємось зранку. Я вважаю, кожна людина, яка не служить, повинна допомагати тим, хто служить. Хто як може, але донатити. Це моя позиція. Ми самі переселенці, але допомагаємо і переселенцям. У нас є група переселенців — разом збирали допомогу херсонцям”, —- додає жінка. 

В евакуації переселенка знайшла ще один спосіб займатися творчістю — відвідує дівич-вечори. 

“Це творча студія. По п’ятницях проводять такі вечори. Ми і говоримо, і займаємося творчістю. Минулого разу ми ліпили ластівок, горлиць з глини. Там дуже багато дівчат-переселенок. Це дуже круто, треба десь стрес знімати”, — стверджує майстриня. 

Переселенка сумує за Донеччиною, але радить евакуюватися й іншим

Вікторія ділиться: звикнути до життя у новому місті їй допомогли місцеві жителі та інші переселенці. 

“Евакуюватись — це правильне рішення. Я у безпеці, засинаю спокійно. Розумієте, безвихідних ситуацій не буває. Ми приїхали сюди у повністю пусту кімнату, бо життя своє не вивезеш в одній валізі. Нам черкащани самі допомогли, хто гардиночку, хто шторочку. Тут дуже багато волонтерів. У групі переселенці ми один одного підтримуємо, підказуємо”, — зазначає жінка. 

Тим, хто й досі залишається у прифронтовій зоні, Вікторія радить виїжджати без вагань.

“Складно вийти із зони комфорту, але, як кажуть: “Бог дає дитину, дасть і на дитину”. Тут так само. Не думайте: “Стріляють — ну нічого, мене це омине”. Це неправильно. Люди допоможуть, вас же не у чистому полі висадять. На початку нам, звісно, було складно, бо ти на новому місці, але зараз мені подобається”, — каже співрозмовниця. 

Жінка зізнається: те, як російська армія нівечить її рідний край, засмучує. Та вона вірить, що зможе повернутися додому. 

“Серце болить, крається. Звісно, мрію повернутися. Житло ціле, але опалення не було, уявіть, який стан у квартирі. У мене, знаєте, вже скільки планів: мені треба шпалери переклеїти, треба балкон поставити, я дачу хочу купити. У мене у квартирі новий холодильник, нова кухня, мій куточок, де я майструвала. Звісно, хочу повернутися. Черкаси — шикарні: ліс, річка. Але вдома, звісно, краще”, — додає наостанок переселенка. 

Якщо ви бажаєте замовити у майстрині в’язану іграшку, звертайтеся за її номером телефону: 093 531 62 10. 

Раніше ми розповідали про хореографку з Бахмута Аліну Білоус, яка виїхала у відпустку за кордон та через відкриту війну вже не змогла повернутись додому. Тепер дівчина разом із родиною облаштувалася на Закарпатті.