Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Що залишається від дому, коли його до невпізнаваності змінила війна? Для багатьох жителів сходу відповідь криється у спогадах — про людей, речі, традиції та місця, які були частиною їхнього життя. Саме такі на перший погляд звичайні історії збирають у “Сільниці” — спеціальному розділі цифрового простору пам’яті “МеморіДім”. І поділитися своїми споминами з іншими там може чи не кожен.
Частиною спогадів, які вже зберігаються в просторі памʼяті, поділилася Любов Бабакова з Дробишевого. Близько 40 років вона керувала місцевою бібліотекою, яка згодом стала справжньою скарбницею історії селища. Та своє життя з книгозбірнею жінка повʼязала не одразу. Хоч вона бігала туди ще дитиною, спершу влаштувалася працювати швачкою на місцевий комбінат побутового обслуговування. На вакантне місце бібліотекарки жінка прийшла лише згодом, але одразу зрозуміла: це її покликання.
Спершу, ділиться Любов, бібліотека була звичайною. Розміщувалася вона у приміщенні селищного Будинку культури, а прямо навпроти неї був простір, де одна з місцевих активісток разом із очільником БК багато років створювала музей. Та тільки простором цим ніхто не керував, тож у 1996 році опікуватися ним стала Любов. А згодом, коли через брак фінансування приміщення перестали опалювати, вона перенесла експонати до себе в бібліотеку, яка відтоді стала бібліотекою-музеєм.
“У нас було дуже багато цінних і рідкісних артефактів і документів. Гордістю нашої бібліотеки був горщик XVII століття, який археологи знайшли на околиці нашого селища. Свого часу горщик відправили на експертизу в Донецький обласний краєзнавчий музей, і там підтвердили його вік. Також була колекція черепків, які теж підтверджують давню історію поселення, давній одяг, колекція рушників”, — перераховує жінка.
Та Любов не лише оберігала старі скарби, а й роками поповнювала фонди бібліотеки-музею. Часом за підказками знайомих разом із чоловіком вона відшукувала старі предмети побуту в зруйнованих хатах. А після 2014 року, коли жителі залишали Дробишеве через російську агресію, вони самі зносили свої речі в бібліотеку-музей. Власники розповідали історії цих предметів Любові, а вона ретельно їх фіксувала. Так жінка зберігала не тільки речі, які вони не могли забрати із собою, а й родинні спогади.
“Я це все тоді ще записувала вручну і теж в окрему теку складала. І на кожній речі в мене була своя бірочка, у якому році, хто її приніс, яка орієнтовна дата, наприклад, коли той рушник вишили. Фотографій теж багато приносили, то я їх розкладала за періодами — то війна, то революція. Дуже багато матеріалу було, і все підписане”, — каже вона.
Поступово бібліотека-музей стала справжнім культурним осередком Дробишевого. Саме на її базі в селищі відкрили клуб “Натхнення”. У ньому переселенки й місцеві жінки спілкувалися та створювали поробки, частина яких склала окрему експозицію. А ще в приміщенні була ціла колекція кімнатних рослин — як каже Любов, “квітковий рай”. Щоб їх поливати, жінка сама тягала воду аж із сільради. Та це було того варте: люди часто приходили помилуватися квітами й заразом дізнавалися нове.
Розповідаючи про бібліотеку-музей, Любов Бабакова усміхається, та деякий час про свою роботу вона згадувала із сумом. У травні 2022 року, коли російські війська підійшли впритул до Дробишевого, разом із чоловіком і старенькою матірʼю жінка вимушено залишила рідне селище й справу життя, буквально виїхавши звідти в домашніх капцях. Любов сподівалася, що скоро повернеться додому, але вже за тиждень селище опинилося під окупацією на понад чотири місяці, а крило місцевого Будинку культури, де працювала бібліотека-музей, було зруйноване.
Певний час жінка гадала, що результати сорокарічної роботи назавжди втрачені. Але виявилося, що автори проєкту “Шлях, позначений сіллю” оцифрували її архів — експонати бібліотеки-музею вони сфотографували ще до повномасштабного вторгнення, коли їздили населеними пунктами вздовж Сіверського Дінця. Так він зберігся й повернувся до власниці. Тепер же, коли через війну сам туристичний маршрут перетворили на цифровий простір памʼяті “МеморіДім”, Любов, яка роками берегла історії інших, поділилася в ньому своїми споминами.
“Може, якась частина моєї роботи принесе комусь користь у майбутньому. Ми не знаємо, як складеться історія нашої держави, що буде з нами всіма. Але так хтось буде знати і памʼятати, що, хоч зараз Дробишеве — суцільна руїна, колись це було квітуче й мальовниче селище. Усе ж наші діти й онуки будуть згадувати його тільки з наших розповідей, бо саме таким вони його не побачать”, — пояснює жінка.
Спогади Любові увійшли до спеціального розділу “МеморіДому” під назвою “Сільниця”. У ньому збирають спомини жителів Донеччини й Луганщини про рідний дім, що можуть надавати сил і зберігати місцеву ідентичність. Нині там уже є опрацьовані згадки Любові про її справу життя — селищну бібліотеку-музей, слово “баліЯ” з дробишівської говірки, яке використовував ще її дідусь, та одну з небагатьох речей, що жінці вдалося забрати з рідного селища, — бабусину ікону.
“Коли совєти руйнували місцевий храм, люди, які були сміливіше, стали рятувати звідти ікони й забирати додому. Одна з таких ікон стала невіддільною частиною життя моєї бабусі Євдокії: я часто заставала її за молитвою біля неї. А коли бабуся померла, я одразу сказала сестрі, що заберу цю ікону собі, бо вона мене супроводжувала з дитинства. Бабуся розповідала, що її не можна реставрувати, бо тільки так вона допомагає. І коли в мене було дуже багато важких ситуацій у житті, я до неї молилася. Вірю, що вона мені допомагає”, — розповідає жінка про сімейну реліквію.
Історія Любові Бабакової — лише одна з тих, які поступово наповнюють “Сільницю”. Нині для цього розділу вже зібрали розповіді близько 50 людей і опублікували 37 коротких споминів від 12 з них — решту історій ще опрацьовують і узгоджують із жителями. Автори “МеморіДому” роблять це за методологією, яку розробили саме для “Сільниці”. Усе — аби максимально відповідально зібрати спогади, не нашкодивши людям і зберігши їхні історії для майбутніх поколінь.
“Ми точно знали, що не можемо просто прийти і сказати: «Давайте ви нам усі свої спогади дасте, люди добрі». Ми розуміли, що маємо визначити методологію, критерії цього опитування, усю процедуру від А до Я. Також розуміли, що спогади треба поділити за категоріями на особисті й загальні. В категорії особисті — речі, традиції й спогади членів родини про те, що стосується особистого життя людини. І загальні, що створюють колективну памʼять — про місця, події, які проходили в громаді, або людей, що вплинули на її розвиток та історію”, — розповідає керівниця проєкту Яна Синиця.
Щоб зібрати ці спогади, автори розробили питання й розділили їх на десять тематичних блоків. Відповісти на них жителі Донеччини й Луганщини могли двома способами: заповнивши спеціальну форму, або відповівши на них під час інтервʼю, які проводила членкиня проєкту й психологиня Світлана Кравченко. За її словами, переважно люди віддавали перевагу живій розмові. Утім, хоч спершу автори почали збирати спогади для “Сільниці” від своїх знайомих, домовитися про інтервʼю було непросто.
“Більшість респондентів, наших друзів казали про те, що в них немає важливих спогадів. Але потім, коли вдавалося просто почати спілкуватися, відбувалися дуже цікаві речі. Не знаю, як це правильно оцінити, але, певно, більше половини опитаних були — не люблю це визначення — звичайними людьми. Тобто вони невідомі спільноті, у них немає соціальних мереж, але насправді вони — опора громад. Це люди, які збирали колекції, спогади про родини в громадах, організовували якісь загальні заходи, писали картини, і в цьому плані це надзвичайні люди. І для мене було відкриттям, що кожна історія виявлялася просто гідною книжки, фільму чи широкої розповіді назагал”, — ділиться Світлана.
Психологиня розповідає, що найбільш охоче жителі розповідали про дитинство, мирне життя і творчість. Натомість найскладніше їм давалися спогади про війну й вимушене переселення. Утім, у кожного опитаного була можливість не відповідати на будь-яке із запитань. До того ж автори проєкту не ставили собі за мету “витягти” найбільш емоційні спогади.
“Ми не хотіли проводити душевні розмови зі штибу, хто як переїжджав і як настраждався. Наше завдання було показати спогади через тяглість традицій, якісь особисті речі, що навпаки можуть зараз підтримати людей у цьому досвіді переселення”, — наголошує Яна Синиця.
За її словами, в цьому сенсі найбільш щемкими виявлялися моменти, коли різні люди використовували у своїх спогадах місцеві назви, знайомі лише жителям конкретного міста чи села. Або ж коли вони згадували локальні свята — як-от Свято ухи у Словʼянську чи Свято меду в Дробишевому. І, каже Світлана, ділячись цими подробицями, вони нерідко усвідомлювали важливість цих споминів для громади й відчували полегшення:
“Часом люди казали: «Тепер я розумію, що те, що я пригадав, можливо, не згадає ніхто. І я дуже хочу, щоб це увійшло до спогадів про моє місто, село, тому що ці спогади підуть разом зі мною»”.
Нині автори цифрового простору памʼяті “МеморіДім” продовжують збирати спогади жителів Донеччини й Луганщини з колишніх міст і сіл маршруту, а також повʼязаних із ними населених пунктів. Поділитися своїми може кожен. Для цього потрібно заповнити форму (одна форма для одного спогаду) або ж залишити заявку на інтервʼю за посиланням.
Ця публікація здійснена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну”, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
Програма “Партнерство за сильну Україну” — це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.
Ця публікація підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну”. Зміст публікації є цілковитою відповідальністю ГО “Центр підтримки громадської активності «Крила»” і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її Фінансових партнерів.
Раніше ми розповідали, як історія Іванградських печер біля Бахмута отримала продовження в аудіоекскурсії. Вона стала лише однією із 14 аудіоекскурсій населеними пунктами туристичного маршруту “Шлях, позначений сіллю”, які створили для простору памʼяті “МеморіДім”.