Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Ще 2020 року автори проєкту “Шлях, позначений сіллю” об’єднали населені пункти Донеччини та Луганщини, пов’язані з історією солевидобутку, в туристичний маршрут — тоді його можна було пройти особисто. Але бойові дії та російська окупація зробили це неможливим: сьогодні шлях існує лише в пам’яті. Щоб зберегти цю спадщину й дати кожному змогу “пройти” маршрутом попри війну, його перетворили на цифровий простір памʼяті “МеморіДім”.
Показати, наскільки Донеччина унікальна й приваблива — ця мрія дала поштовх проєкту “Шлях, позначений сіллю” задовго до його створення. Ще 2004 року, послуговуючись цією ідеєю, його керівниця Яна Синиця почала займатися розвитком туризму в регіоні. Десятиліття жінка робила це лише на комерційних засадах через власну фірму в Донецьку, а з початком війни на сході й переїздом до Кривої Луки на Лиманщині — у межах громадської ініціативи “Крила”, до якої також долучилися жителі села.
Спершу команда створювала невеликі дослідницькі проєкти, які обʼєднували людей навколо особливостей Кривої Луки, а згодом розширила діяльність на всю Лиманщину, що славиться своїми лісами.
Утім, учасники “Крил” розуміли: аби виділити регіон з-поміж інших, самих лиманів, лісів і річки замало. Такою родзинкою, попри поширену асоціацію з вугіллям, стала сіль.
“Ми усвідомили, що в нас дуже багато населених пунктів, так чи інакше повʼязаних з історією солі. Не тільки Соледар — у нас є ще Бахмут, у нас є Словʼянськ, Олександро-Калинове, де є солоні плеса, Райгородок зі своїми солончаками”, — розповідає Яна Синиця.
Так 2019 року виникла ідея проєкту “Шлях, позначений сіллю”. Крім Яни Синиці, за його розвиток узялися краєзнавець і дослідник історії гірничої справи в Донецькому регіоні Михайло Кулішов, а також краєзнавиця й письменниця Оксана Дрогомирецька. Разом вони розробили маршрут, до якого увійшли 12 населених пунктів не тільки Донеччини, а й Луганщини. Це дало змогу розповісти цілісну “солону” історію не адміністративної, а історичної області уздовж Сіверського Дінця — до прикладу, Лисичанськ був повʼязаний із околицями Соледара розсолопроводом.
У кожному населеному пункті, що увійшов до маршруту, автори проєкту знайшли зацікавлених людей, які б могли розказати про особливості їхніх міст і сіл, і провели для них спеціальне навчання. Місцеві гіди мали зустрічати гостей, влаштовувати для них майстеркласи й відвідини цікавих обʼєктів, про які навіть місцеві знали не завжди. Так, наприклад, у Словʼянську зацікавлених зокрема водили до орнітологічного заказника, а в Олександро-Калиновому — до невеликої солеварні, яку облаштували спеціально для проєкту.
Після всіх приготувань у 2020 році туристичний маршрут офіційно запустили. Його розбили на кілька варіантів для відвідування, що займали від одного до пʼяти днів. Частину екскурсій робили спеціально для місцевих, проте були й пропозиції для інших регіонів. Через своїх знайомих у туристичних фірмах автори популяризували маршрут серед подорожніх із Київщини, Харківщини й Запоріжжя. Внаслідок пандемії коронавірусу люди тоді подорожували не за кордон, а куточками України.
За рік “Шлях, позначений сіллю” уже набрав певну популярність. На початку 2021-го у співпраці з керівником студії Travelbox VR Сергієм Орликом автори розробили для нього перший в Україні підземний 3D-тур у соляних шахтах. А наприкінці року проєкт номінували на головну туристичну премію Ukraine Tourism Award у категорії “Регіональний прорив року”. У січні-лютому 2022-го вже звʼявилися записи на екскурсії на травень-червень, але все довелося скасувати через початок повномасштабного вторгнення. Утім, автори проєкту не склали руки.
“Ми перебували в активній фазі нашої роботи, мали запал. Попри вторгнення, ми були повні сил, і нам хотілося ніби застовбити цю територію за жителями, які були вимушені її залишити, — захистити право писати й говорити про неї”, — ділиться Яна Синиця.
Керівниця проєкту розуміла: через повномасштабну війну тисячі людей розʼїхалися деінде й тепер будуть освоюватися в нових громадах. Аби вони могли більше розповісти іншим про себе та свій регіон, автори зібрали свої напрацювання у книгу “Шлях, позначений сіллю. Солона історія Сходу України”.
Того ж року вони розмістили на власному сайті всі відзняті панорами міст і сіл маршруту. Пізніше до проєкту доєдналася дослідниця Анжела Савченко, яка запропонувала їм попрацювати з постаттю донеччанина Микити Шаповала — члена уряду УНР, політика, літератора й лідера української еміграції в Чехії. Розповідь про нього як про “сіль землі донецької” стала логічним доповненням “Шляху, позначеного сіллю”. Та після цього на понад два роки робота за проєктом зійшла нанівець.
“Кілька років я не могла зрозуміти, що з ним робити. Було шкода, що все ніби кануло, але ресурсу, сил, бажання і розуміння взагалі не було. До того доклалося виснаження, особисті емоції. Але ж сайт проєкту залишився, і на ньому були відвідування! Із тим, як міста чи села зʼявлялися в інформаційному просторі, ми бачили на ньому запити. Люди шукали Бахмут, Соледар, Ямпіль. Здавалося, ніби війна йде за нашим маршрутом, і нам не хотілося це просто так залишати”, — каже Яна Синиця.
Друге дихання “Шлях, позначений сіллю” отримав після повідомлення співавторки проєкту Оксани Дрогомирецької. Яна Синиця розповідає, що колега часто ділилася з нею різними ідеями, й одного разу надіслала новину про створення маршруту памʼяті на Львівщині. І хоч це був не перший подібний приклад, саме він спрацював як гачок.
“«Шлях» це ж маршрут, і він теж може бути маршрутом памʼяті. Ми можемо показати його через спогади, до того ж ніхто не заважає нам розказати про нього за допомогою сучасних технічних інструментів. Зʼявилося розуміння, що те, що наші гіди не встигли розповісти людям очно, ми можемо розказати заочно”, — розповідає Яна Синиця.
Із цією ідеєю автори подалися на проєкт “Спадщина. Простір для роботи”, що реалізується за підтримки міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” та програми “Партнерство за сильну Україну”. Він був націлений саме на Донеччину й Луганщину і, крім фінансування, також пропонував учасникам навчальну програму. І саме так “Шлях, позначений сіллю” почав своє перетворення з очного культурно-туристичного проєкту на цифровий простір памʼяті.
Аби цей простір відчувався рідним і зручним, автори втілили в ньому концепцію дому — місця, де кожен може знайти свій куточок. Вони оновили сайт, який раніше працював для тих, хто мав особисто відвідати населені пункти маршруту, і зробили в ньому 12 кімнат з інформацією про кожне місто й село на “Шляху, позначеному сіллю”.
Також, як у домі, тут зробили кухню — із розповідями про місцеві рецепти, які набули регіонального значення. Серед них уже опинилися криволуцька затірка й варення із соснових шишок. Не забули й комору, куди “поклали” памʼятні речі, які розповідають про історію й культуру рідного краю, і бібліотеку — там зібрали книги й публікації, що допомагають краще його зрозуміти. Простір так і назвали “МеморіДім”.
Крім того, спеціально для “МеморіДому” автори проєкту розробили 14 аудіоекскурсій із зупинками на різних ділянках маршруту “Шляху, позначеного сіллю”. Усе — аби люди, які не памʼятають чи навіть ніколи не бачили своєї малої батьківщини або ж просто раніше не цікавилися її минувшиною, могли згадати чи відкрити для себе її історію й особливості.
Та на цьому автори не зупинилися. Вони усвідомлювали, що тисячі вимушених переселенців мають власні спогади про людей, місця чи важливі речі, повʼязані з домом. Такі спомини зазвичай болісні, та все ж із часом вони можуть надавати сил і допомагати не втратити звʼязок із регіоном.
“Захотілося, щоб все це було представлено в одному місці. Спочатку я це бачила як зоряне небо. Із тим, як додавалися б спогади, на ньому мали запалювалися зірки, і ми б усі бачили, як їх багато — як нас багато. І це таке обʼєднання, коли ти бачиш, що ти не один! Мені здається, так легше переживати труднощі”, — ділиться Яна Синиця.
Але потім ця ідея перетворилася на символічну сільницю — усе ж саме сіль поєднала між собою міста й села маршруту. Тож нині у просторі збирають ці спогади дрібка до дрібки й очікують, що в майбутньому їх ставатиме все більше.
Програма “Партнерство за сильну Україну” — це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.
Ця публікація підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну”. Зміст публікації є цілковитою відповідальністю ГО “Центр підтримки громадської активності «Крила»” і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її Фінансових партнерів.
Раніше ми розповідали, як Донецький обласний архів пережив чергову евакуацію та що вдалося зберегти.