Фонд “Ізоляція” за участі художників та місцевих активістів відкриває для себе і для всієї країни Соледар, куди нещодавно переїхав культурний простір. На перших онлайн зустрічах розповіли про Соледар таке, чого не знають і деякі місцеві. Аби ви нічого не пропустили, ми зібрали найцікавіше у міні-конспект.
Історія бахмутського краю та Соледара щільно пов’язана з видобутком солі, тому фонд “Ізоляція” пропонує переосмислити нашу промислову спадщину і таким чином створити умови для розвитку туристичної привабливості через культуру.
Під час онлайн конференції 30-31 жовтня художники, які вже відвідали Соледар, знайомилися з місцевими активістами та краєзнавцями. Для тих, хто ніколи тут не був, склали “Паспорт Соледара”. В ньому зібрали й історію міста, і сучасні цікавинки. А весь проєкт перевідкриття найменували “Новий Карфаген” (за назвою промислового об’єкту на околиці Соледара, залишки якого ще можна знайти).
Марсіанська рослинка на околицях Соледара
Розповідь про солонець трав’янистий увійшла до “паспорта Соледара”. Але не всі мешканці регіону знають про такий феномен бахмутського краю. Це однорічна рослина, яку називають супутником солі та соляних покладів. Вона росте на мокрих солончаках, по морському узбережжю, у лісостепу та степу південного сходу та в Криму.
“В жовтні солонець набирає яскраво-червоного забарвлення, і утворюється така дивна червона поверхня, і здалеку важко сказати чи це рослина чи жива істота. За екзотичний зовнішній вигляд солонець прозвали “марсіанською рослиною”, — розповідає про унікальну рослину Лія Достлєва.
“Новий Карфаген” поблизу Соледара
Таку символічну назву носив розсолопромисел, з якого через 38-кілометровий розсолопровід ціле століття подавали концентрований соляний розчин з селища Карфаген на околиці Соледара до лисичанського підприємства “Донсода”. Про це індустріальне диво розповідає дослідник промислової історії регіону Михайло Кулішов.
“Наприкінці 19 ст. в Лисичанську побудували великий содовий завод, який належав Товариству “Любимов, Сольве і Ко”.
Любимов — це пермський купець-солепромисловець. А Сольве — бельгійський інженер, який вигадав інноваційний метод виготовлення мінеральної соди з 3-х основних елементів: крейди (якої в Лисичанську були гори), кам’яного вугілля (як палива) та кам’яної солі. Спочатку Товариство купувало сіль зі станції Деконської (сучасний Соледар).
Оскільки на території сучасного Соледара вже працювали великі соляні монополісти (французька компанія “Товариство для розробки кам’яної солі та кам’яного вугілля на півдні Росії” володіла тут 2 соляними рудниками), то розвідувати сіль почали дещо на схід. Буріння показало наявність 6 дрібних пластів кам’яної солі, їх пізніше назвали Карфагенським родовищем. Тому Товариство “Любимов, Сольве і Ко” викупає маєток “Карфаген” на схід від сучасного Соледару”, — каже краєзнавець.
Як виникла назва “Карфаген” — незрозуміло. Можливо бельгійські підприємці назвали так безіменний маєток, який вони придбали, або маєток вже так називався. Також є версія, що назвали на честь давніх карфагенян, винайшли спосіб випарювання солі з морської води. Зате збереглися дані про технологію тих часів.
“Пласти були недостатньо потужні, тому розробляти їх гірничим способом було проблематично. Бельгійські інженери придумали спосіб підземного вилуговування. Вони побудували трубопровід, і з Сіверського Дінця, з Лисичанська, подавали в маєток “Новий Карфаген” воду, через бурові свердловини закачували її в соляні пласти, які розчинялися, і цей соляний розчин за допомогою насосів помпували по зворотній трубі на відстань 38 км на содовий завод.
По тим часам це була найвеличніша інженерна споруда через пересічену місцевість та перепади висот. Самопливом цей розчин текти не міг, тому в проміжках побудували підкачувальні станції.
Маєток “Новий Карфаген” знаходиться поблизу селищ Стряпівка, Володимирівка, на правому березі річки Мокра Плотва. Між ним та виробництвом у лисичанську побудували 4 перекачувальні станції (перша у Вовчоярівці, потім Лоскутовська станція, станція біля селища Липове та у Новому Карфагені).
У 1930-ті розсолопровід модернізували, і він працював до новітнього часу. Але у 2011-му Лисичанський содовий завод оголосили банкрутом та підприємство закрили. У 2012-му викопали всі металеві труби, по яких помпували цей розчин. Я приїжджав на руїни розсолопроводу в Новий Карфаген у 2013 році, там була “зранена земля”, велика кількість траншей з трубами.
А в цьому році на деяких ділянках, де вирили труби, землю рекультивували та засіяли пшеницю. Тому на місцевості неможливо ідентифікувати, що тут колись був розсолопровід та соляний промисел. Звучить як якась фантастика”, — розповідає Михайло Кулішов.
Він додає, що з однодумцями намагається відродити геологічний туризм.
“На Донеччині — величезна кількість як геологічних пам’яток, так і промислових об’єктів. Практиці геологічного туризму тут понад сто років: багато відомих людей відвідували ту ж соляну копальню. Я знайшов згадку про те, як на початку ХХ ст. архієпископ Катеринославської єпархії спускався в шахту: йому демонстрували підземні галереї, які підсвічували бенгальськими вогнями для більшого ефекту. Зараз в проєкті “Шлях, позначений сіллю” ми об’єднуємо всі населені пункти, які мають соляну спадщину, та розробляємо туристичні маршрути (а солерос до речі став логотипом проєкту)”, — розповідає Михайло Кулішов.
Для Соледара створили віртуальний простір з реальною соляною шахтою
Камера соляної виробки на глибині 300 метрів в одній з шахт Соледару надихнула митців медіа-арт резиденції “Carbon” створити такий відеоарт:
Цей відеоарт хотіли показати в Соледарі публічно, спроєктувавши його на будівлю приміщення фонду “Ізоляція”, але завадив карантин. В “Ізоляції” все ж планують одного дня влаштувати шоу офлайн.
Кураторка Олександра Халепа розповідає про це мистецтво нових медіа, яке розробили за допомогою програм Unity та Tech-designer.
“Ми розробили віртуальну шахту, віртуальний простір з реальною соляною шахтою, де всі об’єкти реагують на звук. Яку наповнювали новими змістами, використовували текстури, кольори, які імпонують темі соляної шахти. Ми можемо зробити live-презентацію та показати проєкт в режимі живого часу.
Також спеціально зробили саунд-арт, тому це комплексна робота, і є можливість її трансформувати у маппінг на будівлі. Це можна теж зробити в live-режимі у форматі VJ-інгу на фасаді будівлі”, — каже кураторка.
Для довідки:Відеомаппінг (3D mapping) — напрямок в аудіовізуальному мистецтві, 3D-проекція на фізичний об’єкт навколишнього середовища з врахуванням його геометрії та місця розташування в просторі. Цей вид мистецтва не вимагає додаткового устаткування для глядачів або екранів. За допомогою спеціалізованих комп’ютерних програм створюють додаткові виміри, оптичні ілюзії та дво-тримірні об’єкти, які можуть рухатися.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
