Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Усе почалося з кількох студентів історичного факультету ДонНУ та ідеї Юрія Матущака обʼєднати українські середовища Донецька. Згодом “Поштовх” проводив фестивалі вертепів, літературні вечори та громадські акції. Активістам доводилося шукати гроші на заходи й долати спротив, а у 2014 році їхнє місто окупували російські війська.
Розповідаємо історію організації через спогади її учасників — від перших зустрічей в університеті до сучасної пропозиції назвати проспект у Донецьку на честь загиблого засновника.
Коли студент історичного факультету Донецького національного університету Юрій Матущак розповів громадському діячеві Станіславу Федорчуку про своє бажання обʼєднати українські осередки міста, той підтримав ідею, але порадив бути обережнішим.
“Я чудово пригадую нашу першу зустріч з Юрою Матущаком у дворі навпроти центрального корпусу університету. Я поставив йому одне просте питання: яку мету ви переслідуєте? І коли він абсолютно щиро, так наївно і відверто сказав: «Я хочу обʼєднати всі українські середовища в Донецьку», я відповів: «Це класна ідея, але ти тільки вголос більше це нікому не кажи. Вони тебе всі проклянуть»”, — згадує очільник громадської організації “Українська народна рада Донеччини та Луганщини” Станіслав Федорчук.
Причину такої поради він пояснює просто: серед громадських діячів теж вистачало особистих амбіцій, які могли заважати співпраці. Втім, це не зупинило молодих активістів.
31 жовтня 2006 року в Донецьку зʼявилася обласна молодіжна громадська організація “Поштовх”. Її створили студенти та випускники історичного факультету ДонНУ, які хотіли популяризувати українську мову, культуру та історію у своєму місті.
Ідея виникла після Помаранчевої революції, коли частина молоді відчула потребу змінювати не лише політичне, а й культурне життя Донецька. Майбутні учасники “Поштовху” збиралися в невеликій підсобці історичного факультету, обговорювали ідеї та планували перші заходи. Згодом університет став місцем регулярних зустрічей активу організації.
Одним із її ініціаторів був Юрій Матущак, який вступив на історичний факультет у 2004 році. Разом з однокурсниками Леонідом Самофаловим, Іваном Прокопенком, Світланою Лаптєвою та іншими студентами він почав гуртувати навколо себе однодумців. Згодом до організації долучилися студенти філологічного та інших факультетів ДонНУ, а також молодь з інших освітніх закладів Донецька й області.
“Це була звичайна студентська молодіжна ініціатива, яка мала обмежені ресурси. Але разом з тим спромоглася консолідувати певне донецьке середовище, проводити досить масові акції”, — розповів учасник “Поштовху” і нині директор та співзасновник Інституту Соборності Сергій Стуканов під час обговорення на 11-му Donbas Media Forum.
Українські громадські середовища діяли в Донецьку задовго до появи “Поштовху”. Ще наприкінці 1980-х тут зʼявилося Товариство української мови імені Тараса Шевченка, яке обʼєднувало колишніх дисидентів, науковців, представників інтелігенції. Згодом виникали нові організації, культурні ініціативи та українські видання.
Проте після Помаранчевої революції, як згадує Федорчук, у громадському житті міста зʼявилася нова енергія. Для нього створення “Поштовху” стало свідченням того, що наступне покоління донеччан теж прагнуло змін.
Свої цінності учасники організації сформулювали в березні 2008 року. Тоді в листуванні активістів зʼявилася місія “Поштовху”. Сергій Стуканов знайшов цей документ на пошті:
Ми прагнемо обʼєднати молодь задля перетворення її на рушійну силу процесу національного відродження. Саме тому наша діяльність спрямована на залучення творчої та енергійної молоді до громадського життя, виховання в неї почуття патріотизму і активної громадянської позиції. Таким чином ми поширюємо любов та повагу до власної мови, культури, історії та допомагаємо кожному відчути себе невідʼємною складовою українського суспільства.
При цьому “Поштовх” від початку позиціював себе як позапартійну організацію. Активісти не хотіли, щоб їхню діяльність повʼязували з політичними силами чи радикальними середовищами. Натомість прагнули залучати якомога більше молоді, незалежно від її попереднього досвіду громадської діяльності.
І це поступово вдавалося. Від невеликого кола студентів, які збиралися в університетській підсобці, “Поштовх” виріс до організації, що налічувала близько 50 постійних членів і мала значно ширше коло прихильників. А її ініціативи дедалі частіше виходили за межі університету — на вулиці Донецька, у бібліотеки, культурні простори та міські медіа.
Для Катерини Жемчужникової знайомство з “Поштовхом” почалося випадково — дорогою до університетської бібліотеки. Вона вивчала журналістику на філологічному факультеті ДонНУ й одного дня разом із подругою Валерією Дубовою зустріла в переході між корпусами Юрія Матущака. Той привернув увагу дівчат патріотичною атрибутикою. Завʼязалася розмова, під час якої студентки дізналися про організацію, а Юрій — про їхнє бажання проводити літературні вечори та долучатися до громадського життя.
“Абсолютно випадкова зустріч у коридорах. Але завдяки їй ми зробили оце спільнотворення, таку колаборацію. Долучились з часом до «Поштовху» і почали брати участь в акціях. Не просто пасивно прийти й долучитись, а й брати на себе організаційну роль у певних моментах”, — згадує тепер вже комунікаційниця Громадянської мережі “ОПОРА” Катерина Жемчужникова.
Так навколо “Поштовху” поступово збиралися люди з різними інтересами та вміннями. Одні захоплювалися історією, інші — літературою, журналістикою чи музикою. Це дозволяло організації не обмежуватися одним напрямком діяльності, а шукати різні способи знайомити донеччан з українською культурою.
Одним із найбільших проєктів стали відкриті фестивалі вертепів, які відбулися на початку 2008 та 2009 років. До Донецька приїжджали колективи не лише з різних куточків області, а й із Києва та Івано-Франківська. Для міста це була можливість побачити українські різдвяні традиції не лише на сцені офіційних святкових заходів, а й у виконанні молодіжних колективів із різних регіонів.
Водночас активісти влаштовували літературні та музичні події, зустрічі з письменниками, зокрема й просто неба на бульварі Пушкіна. Частину заходів присвячували українській історії та памʼятним датам. “Поштовх” долучався до відзначення Дня Соборності, річниць створення Української повстанської армії, проводив заходи, повʼязані з історією українського визвольного руху.
Ще одним способом говорити з містянами про українську культуру та історію стала власна газета “Поштовх плюс”. Активісти підготували й випустили кілька номерів видання.
Окремою сторінкою діяльності “Поштовху” стала кампанія за присвоєння Донецькому національному університету імені Василя Стуса. Поет і правозахисник навчався в цьому закладі, однак спроба перейменувати університет у 2008–2009 роках наштовхнулася на спротив. Тоді ініціатива не досягла мети. Імʼя Василя Стуса університет здобув лише у 2016 році, вже після вимушеного переїзду з окупованого Донецька до Вінниці.
Попри прагнення залишатися поза партійною політикою, “Поштовх” не оминав і подій, які безпосередньо стосувалися України та її сусідів. Наприклад, у 2008 році активісти організували мітинг на підтримку Грузії після російського військового вторгнення.
За підрахунками Сергія Стуканова, за весь час діяльності організація ініціювала або підтримала близько 80 різних заходів.
На початку 2000-х місцеві громадські організації в Донецьку вже мали досвід тиску з боку влади, а українські ініціативи нерідко трималися на ентузіазмі кількох людей. “Поштовх” не став винятком: активісти шукали гроші на свої заходи, намагалися не потрапляти під вплив політичних партій, а подекуди стикалися і з перешкодами в університеті, де навчалися.
За спогадами Станіслава Федорчука, у 2009 році, коли частина засновників “Поштовху” завершувала навчання, деяким активістам почали занижувати оцінки за дипломні роботи.
“Серед багатьох представників академічної спільноти в Донецькому університеті, на історичному факультеті, пані Олена стала єдиною людиною, яка виступила на захист студентів, які були членами «Поштовху», яким почали валити дипломні проєкти і виставляти занижені оцінки. Я розумію, що, можливо, перед лицем тотальної війни й того геноциду, який ми переживаємо, здавалося б, ну що там якась оцінка за дипломний проєкт. Але ні, я вважаю, що всі добрі вчинки точно десь обліковуються”, — розповів Федорчук.
Йдеться про історикиню Олену Стяжкіну, яка тоді працювала в Донецькому університеті. Сама вона сьогодні згадує той період із почуттям провини перед молодими активістами. На її думку, старше покоління, навіть поділяючи погляди студентів, не завжди сприймало їхні прагнення достатньо серйозно.
“У мене є провина перед «Поштовхом», моя персональна, особиста провина. Знаєте, це не виправдання, це провина всіх дорослих перед молодими. В якийсь момент нам, дорослим, здається, що наше доросле життя, яке обрамлене дітьми, необхідністю заробляти гроші, настільки важливіше, ніж те, чого прагнуть наші молоді. І ми в цьому дорослому житті консервуємося. Думаємо, що вони також виростуть і також заспокояться. І ось тут моя провина, але тепер я не заспокоюсь ніколи”, — поділилася професорка Київської школи економіки Олена Стяжкіна.
Проблемою було й інформаційне середовище, у якому доводилося працювати українським активістам. Значна частина місцевих медіа залежала від політичних і бізнесових груп або перебувала в комунальній власності. Водночас поступово розвивалися незалежні інтернет-видання, які давали можливість розповідати про громадські ініціативи поза офіційним порядком денним.
Одним із таких ресурсів був україномовний портал NGO.donetsk.ua, де працювали учасниці “Поштовху” Катерина Жемчужникова та Валерія Дубова. Видання висвітлювало діяльність громадських організацій, зокрема й заходи їхніх однодумців.
“У нас меседж був такий — «портал неполітичних новин», і ми не дуже цікавилися політичними перипетіями, хто і за що між собою бореться. Але політика в глобальному сенсі, коли ми розуміємо, що все в цьому житті є політикою, нас цікавила. Бо йшлося про суспільство, яке має впливати на владу, а не тільки про політичні амбіції окремих людей. Йшлося про зміну суспільства”, — пояснює Жемчужникова.
Після 2009 року діяльність організації стала менш інтенсивною, та попри це її історія не завершилася разом зі студентськими роками засновників. А події 2014-го поставили перед ними вже зовсім інші виклики.
У 2014 році Донецьк, де учасники “Поштовху” влаштовували літературні вечори, фестивалі вертепів та акції на підтримку української культури, опинився під російською окупацією. Для людей, які роками відстоювали українську ідентичність міста, це означало не лише втрату звичного середовища. Довелося вирішувати, як жити й продовжувати свою справу в умовах війни.
Засновник організації Юрій Матущак обрав військову службу. У 2014 році він долучився до добровольчого батальйону “Дніпро-1”, а 29 серпня того ж року загинув під час виходу українських військових з оточення поблизу Іловайська. Йому було 27 років.
Юрій не дожив до часу, коли Донецький національний університет здобув імʼя Василя Стуса — поета, на честь якого “Поштовх” закликав назвати заклад ще у студентські роки своїх засновників.
Через двадцять років після створення організації Сергій Стуканов запропонував увічнити памʼять Юрія Матущака в назві одного з донецьких проспектів.
Йдеться про проспект Гурова, де розташований корпус Донецького національного університету, у якому навчався Матущак і зароджувався “Поштовх”. На думку ініціаторів, після звільнення міста цей проспект міг би здобути імʼя загиблого захисника України.
Ініціатива Інституту Соборності не обмежується проспектом Гурова. Громадські активісти також пропонують перейменувати бульвар Пушкіна на бульвар Соборності, а вулицю Артема — на вулицю Джона Юза, валлійського підприємця, з діяльністю якого повʼязане виникнення міста.
Ці пропозиції Сергій Стуканов представив 10 жовтня 2026 року під час дискусії про “Поштовх” на Donbas Media Forum. Наразі йдеться саме про пропозиції щодо майбутнього перейменування, а не про ухвалені рішення.
У такому задумі є певна символічність. Двадцять років тому молоді донеччани намагалися зробити українську культуру помітнішою на вулицях свого міста. Тепер їхні однодумці пропонують, аби після звільнення Донецька про цю історію нагадували й назви його вулиць.
Раніше Вільне Радіо розповідало, як у цифровому просторі памʼяті “МеморіДім” збирають спогади жителів Донеччини та Луганщини про життя до війни. Люди діляться історіями про рідні міста й села, місцеві традиції, памʼятні місця та речі, які нагадують про дім. Так автори проєкту прагнуть зберегти памʼять про регіон для майбутніх поколінь.